Місяць заглядає крізь шпаринки ночі,
Сяйвом любові блищать його очі.
І від цього дива сну мені немає,
Спогад у минуле щораз повертає.
У ньому багато так було кохання,
І кроки знайомі, і щирість зізнання.
Летіла до щастя і мліла від втоми,
В серцях від любові били фантоми.
Від рук твоїх ніжних солодко зітхала,
О, Боже! Як щиро Тебе я кохала!
У молодість нашу щораз повертаю,
Мабуть, як колись, Тебе я кохаю!
І це почуття дає далі нам жити,
Ходити, радіти, писати, творити.
Кричати у всесвіт про наше кохання,
Його не відняло, ні сум, ні страждання.
Любімо на світі відверто й правдиво,
Повірте, це просто і людям властиво.
Любов не вмирає, її пам’ятають!
Лише в ній одній наші душі палають.