I знову спізнюватимуться маршрутки,
Місто, мов комп перейде у сплячий режим.
Сховається Сонце, наче собака у будку,
Наче в порожню тару - стомлений джин..
Вечір-провайдер блокує, мов трафік, мізки...
Приходиш додому, ховаєш в контакті біль...
Глянь-но на себе, старий молодий містер,
Що з тебе стало, змінивший бурі на штиль...
І будуть мільйони таких, як і ти, - "нетакихякусібля",
З очима - неначе дементор поцілував...
Лиш серце все знає, ночами приречено сіпає,
Ниє нещасне в пекельному безмірi вав...
Вулканом виплескує всі твої страхи назовні,
Стискається й розстискається, мов бутон.
Вже скоро і сам ти поповниш армію зомбі,
Ти такий, як і всі... — порожній й*баний клон...
І всі твої мрії розчиняться ромом у спрайті,
Все це було вже сотні мільярдів разів..
Твій Бог - не митець, звичайний собі копірайтер..
Тебе просто кинули... В нього ж всьо на мазі...
Суть існування — суто так, для масовки...
Вся твоя правда — чийсь беззмістовний чос...
Егоїзм й порожнеча тягнуть із тебе всі соки...
Серцю ж просто хочеться вірити...
Вірити хоч у щось...
© Паша Броський