Землi - з дружнiм вiтанням
Послухай, земле! Ми маємо щось сказати тобі –
не те щоб нам ти не подобалась.
Тут чудове місце: вдосталь повітря й води;
ми кидаємо в грунт зерно – і, лишень поглянь:
над ним уже зашелестіло золото ниви.
Ти все нам даєш – нафту,
свіже море на літо,
теплу шерсть – на зиму.
Та нема у нас більше спокою.
Щось збило нас з курсу.
Ми кружляємо на місці
та все чогось боїмося –
усього, що трапитись може.
А тому дай відповідь людям, Земля,
як вчиниш ти з гірськими кряжами та океанами?
Як удається тобі зберігати рівновагу?
Ти точно ідеш орбітою,
жодного відхилення –
крізь Вічність, беззвучно, одна,
з тихим шурхотом моря
та вітру в лісах. Тепер і завжди.
Негоду змінює година.
І весни приходять вчасно,
всі задачі мають рішення,
і чисті твої формули й схеми,
мов кристали.
Дай відповідь нам, Земле,
як тобі вдається з усим упоратися?
Адже ми живемо на тобі дуже довго,
то з веселощами, то з горем,
від тебе отримали все,
чого потребували.
Але рівноваги, постійності
та спокійної своєї сили
ти нам не дала.
Та ти бачиш сама, що у нас тут чиниться:
ми життя перетворюємо на смерть,
куди не ступимо – скрізь заводи
вдень і вночі випускають зброю Смерті,
а мільйони людей живуть, мов голодні звірі.
Нетрі на Заході, нетрі на Сході.
Мов болячки, мов струпи на тілі великих міст.
Ти бачиш сама:
ми не знаємо, як з цим покінчити
без пекельних убивств і кривавих рік.
Ти, та, що виводить айсберги в тепле море,
осінь приводить на зміну літу,
за чиєю командою весна
зеленим фонтаном б’є з-під снігу!
Дай ти нам хоч трохи своєї рівноваги,
свого спокою – того, що панує,
коли ніч відступає перед світанком
і сльота відступає за гори,
допоможи нам полагодити наш дім,
доки він на нас не впав.
Тобі ж, мабуть, буде без нас самотньо.
Тут стане так тихо!.. Так дивно і глухо,
коли поля заростуть
і моря опустіють…
І що відповіси ти зіркам,
коли вони обступлять тебе
і поглянуть
суворими професорськими очима
з-за холодних скелець пенсне:
– Ну, як тут наш інкубатор?
Експеримент не вдався?..
Ролф ЯКОБСЕН
© Переклад Олега КРАВЧЕНКА