Стихотворения, романсы и песни
______________________________
Содержание
[Оригинал на украинском языке / Перевод на русский]
_Л. Украинка_
Из цикла <Мелод 2ии 0>
<Стояла я i слухала весну> / <Стояла я и слушала весну>
<Горить моE серце, його запалила>
<Знов весна i знов надiї>
<Хотiла б я пiснею стати>
<Ой я постреляна, порубана словами>
Безсонна нiч
Contra spem spero! / Contra spem spero!
<Як дитиною, бувало>
<Не дорiкати слово я дала>
<Хочеш знати, чи справдi було>
Fa (Сонет)
З циклу <Ритми>
<Якби отi промiння золотi>
<Якби вся кров моя уплинула отак>
_И. Франко_
<Ой, ти, дiвчино, з горiха зерня> / <Стройная девушка, меньше орешка>
<Коль не вижу тебя>
<Чого являEшся менi у снi>
<Мiй раю зелений>
Україна мовить...
Excelsior! Беркут
Човен
<Заким умре ще в серцi творча сила>
_М. Винграновский_
<Широка нiч, цвiркун над головою>
<Мiй день народження - це ти>
<Вас так нiхто не любить. Я один>
<Коли моя рука, то тиха, то лукава>
<У синьому небi я висiяв лiс> / <Небесным сиянием лес мой пророс>
<Минулося. I вже не треба>
<Не руш мене. Я сам самую>
<Не починайся. Нi з очей>
<Ходiмте в сад. Я покажу вам сад>
<Пiвпуда бринзи i корзина перцю>
<Що робить сонце уночi>
<Прощалось лiто. Тьмянiв лист>
<Пришерхла тиша - сiра миша>
<У срiбне царство цвiркунiв>
<Так швидко вiдминули кавуни>
<На мiднiм небi вечiр прочорнiв>
<Вже сказано "нi" в одлетiлому лiтi>
<В кукурудзиннi з-за лиману>
<Блакитно на душi... забув, коли мовчав...>
<Така, як всi - босонiж по калюжах>
<Я б тебе заховав за коня чи могилу>
<Довго-довго давнE лiто давнiло>
<Над гаEм хмара руку простягаE>
<На Псло, на Ворсклу, на Сулу...>
<Древлянський Тетереве наш!>
<Пiд темними вiтрилами ночей>
<Ця рiчка не жива. Ця рiчка не живе>
<I мова нашої води>
--------
Леся Украинка (1871 - 1913)
Из цикла <Мелод 2ии 0>
1
Стояла я i слухала весну.
Весна менi багато говорила.
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну,
То знов таEмно-тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодощi, радощi, надiї.
Вона менi переспiвала знов
Те, що давно менi спiвали мрiї.
* * *
Перевод: А. Тарковский
Стояла я и слушала весну,
Весна со мной о многом говорила.
Сегодня я с улыбкою усну -
Весна меня с судьбою примирила.
Стояла я и слушала весну.
Весна мне пела песню о любви,
О молодости, радости, надежде.
Весна мне обещала: позови -
И это все придет к тебе, как прежде.
Стояла я и слушала весну...
2
Горить моE серце, його запалила
Гарячая iскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Менi до очей не доходять тi сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотiла б я вийти у чистеE поле,
Припасти лицем до сирої землi
I так заридати, щоб зорi почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
3
Знов весна i знов надiї
в серцi хворiм оживають,
знов мене колишуть мрiї,
сни про щастя навiвають.
Весна красна! Любi мрiї!
Сни мої щасливi!
Я люблю вас, хоч i знаю,
Що ви всi зрадливi.
--------
Леся Українка
* * *
Хотiла б я пiснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вiльно по свiтi лiтати,
Щоб вiтер розносив луну.
Щоб геть аж пiд яснiї зорi
Полинути спiвом дзвiнким,
Упасти на хвилi прозорi,
Буяти над морем хибким.
