Как страшно открывать себя добру.
Как страшно признавать, что человек
Еще не умер в нас. Как страшно ждать,
Когда же он, запрятанный, умрет
Во тьме, чтоб потихоньку отвезти
На кладбище, и счастья отхватить,
Какого уже к ранам не приложишь.
Как манит зло. Как манит грех – уйти
Свет-за-очи, податься вслед за ветром,
От самого себя куда-нибудь сбежать,
Как от чертяки лысого.
Калека день
Войдет в потемки, глянет по углам
И призадумается. А ведь жаль труда:
Вот у костра собрались самоеды,
Позевывают радостно. А на огне
Печется мясо. В казане вода
Кипит аж через край. Хлебают юшку
И, полны философских резигнаций,
Смекают: а кого б еще зажарить,
Чтобы достало и на завтрак, и обед.
Калека день уходит. Ведь пещерный
Клыкастый лютый не наступит мрак,
Пока самый последний самоед
Не съест себя же сам да и помрет,
Заметив философски: вот же, мол,
Жизнь коротка, а – не хватило мяса.
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого.
Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем'я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м'ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резигнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з'їсть самого себе і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а — забракло м'яса.