Веться вулиця рiдненька

В’ється вулиця рідненька –
Стрічка  споришу,
Низько кланяюсь, земелько.
Йду я, не спішу.

Сумно…  Нікуди спішити,
Вже ніхто не жде.
Хата  он  стоїть  Улити,
А слідів — ніде...

Як же швидко промайнули
Роки  молоді!
Над рікою верби гнулись,
Там нема води…

Зруйнувавсь  давно місточок,
Висохла ріка.
Пада спалений листочок –
Пам’ять в нім гірка.

Вже новесенькі  будинки
Стали в  рівний  ряд,
Є й завалені хатинки –
Три стоять підряд…

Тут жила Марія хвора –
Жаль,  її нема…
Де  подвір’я тітки  Дори,
Тиша там німа.

Ось  стара,  дубова лава.
Скільки ж це їй літ?
Милувався  на заграви
Тут старезний дід.

Скрутить  «козячу» він ніжку,
В світлі ліхтаря,
Та  й розкаже оповідку,
Як стеріг царя.

Осінь, холод.  Дід — босоніж,
Усмішка в очах.
Грівсь старенький на осонні,
Доки й не зачах.

Час прийшов, дідка скосило…
В серці — біль і щем.
Всіх забрала і накрила
Смерть своїм плащем…

Вуличка   своєю  стала,
Для людей нових.
А померлі…  всі зостались 
В пам’яті живих.

12. 04. 2017 рік
Світлина з інтернету