Цей дивний,
Чудернацький витвір.
П’ять тисяч років
Повертають до Трипілля.
Тунель у часі.
Над Трипіллям – тишина,
Лише де – інде
Сходить зимина,
Але хати від снігу
Вже звільнились.
На пагорбі,
З собою сам на сам,
Сидить хлопчина
З кучерем на скроні.
В його долонях
Невипаленний горщик
Та кілочок –
Труска деревени,
А як майстерно
Він на поверхні
Вивів візерунки,
Мов поцілунки
На дивочочій щоці.
Він в захваті –
Нікого навкруги.
Себе вім майже богом відчуває.
Знов голову над горщиком схиляє:
Хвилюючись, виводить береги,
А потім ставить знаки оберегів;
По боці вази,
Як танок, веде, -
То дощ, то сонце,
То сніжинку білу,
Що так несміло
Все таки впаде
Іще на землю,
Бо весна лиш рання.
Дивлюсь, остання
Карбованая цятка.
Це – для достатку.
Подарунок вже готовий.
Тепер – у піч.
Проходить ніч.
І вранці цей дзвінкий,
Веселий горщик,
Заради прощі,
Коханій подаровано
Навіч.
Ото ж бо й так,
Бо вже пройшло п’ять тисяч років!
З отої ранньої весни, з отого кроку,
З того натхнення,
Що подолало вічності ходу.
Та я вже йду.