Лунали б тодi мої мрiї
I щастя моE таEмне,
Яснiшi, нiж зорi яснiї,
Гучнiшi, нiж море гучне.
--------
Леся Українка
* * *
Ой я постреляна, порубана словами,
душа моя на рани знемагаE,
неначе стрiлами i гострими мечами,
мене його рука здалека досягаE.
Ой ви, слова, страшна, двусiчна зброE,
спинiться, дайте спокiй на хвилинку,
уже ж ми в серце раненi обоE,
хоч я не стала з ним до поEдинку.
Не стала я, ой нi, додолу впала,
мої слова не зброя, а ридання,
я вилила усе, що в серцi мала,
стлумила тiльки се одно благання:
<Добий мене, дай згинути одразу!>
Ох, як сей поклик з серця поривався,
та знала я, що тим завдам уразу,
i змовкла я, i голос мiй порвався,
i занiмiло серце. Краща доля
була тим лицарям, з сiдельця збитим, -
по праву давньому була їм щира воля
гукнути: <Вбий мене!> i - бути вбитим.
--------
Леся Українка
БЕЗСОННА НIЧ
Цiлу нiч до зорi я не спала,
Прислухалась, як море шумiло,
Як таEмная хвиля зiтхала -
I як серце моE стукотiло.
Ночi темної дивнi почвари
Заглядали в безсоннiї очi,
I страшнiшi, нiж соннi кошмари,
Тi привиддя безсонної ночi.
Думки-гадки, мов птахи нiчнiї,
Налетiли, тяжкi та суворi,
Ох, непевнi тi думи страшнiї,
Наче хвилi у пiвнiч на морi!
Хто одважиться в лiвнiч на море
СвоE хибке човенце зiпхнути?
Хто поважиться людськеE горе
СвiтовеE серденьком збагнути?
Той у пiвнiч на море поплине,
Хто не думаE ранку дiждати:
Хай же думка моя вiльно лине, -
Я не буду на ранок чекати.
Серед мороку, бурi-негоди
Цiлу нiч буде човен блукати;
Як зiйде сонце правди та згоди,
Я тодi вiчним сном буду спати.
Буде шарпати буря вiтрила,
Пожене геть по темному морю.
Ох, коли б менi доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!
--------
Леся Украинка
Contra spem spero!
[Без надiї сподiваюсь! (Лат.)]
Гетьте, думи, ви хмари осiннi!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосiннi
Проминуть молодiї лiта?
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiї таки сподiватись,
Жити хочу! Геть, думи сумнi!
Я на вбогiм сумнiм перелозi
Буду сiять барвистi квiтки,
Буду сiять квiтки на морозi,
Буду лить на них сльози гiркi.
I вiд слiз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, мiцна,
Може, квiти зiйдуть - i настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
В довгу, темную нiчку невидну
Не стулю нi на хвильку очей -
Все шукатиму зiрку провiдну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiї таки сподiватись,
Буду жити! Геть, думи сумнi!
Contra spem spero!
Перевод: Л 2. 0 Кобзарь-Шалдуга
Прочь, осенний настрой тоскливый,
Ведь весны золотая пора!
Неужели так в грусти унылой
Пролетят молодые года?
Нет, хочу я смеяться сквозь слёзы,
Песни петь в эту т 2ё 0мную ночь.
Без надежды - надеяться вс 2ё 0 же.
Жить хочу я! Печали все - прочь!
Буду в нищем саду, пряча слёзы,
Огневые цветы я сажать.
Буду сеять цветы на морозе
И горючей слезой поливать.
И от слёз тех горячих растает
Ледяная кора. И от сна
Пробудятся цветы, и настанет
Для меня золотая пора.
На высокую гору крутую
Камень тяжкий начну поднимать
И 2, 0 неся эту ношу святую,
Стану весело песнь запевать.
Долгой т 2ё 0мною ночью холодной
Не сомкну на мгновенье очей.
