В тiй лiкарнi нiколи не було легко

Марина Гареева
В тій лікарні ніколи не було легко,
та ти просто любила своїх до кінця живих:
і коли хтось хворів – набирала надії з верхом,
прикладала освячене листя до пухирів.

Не боялася зверхності, навіть потоків жовчі,
говорила, неначе з дитиною, про любов,
що всі щирі – не гірші, що варто побачить очі
і не зможеш комусь докоряти за іншу кров.

Розтинала гнійник, не втирала частенько руки,
не зважала на сморід, бо рідне – в усім твоє.
Говорила, всім важко, та поки серця не скуті,
можна вірити в світло, бо навіть у шибках є

той промінчик. Носила води з криниці,
та вода пахла травами й квітами з далини,
переносила сміх (всі хворіли тоді на відчай),
вимагала ходити, спираючись на пісні.

Як одужує серце – людина стає міцніше,
і земля під ногами – неначе не та земля.
І криниця боїться ціпка, що жбурнуть у вічі,
і любити усіх сміховинно на короля.

І коли вже всі соки вертають до стінок тіла,
то розмови про вічне не вартують і казок:
“Бо країна – то, знаєш, для всіх! Ти чого хотіла?
Бо яка там різниця… Чекай-но, ввімкну музон”.

І всі принципи, наче бинти, еластичні надто.
“І вся кров – то в героїв, у нас трохи інший стан.
І байдужість – то мудрість…” – тікала по поміч в натовп,
лікарів же ніхто не рятує, нема підстав.

І ти пишеш в історію: себто така хвороба,
порятунок, клінічне життя – дата, підпис, все.
І нечутно ідеш у кав’ярню, яка за рогом,
наче кава щось виведе з тіла чи щось внесе.