У кожних двох закоханих є гра.
Своя маленька гра, від всіх відмінна.
Як правило – усміхнена, невинна.
Як правило – на радість, для добра.
Це можуть бути ранішні слова.
Це можуть бути і слова вечірні.
Це може бути поцілунок мирний.
Чи той, з яким зникає голова.
Це може бути дотик крадькома –
До ніжки, ручки, до плеча, до скроні.
Це може бути шепіт у долоні
Словами, що на світі їх нема.
Я й сам люблю цю гру... Я й сам – гравець...
Я не простий гравець. Я – переможець.
Я часом так в цю гру загратись можу,
Що й янголи сміються... Я – знавець.
І щиро дуже боляче мені,
Коли я відчуваю, знаю, бачу,
Що гра – є злою, що людина плаче.
І просить: припини, не треба, ні...
І, сльози відчуваючи чужі,
За гру свою боятись починаю.
Усяка гра – це грань тонка, я знаю,
На чорно-білих клавішах душі...