Я пойду за звездой путеводной -
За владелицей т 2ё 0мных ночей.
Да! Я буду смеяться сквозь слёзы,
Песни петь в эту хмурую ночь!
Без надежды - надеяться всё же.
Буду жить я! Печали все - прочь!
--------
Леся Українка
* * *
Як дитиною, бувало,
Упаду собi на лихо,
То хоч в серце бiль доходив,
Я собi вставала тихо.
<Що, болить?> - мене питали,
Але я не признавалась.
Я була малою горда, -
Щоб не плакать, я смiялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кiнчиться драма,
I от-от зiрватись маE
Гостра, злобна епiграма, -
Безпощаднiй зброї смiху
Я боюся пiддаватись
I, забувши давню гордiсть,
Плачу я, щоб не смiятись.
--------
Леся Українка
* * *
Не дорiкати слово я дала,
I в вiдповiдь на тяжку постанову
Ти дав колючу гiлочку тернову,
Без жаху я в вiнок її вплела.
Ряснiше став колючий мiй вiнок:
Дарма, я знала се! Тодi ще, як приймала
Вiд тебе зброю, що срiблом сiяла,
Я в серце прийняла безжалiсний клинок.
Тепер менi не жаль нi мук, нi кровi,
Готова я приймать i рани, i терни
За марнi мрiї, за святiї сни
Пречистого братерства i любовi.
--------
Леся Українка
* * *
Хочеш знати, чи справдi було
Те, що так колись пишно цвiло,
Що на серце наводило чари,
Свiт вбирало в злотистi примари,
Те, що сяло, мов чистий кришталь,
А безжалiсне й гостре, як сталь.
Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до нього пильненько,
Скинуть з нього покраси й квiтки,
Одрiзнити основу й нитки,-
Адже часом найкраща тканина
Пiд сподом просто груба ряднина.
Залиши! Се робота сумна,
Не доводить до правди вона.
Глянь, смереки зеленiї коси
Повбирались у ряснiї роси.
Не питай, чи то справдi роса,
Самоцвiтна, всесвiтня краса,
Чи то, може, те сонце здурило,
В млiтки дощ холодний змiнило,
Або, може, то хитрий вiтрець
З марних крапель сплiтаE вiнець,
Або, може, то винна смерека,
Що показуE росу здалека...
--------
Л. Українка
Fa (Сонет)
ФантазiE! ти сило чарiвна,
Що збудувала свiт в порожньому просторi,
Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,
Що будиш мертвих з вiчного їх сна,
Життя даEш холоднiй хвилi в морi!
Де ти, фантазiE, там радощi й весна.
Тебе вiтаючи, фантазiE ясна,
Пiдводимо чоло, похиленеE в горi.
ФантазiE, богине легкокрила,
Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила
I землю з ним веселкою з'Eднала.
Ти свiтове з'Eднала з таEмним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна нiч, сумним.
--------
Леся Українка
З циклу <Ритми>
III
Якби отi промiння золотi
У струни чарами якими обернути,
Я б з них зробила золотую арфу, -
В нiй все було б ясне - i струни, й гуки,
I кожна пiсня, що на iнших струнах,
Бринить, мов голос вiтряної ночi,
Бринiла б на моїй злотистiй арфi
Тим спiвом, що лунаE тiльки в снах
Дiтей щасливих. Туга б вiдкотилась
Вiд гукiв тих геть-геть удалину,
Мов бiлi тумани, пройнятi сонцем,
Що здалека лелiють, наче злото,
Не хмарою, а мрiEю здаються.
I жалi всi, в гармонiю з'Eднавшись,
Озвались би, мов хори в емпiреях...
VI
Якби вся кров моя уплинула отак,
як сi слова! Якби моE життя
так зникло непримiтно, як зникаE
свiтло!.. Хто мене поставив
сторожею серед руїн i смутку?
Хто наложив на мене обов'язок
будити мертвих, тiшити живих
калейдоскопом радощiв i горя?
