Кремезний Дуб зітхає, наче дід,
Скриплять його старі розлогі віти...
У світі він живе вже сотні літ,
А поруч з ним - дубочки - його діти...
Колись і він був гарним, молодим,
На сонці ніжив смарагдове гілля,
Вдихав весни п"янкий бузковий дим,
І білий світ любив до божевілля...
Дуб, над усе, любив пташиний спів...
Як гасли зорі і займалась днина,
Він млів від "перетьохів" солов"їв
І так радів, немов мала дитина...
Дуб бачив все, що діялось навкруг
І розумів усі природні мови...
У нього Вітер був найкращий друг,
Він часто вів із ним тремкі розмови...
- Ой,Вітре-Вітре, ти літаєш скрізь,
Тож...може втолкувати мені вдасться...
Ти бачив радість і струмки із сліз,
І,певне, знаєш в чому справжнє щастя...
На хвильку Вітер увійшов в азарт,
Та якось раптом стих на полуслові:
Я бачив зорепад і листопад,
Та...кажуть люди: щастя - у любові...
Затім завив, неначе хижий звір,
І ніжно поріпавши листя Дуба,
Промовив сумно: людям ти не вір,
Бо та любов для серця - справжня згуба...
Дуб закряхтів, немов столітній дід
(для роздумів йому було мороки):
Він до нестями полюбив цей світ
І був щасливий, хоч і одинокий...