Атанас Капралов
БЕЗІМЕННИЙ
Десь ззаду боягузів дріж —
вони сто років будуть жити...
Ти ж в пеклі справжньому стоїш,
твій присуд —
голову зложити.
Неначе виживши з ума,
кричиш, повзеш,
стріляєш,
плачеш...
Що, куля змилує? —
Дарма.
Ніц не поробиш тут, одначе.
Тобі стріляють у чоло
так несподівано ізнову,
і ти
крихкий, неначе скло,
у землю падаєш раптово.
Кінець війні для тебе цій.
Відзнак,
медалей не отримав.
Хто ти? —
Лише солдат простий,
заритий серед побратимів.
А раптом як діждеш хреста,
він безіменний буде,
в терні.
Ти — прах,
земля, що в ній зроста
нових життів жагуче зерня.
Земля —
як смерть, ласунка та,
що їй
віддав життя до краю.
Земля, одвічна і свята,
бо смак
і дух
вітчини має.
(авторизований переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Атанас Капралов
БЕЗИМЕННИЯТ
Страхливците са там отзад –
те ще живеят сто години…
А ти си в бомбения ад
с присъда ясна –
да загинеш.
Като дивак, загубил ум,
пълзиш и стреляш,
псуваш,
храчиш…
Но смъртоносният куршум
да те пожали?
Няма начин.
Той блъсва твоето чело
със скоростта на тишината
и ти,
чуплив като стъкло,
се разпиляваш по земята.
Войната свършва в този миг
за теб.
Без орден за заслуги.
Без почести…
Просто – войник,
заровен с хилядите други.
И ако те бележат с кръст,
ще е безименен,
защото
ти вече ще си само пръст.
Пръст,
бременна с безброй животи.
Пръст,
лакома като смъртта.
Пръст,
за която днес загина.
Пръст от безкрая на света
с цвят,
вкус
и мирис на родина.