Хто гордощi вложив менi у серце?
Хто дав менi одваги меч двосiчний?
Хто кликав брать святую орифламу
пiсень, i мрiй, i непокiрних дум?
Хто наказав менi: не кидай зброї,
не вiдступай, не падай, не томись?
Чому ж я мушу слухатись наказу?
Чому втекти не смiю з поля честi 2,
або на власний меч грудьми упасти?
Що ж не даE менi промовить просто:
- Так, доле, ти мiцнiша, я корюся! -
Чому на спогад сих покiрних слiв
рука стискаE невидиму зброю,
а в серцi крики бойовi лунають?..
--------
Иван Франко (1856 - 1916)
* * *
Ой, ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твоE серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоE слово - остре, як бритва?
Чом твої очi сяють тим чаром,
Що то запалюE серце пожаром?
Ох тiї очi - темнiшi ночi,
Хто в них задивиться - й сонця не схоче!
I чом твiй усмiх - для мене скрута?
Серце бентежить, як буря люта?
Ой, ти, дiвчино, ясная зоре,
Ти мої радощi, ти моE горе.
Ой, ти 2, 0 дiвчино, з горiха зерня,
Чом твоE серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоE слово - остре, як бритва?
Тебе видаючи - любити мушу,
Тебе кохаючи - загублю душу.
* * *
Перевод: А. Ахматова
Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?
Что ж твои губы - словно молитва,
Что ж твои речи - острая бритва?
Нежно сияют глаз твоих чары,
Что зажигают в сердце пожары.
Ах, эти очи, пасмурней ночи,
Тот, кто их видел,- солнца не хочет!
Что ж мне улыбка стала страданьем,
Сердце, как в буре, бьется желаньем?
Ясная зорька, что в твоем взоре?
Ты - моя радость, ты - мое горе!
Встречи добившись, пылко люблю я,
Пылко влюбившись, душу сгублю я.
--------
Иван Франко
* * *
Перевод: А. Ахматова
Коль не вижу тебя -
Мне минуты, как век, бесконечны.
Коль увижу тебя -
Вновь страдаю от раны сердечной.
Коль не вижу тебя -
Я окутан морозом и мглою,
А увидев тебя -
Опален я горящей смолою.
Чтоб увидеть тебя -
Понесут меня ангелов руки.
А увижу тебя -
Гонят прочь меня адские муки.
Я утратил покой
И с тобой, и в разлуке с тобою,
Я не принят землей
И отвергнут небес синевою.
--------
Iван Франко
* * *
Чого являEшся менi у снi,
Чого звертаEш ти до мене
Чудовi очi тi сумнi, - яснi,
Немов криницi дно студене?
Чого уста твої нiмi? -
Який докiр, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
ЗаймаEться i знову тоне
У тьмi?
Чого являEшся менi у снi?
В життю мене ти знать не знаEш,
Iдеш по вулицi - минаEш,
Вклонюся - навiть не зирнеш
I головою не кивнеш...
Хоч знаEш, знаEш, добре знаEш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами,
I як лiта вже за лiтами
Свiй бiль, свiй жаль, свої пiснi
У серцi здавлюю на днi!..
О, нi! Являйся, зiронько, менi
Хоч в снi!
Нехай те серце, що в турботi,
Неначе перла у болотi,
МарнiE, в'яне, засиха, -
Хоч в снi на вид твiй оживаE,
Хоч в жалощах живiше граE, -
По-людськи вiльно оддиха.
I того дива золотого,
ЗазнаE щастя молодого, -
Бажаного, страшного того -
Грiха!
* * *
Чого являEшся менi
У снi?
Чого звертаEш ти до мене
Чудовi очi тi яснi,
Сумнi,
Немов криницi дно студене?
Чому уста твої нiмi? -
Який докiр, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
ЗаймаEться i знову тоне
У тьмi?
Чого являEшся менi
У снi?
