Не ты…
Твои печали забрала бы я себе
И унесла на край земли их, чтобы выкинуть.
Котятами слепыми, плачущие те,
Тебя вдруг растревожат, повиниться вынудят.
И в чём твоя вина? Что так всё и не так,
Что есть еще мечты, в которые не верится,
Что за антрактом вновь последует спектакль
И что не ты в моём саду посадишь деревце.
Ты не грусти – весы равняют в жизни всё:
То, что имеешь равноценно с тем, что тратится.
Есть и любовь, тепло, но жаль совсем не то,
Стихами не достать мечты крылатой, значится.
Живут твои печали в строчках и молчат,
А прошлое взамен в иголку лезет ниткою.
Девчонка где-то в поле улыбнётся та,
Которой с радостью кузнец бы розу выковал.
Прекрасна роза, но – мертва…её шипы
Змеёй куснут: за прошлое здесь кровь оплатою.
Ночь опустилась…ты не спишь…паркет скрипит
И все печали замирают рядом с датами.
19.05.2017 г. © Ана Болик
Не ти...
Елена Каминская7
Твої печалі заховала б у собі,
І віднесла би їх на край землі, щоб скинути…
Та кошенятами, що роджені сліпі,
Вони нявчать, щоб відчувати міг провину ти…
У чому винен? Що все так, і все – не так…
Якісь бо мрії відлетіли й не повернуться.
Що є антракт, а потім знову йде спектакль,
І що не ти в моїм саду посадиш деревце.
Та не сумуй, ваги рівняють все в житті!
І те, що маєш, рівноцінне втраті іншого,
Хоч і кохання, і тепло, нажаль, не ті,
І не здійнятися до мрій крилатих – віршами.
Твої печалі у рядках, бува, й мовчать…
А замість них минуле в голку лізе ниткою…
І десь на полі посміхається дівча,
Якій коваль троянду в кузні радо викує…
Троянда гарна, тільки мертва… є шипи.
Кусне змією: за нажите - кров’ю платимо…
Навколо – ніч…не спиш чомусь…паркет рипить…
Усі печалі завмирають поряд з датами…
(24.03.17)