В неї втомлені очі і руки побиті артритом.
І вона продає взимку листя, весною – сніг.
Люди гучно сміються: ''Бабенція геть убита!''
Люди б радо купили на вишні собі пиріг.
Вона, певно, не звідси, говорить чужою мовою...
Вона, певно, нізвідки, не може впізнати слів.
Люди щедрі на дріб'язок: ''Баба реально хворая!''
Вона дивиться в очі – та очі не відвести.
Поспішає додому, онук бо мовчить більш тижня вже.
Вимикає кіно, де від вибухів білий дим.
Вона знає, що дим не такий, а завжди наїжений,
вона знає, бо внук дуже часто вертає з цим
чорним запахом, довго мовчить, не кліпає,
потім каже: ''Бабуню, знов троє, забудь слова.
Бо в газетах напишуть ''герої'' і пайку видадуть
генералам. А в нього дружина, тепер вдова.''
Вона знає, що потім йому ще дивитись хроніку,
і читати листи, і мовчати в чорнющий чай.
Йому пишуть: ''Аґов, є бабуня, реально хворая!
Я у шоці, і нащо такі, ні чорта не вчать!''
Він всміхається так, що чорти оживають спінені
і папір червоніє, хоча він давно не маґ.
У листах всі герої, таких би собі за спину і
безборонно іти, бо прикриють від всіх атак.
Увімкнувши повтор, мовчки дивишся, як все падає.
Розбігаються люди, щось біле летить униз.
І країна складається з трьох голосних, він згадує.
І в країні сьогодні неділя, коли воскріс.
І убиті не пишуть пусте й не стають героями.
У героїв вечеря за розкладом і листи.
Вимикає комп'ютер, відсовує паперове все
І не знає, що гірше: мовчати? Відповісти?
І поволі відходить. Бабуня чекає місяць вже.
Люди ходять, збирають пір'їни на подушки.
І вона підіймає одну – і, уперше писане,
слово ''внуче'' тремтить, наче пальці старі оці.
І вона йому пише: ''Тримайся, слова потрібні всім,
щоб не бачити власні обличчя у дзеркалах.
Ну а я продала трохи снігу, купила вітру сі,
щоб відвів всі дими, допоміг, коли щось не так.''
Він чекініться в пеклі й читає її літописи.
Завтра верне, ховатиме янгола від гріха...
Він і досі не знає, для кого воскрес...
Так росяно.
І війна розчиняється в полі і притиха.