В життi ти мною згордувала,
МоE ти серце надiрвала,
Iз нього визвала однi
Отi ридання голоснi -
Пiснi.
В життi мене ти й знать не знаEш,
Iдеш по вулицi - минаEш,
Вклонюся - навiть не зирнеш
I головою не кивнеш,
Хоч знаEш, знаEш, добре знаEш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
I як лiта вже за лiтами
Свiй бiль, свiй жаль, свої пiснi
У серцi здавлюю на днi.
О, нi!
Являйся, зiронько, менi
Хоч в снi!
В життi менi весь вiк тужити -
Не жити.
Так най те серце, що в турботi,
Неначе перла у болотi,
МарнiE, в'яне, засиха, -
Хоч в снi на вид твiй оживаE,
Хоч в жалощах живiше граE,
По-людськи вiльно вiддиха,
I того дива золотого
ЗазнаE, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Грiха!
--------
I. Франко
* * *
Мiй раю зелений,
Мир-зiллям маEний,
Стелися круг мене
В далекую даль!
Пречудний спокою,
Витай надо мною.
Святою рукою
Прогонюй мiй жаль!
Як сонечко сяE!
Як вiльно гуляE
По вiльному краї
Мiй погляд кругом!
Луги за ланами,
Село мiж садами
I мир мiж хатками,
Спокй над селом.
А люди щасливi,
Брати мов зичливi,
На прадiднiй нивi
Працюють поспiв...
I пiсня лунаE
Вiд краю до краю:
Тут пана немаE,
НемаE й рабiв!
О краю мiй, свiте!
Щоб раз тебе вздрiти,
Я рад був терпiти
Весь вiк у ярмi.
А днесь тя щоднини
З утiхов дитини
Видаю, Eдиний,
У снах, у тюрмi.
--------
I. Франко
УКРАЇНА МОВИТЬ...
Мiй синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарiкав!
На шлях тернистий сам подався
I цупко по тернах подрався, -
Чого ж ти iншого чекав?
Сам знав, що гола я i вбога,
I до мойого ти порога
Прийшов, захтiв служить менi.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарiкать на мене глупо...
Просила я тебе чи нi?
I що тобi за кривда сталась?
Що пiдняли на тебе галас:
"Не любить Русi вiн нi раз!"
Наплюй! Я, синку, лiпше знаю
Всю ту патрiотичну зграю
Й цiну її любовних фраз.
Що проживеш весь вiк убого?
Значить, не вкрав нiщо нi в кого,
А чесно працював на хлiб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого "я" найкраща частка
З тобою враз не ляже в грiб.
--------
I. Франко
Excelsior! БЕРКУТ
З укритого гнiзда в скалистiй десь щiлинi
З тяжким вiн розмахом рвонувсь пiд хмари синi -
З таEмних мов джерел гнiвлива думка рветься,
Облетить свiт, i аж о неба звiд опреться,
I б'E важким крилом, де лиш сягнути зможе,
I зве: "Де правда та? Де ти, великий боже?
Всi зорi збiгла я, атоми всi в природi
Перешукала скрiзь, тебе ж спiткати годi.
В блакитi вiн завис недвижний, розпростертий,
Мов над життям грiзний, невпинний образ смерти.
ЗдаEсь, що до небес вiн гвоздями прибитий,
Та чуEш, що вiн гнеть вниз вержесь - кров пролити.
Ти чуEш се, i жах тебе проходить зимний:
Таж над тобою тож завис беркут нестримний!
Вiн не хибне тебе, хоч як високо висить!
Чи много то ще хвиль тобi гуляти лишить?..
Ось рушив вiн. Пливе без маху крил в блакитi,
Мов човник Долi тче днiв наших пасма скритi.
Спокiйно колесить, знижаEсь, знов зриваEсь.
За хмару криEться, в лазурi розпливаEсь.
Лиш острий крик його вiстить, що вiн голодний!
Так в час тишi не раз прорветься плач народний.
