у часи, коли липи стріляли в заплакане небо,
а пилюка влягалася, наче вгодована кішка,
на коліна сумних перехожих, що жебрали в долі,
вишивала кольчугу, бо їй так ставало певніше,
бо скрізь зелень бруньок вибух сонця запалює скроні,
бо прощання доріг роз’їдає запалені очі,
бо у білих хустин запах ладану й присмак ялиці,
бо пізніше напишуть, що це було с-е-р-е-д-н-ь-о-в-і-ч-ч-я
і що темні часи, і ніхто не згадає ніколи,
що, торкаючись тіла, долоні тремтять, мов в ознобі,
що, торкаючись міста, війна любить вирви пейзажів,
що вона просто хоче ввібрати останні судоми
і упасти в волошки, які ще живі, поки разом.