«На небо Оріон влізає боком,
За огорожу закидає ногу
Із гір і, підтягнувшись на руках,
Витріщається на те, як мучусь біля ферми,
Як побиваюся над тим, що мав зробити
При світлі дня, що треба закінчити
До заморозків. А холодний вітер
Жбурля на мій ліхтар промоклу жменю листя,
Сміється над моїм господарюванням,
Над тим, що Оріон мене здогнав.
Скажіть мені, хіба ж людина не варта
Того, щоби природа з нею рахувалась?»
Так Бред Мак-Лафлін доволі часто плутав
Про зірки теревені й господарство.
І ось він, все згубивши вщерть,
Спалив свій дім й, отримавши страховку,
Всю суму заплатив за телескоп:
Він, бач, ще змалку мріяв якнайбільше
Дізнатися, про Всесвіт і наше місце в ньому.
«Навіщо тобі та дурна труба?!» –
Питав я ще задовго до покупки.
«Не треба так! Хіба ж у цілім світі
Існує щось мирніш за телескопи?
Знаряддям вбивства буть вони не можуть!
Позбудусь ферми і куплю його».
А ферма була клаптиком землі,
Заваленим камінням. В тім краю
Господарі на фермах не мінялись.
Тож він, щоб час не гаяти даремно
На пошук покупця,
Свій дім спалив, а гроші від страховки,
Всі, що отримав, вклав у телескоп.
Він часто міркував собі уголос:
«Ми ж, аби бачить, живемо на світі,
І телескоп на те, щоб бачити далеко.
І в цій дірі хоч хтось та має розумітись
На зорях неба. Тож хай ним буду я».
Чи дивно ж бо, що Бред дивакуватий
Додумався спалити власний дім!
Містечко все недобре посміхалось:
«Хай знає: не на тих натрапив!
На тебе, хлопче, знайдемо управу!»
Назавтра ж ми, як слід обмізкувавши,
Рішили: як за будь-яку провину
Почнемо одне одного карати,
То не залишим жодного в окрузі.
Живеш з людьми – умій прощать гріхи.
Наш злодій, хто нас завжди обкрадає,
спокійно ходить в церкву разом з нами.
А пропаде щось – ми до нього йдем,
І він усе одразу повертає,
Якщо не встиг ковтнуть, зносить, продать.
Тож ми рішили: Бреда не чіпати.
Хай іграшкою бавиться своєю,
Немов маленький хлопчик на Різдво,
Що так заради іграшки нашкодив!
Звичайно, дехто докоряв за шкоду,
Жалів добротний дерев’яний дім.
Але ж сам дім не відчуває болю,
А коли так, то жертвою хай стане,
Котру забрав вогонь, а не аукціон!..
Ось так наш Бред, раз сірником черкнувши,
Позбувшись дому та своєї ферми,
На станцію подався, у касири,
Де якщо не продавав квитки він,
То дбав не про пшеницю, а про зорі,
А ще на коліях запалював ночами
Зелені та червонії світила.
Ще б пак! Він заплатив шість сотень!
В касирах йому часу вистачало.
Мене не раз запрошував до себе,
Щоб милуватись в дорогу трубу
Тим, як у срібнім скельці окуляра
Тремтіла тихо сяюча зоря.
Мій спомин: у нічній пітьмі хмарини,
Що сіють сніг і мчать за небокрай,
А ми, націливши у небо телескопа,
Затявши ноги, мов його тринога,
Думки свої до зірок спрямували.
Так з ним всю ніч провів я до світання,
І ми слова знаходили найкращі
Аби думки найліпші передати.
Той телескоп прозвали Зіркорубом
За те, що він розрубував світило
На дві, а то й на три окремі зірки,
Мов кульку ртуті – лиш натиснеш пальцем –
А вже аж троє менших на долоні.
Такий був Зіркоруб.
Зірки рубать корисно для громади,
Хоча, напевне, менше, ніж дрова.
А ми дивились і гадали: де ми?..
Чи краще ми збагнули наше місце?
Як порівнять глибінь нічного неба
Й людину з її тьмяним ліхтарем?
І чим різниться ось ця ніч від інших?..
Роберт ФРОСТ
©Переклад Олега Кравченка.