I защемить в душах вельможних бiль таEмний,
Мов землетрясiння вiщун, той грiм пiдземний.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в грудi ти ховаEш серце люте,
За те, що кров ти п'Eш, на низьких i слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш iз них;
За те, що так тебе боїться слабша твар,
Ненавиджу тебе за теE, що ти цар!
I ось блищить мiй крiс - цiль добра, вистрiл певен,
I вбiйчеE ядро пiд хмари понесе вiн.
I замiсть нести смерть згори на земне ложе,
Ти сам спiткаEш смерть пiд хмарами небоже.
I не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судовi тих моїх куль послушний.
I не остатнiй ти! Нас E стрiльцiв стосот;
I все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,
ВивищуEсь над мир, тривогу й пострах сiE, -
Те кулi не уйде, як слушний час наспiE.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й пiдемо дальш на лови.
--------
Iван Франко
ЧОВЕН
Хвиля радiсно плюскоче та леститься до човна,
Мов диття, цiкава, шепче i розпитуE вона:
"Хто ти, човне? Що шукаEш? Вiдки i куди пливеш?
I за чим туди шукаEш? Що пробув? Чого ще ждеш?
I повзе лiниво човен, i воркоче, i бурчить:
"Вiдки взявся я - не знаю; чим прийдеться закiнчить
Бiг мiй вiчний - тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собi береги мене.
Хвилi - то життя, то грiб мiй, пестощi i смерть моя;
Понад власним гробом вiчно ховзаюсь тривожно я.
Поки лиш живу правдиво, поки грiб той пiдо мнов:
Вiтер гонить, хвиля ломить - i я вже на дно пiшов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про цiль!
Нинi жити, завтра гнити, нинi страх, а завтра бiль.
Кажуть, що природа-мати нас держить, як їм там тре,
А в кiнцi мене цiлого знов до себе вiдбере.
Що ж тут думати? ТримаE, то тримаE, а вiзьме,
То вiзьме - нi в сiм, нi в тому не питатиме мене.
Непогiдний, несвобiдний день мiй, вiк мiй: жий чи гинь -
Все одно! Шукати цiлi? Вiк борись, плисти не кинь!"
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,
Нiжна, мов дитина, шепче i пришiптуE вона:
"Човне-брате, втiх шукати серед смертi, верх могил -
Се ж не горе! Глянь на море, кiлько тут несесь вiтрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув
I дiйшов же до пристанi. Та нiде той не дiйде,
Хто не маE цiлi. Човен, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхаE море, тихеE бува частiш.
Таж i в бурю не всi човни гинуть - тим ся ти потiш!
А хто знаE, може, в бурю iменно спасешся ти!
Може, iменно тобi ся вдасть до цiлi доплисти!"
--------
Iван Франко
* * *
Заким умре ще в серцi творча сила
I дар пiсень заглухне в тишинi,
Немов пахуча та фiалка мила,
Що в'яне у пустому бур'янi, -
Я раз iще б хотiв простерти крила
I побуять свобiдно в вишинi,
I оживить тi спомини, що скрила
Ворожа доля у душi на днi.
Вони живi донинi в тiй могилi,
Я чую їх, як рвуться, як печуть...
Спинити їх, здушить їх я не в силi.
Та чи знайду я сили, щоб вiдчуть,
Щоб пережити знов тi любi хвилi
I виплакать пiснями їх отут?..
--------
Мыкола Винграновский (1936 - 2004)
Микола Вiнграновський
* * *
Широка нiч, цвiркун над головою,
ВитемнюEться шепiт комиша,
I сходить i... i сходить надi мною
I Бог, i ти, i тиша, i душа.
I Чичиклiя, рiченька квiтчаста,
Вузенька, наче щастячко вдови,
I Бог, i ти, i я - всi просять щастя,
Всi просять щастя, як вода води.
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Мiй день народження - це ти.
Повите муками у тебе E минуле.
В огнi буденної людської суEти
У мене E майбутнE незаснуле.
