Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
Ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
Кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
Там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
Танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
Я і не я вже, розбуджена в генах,
Тут на землі я шукаю хоч слід
Роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
Ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
Соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
Може, бальзам на занедбані душі –
Спогад криниці і спогад вікна,
Спогад стежини і дикої груші...
*
Тенями, в сумерки, днём золотым
Плачут и молятся в белом розаны.
Может, то я, или кто, или ты
Там вот сидит в уголочке веранды.
Может, он плачет, а может, он ждёт –
Звуки послышатся, скрипнет калитка,
Может, он встанет и лбом припадёт
К краю двери, обождавшись с избытком.
Где же вы, люди из жизней былых?
Свете мой белый, какое раздолье!
Память детей – это танец пчелы,
Танец пчелы у бессмертного поля.
Может, уже через тысячу лет
Я и не я уж, в разбуженных генах,
Здесь, на земле, я ищу хоть бы след
Рода родного у плачах, в легендах.
Голос колодца, ну, что ж ты умолк?
Руки шелковиц объял лютый холод…
Окна забиты, на двери замок
Ржавой серёжкой висит над щеколдой.
Слякотью сбоку оббита стена,
Кто по ночам там скулит в этой хате?
То сиротливость живёт там одна,
Пустошь гоняет по печи ухватом.
Боль это наша, а может, вина,
Может, бальзам на уставшие души –
Память колодца и память окна,
Память тропинки под дикою грушей.