В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмiнялись ми серцями -
МоE майбутнE в грудях носиш ти,
А твої муки я повив пiснями.
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Вас так нiхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смертi.
Земля на небi, вечiр, щастя, дим,
Роки i рiк, снiги, водою стертi, -
Вони менi одне лиш: ви i ви...
Димлять столiття, води i народи...
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорi червоний голос i свободи.
Дивiться, гляньте: мiй - то голос ваш...
Як свiтиться вiн тепло на свiтаннi...
Я вас люблю, як сiль свою Сиваш,
Як лiс у груднi свiй листок останнiй.
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промiннi сну торкнеться губ твоїх,
I попливе по шиї, i небавом,
З плеча на груди, iз грудей до нiг...
Коли твоя рука, солодка, нiби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимоннiй тишi, i коли мене
У темну глибину повергне темна слада, -
У бiлiй лодiї тодi ми пливемо
На водах любощiв мiж берегами ночi...
I голоси у гнiздах ластiвочi
Стихають тихо... Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
I спить рука в руцi, i на щоцi
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку свiтиться...
--------
Мыкола Винграновский
* * *
У синьому небi я висiяв лiс,
У синьому небi, любов моя люба,
Я висiяв лiс iз дубiв та берiз,
У синьому небi з берези i дуба.
У синьому морi я висiяв сни,
У синьому морi на синьому глеї
Я висiяв сни iз твоEї весни,
У синьому морi з весни iз твоEї.
Той лiс зашумить, i тi сни iзiйдуть,
I являть тебе вони в небi i в морi,
У синьому небi, у синьому морi...
Тебе вони являть i так i замруть.
Дубовий мiй костур, вечiрня хода,
I ти бiля мене, i птицi, i стебла,
В дорозi i небо над нами iз тебе,
I море iз тебе... Дорога тверда.
* * *
Перевод: В. Богуславская
Небесным сиянием лес мой пророс,
Слияние с небом любви моей любо.
Я лес насадил из дубов и берез,
В сиянье небес из березы и дуба.
В сиянии моря я высеял сны,
В сиянии моря, на сини безбрежной,
Я высеял сны из любви и весны
В сиянье весеннем любви нашей нежной.
Леса зашумят, и листвы изумруд
Твой образ проявит и в небе, и в море,
Небесная синь и сияние моря,
Тебя мне явив, изумленно замрут.
Дубовый мой посох продлит нам года.
Ты возле. От стеблей и птиц нет отбоя.
И небо над нами все полно тобою.
Ты небо и море... Дорога тверда...
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Минулося. I вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над бiлим полем бiле небо,
В гнiздi сорочiм снiг сидить.
I тихо видно бiлi дива,
На руку руку нiч кладе...
А тiнь тремтливо-полохлива -
Хтось наче йде! Хтось наче йде...
Минулося... Твоя ця мина,
Цей подих опiвнiчних губ,
Ця купина неопалима -
Забув би вже, давно забув!
Над бiлим полем бiле небо,
На руку руку нiч кладе...
Воно минуло - так i треба...
Це щастя - трясця: нападе
I вже не скоро вiдiйде...
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Не руш мене. Я сам самую.
Собi у руки сам дивлюсь.
А душу бiльше не лiкую.
Хай погиба. Я не боюсь.
Переживу. Перечорнiю.
Перекигичу. Пропаду.
Зате - нiчого. Все. Нiмiю.
Байдужiсть в голови кладу.
Одне я хочу: старiй швидше,
Зiв'яльсь очима i лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сiрим олiвцем.
Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офiцiантським жестом вмийся,
Але - сьогоднi не молись.
Не - вiдбувалось. Не - тремтiло.
Не золотiло. Не текло.
Не - полотнiло. Не - бiлiло.
Не... - Господи!.. - не - не було!..
Як танський фарфор - все минаE:
Корою, снiгом, рукавом...
Лише бджола своE спiваE
Над малиновим будяком.
--------
Микола Вiнграновський
* * *
Не починайся. Нi з очей,
Нi з губ менi не починайся.
В Холоднiй Балцi сон тече -
Не снись. Не звись. Не називайся.
Труїти душу кожен раз
Я вже не можу - будь я проклят!
Пищать дощi, i води топлять
I душу, i терпiння, й час...
Степлiло подихом легким,
Степлiло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Ходiмте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колiнах яблунi спить вiтер.
А згорблений чумацький небопад
ОсвiтлюE пахучi очi квiтiв.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагiднi жовточки.
У полi спить зоря пiд колоском
I сонно слуха думу колоскову,
I сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссi ночi...
Ходiмте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумлiння покажу вам очi.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Пiвпуда бринзи i корзина перцю,
I сiрий дощик скаче в казанi...
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут менi.
Напечемо солодкої цибулi,
Iз пiдчеревини нашкваримо шкварок...
Пiд тихий крок зорi, пiд води призаснулi
На цей пiсок i ми вкладем свiй крок.
Ми станемо тут жити та любити,
Пiд темним летом темних кажанiв
Тут будем колисати свої дiти
Й варить їм сiрий дощик в казанi.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Що робить сонце уночi,
Коли у лiсу на плечi
Тоненька зiронька сидить, -
Що робить сонце? Сонце спить.
Що робить мiсяць по ночах,
Коли земля йому в очах,
Земля, ромашка i вода, -
Тодi вiн сонце вигляда.
Що роблять сонце й мiсяць вдвох,
Коли в снiгах бiлiE мох,
На сiножать снiги снiжать
I снiгурi в снiгу лежать?
Тодi їм холодно обом
З нашим собакою й котом,
З них кожен холодно сiя,
I лiта ждуть вони, як я.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Прощалось лiто. Тьмянiв лист,
I лев лежав пiд кленом.
В прощаннi лiта син дививсь
На лева i на мене.
Тремтiли в пуми двi сльози
Останнiми сльозами,
Тi двi сльози, тi двi грози
У пуми, як у мами.
Щось бiло ткали павучки
На жовтому паперi,
I синE лiто на гачки
Вже зачиняло дверi.
Прощальний промiнь заглядав
В муарнi очi пуми
Й, сховавшись в лапи, лев ридав
Пiд шурхотiння гуми.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Пришерхла тиша - сiра миша -
У жовто-бiлих комишах,
I попелясто вiд кошар
Вiвцi копитце землю пише.
Пришерхла тиша - сiра миша -
У жовто-бiлих комишах,
I сизий цап - iранський шах -
Пришерхлу тишу тихо лиже.
На сiрiм мурi чорний кiт
Крiзь бiлi вуса парко диха,
За ним лиман синiE стиха -
СинiE осенi прилiт.
--------
М. Вiнграновський
* * *
У срiбне царство цвiркунiв
Од вiтру голубого
Упав iнжир, i розiмлiв,
I не сказав нiчого.
Його понюхала оса
Своїм жовтеньким носом.
Його надибала роса
I всiлась над ним росо.
Цар цвiркунiв Цвiркун-Спiвець
Iнжира як побачив,
То так зрадiв - хай тобi грець! -
Що аж зайшовся плачем.
За Цвiркуном - у плач оса
Осиною сльозою,
А за осою i роса
Сльозою росяною!
Утрьох так плакали вони
Вiд радостi i щастя,
Що цей iнжир їм до весни
За мед солодшим здасться!
--------
М. Вiнграновський
* * *
Так швидко вiдминули кавуни,
Вiдчервонiли з ними й помiдори,
I тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора
Упав тихенько, вухо опустив,
Мов цуценя чи як руде телятко,
Вже дихаE Рiздво, вже дихають Пости,
Стручки акацiї тремтять на пересядку, -
Ми сядемо за хлiб, i за вино,
I за вареники з картоплею пухкою,
I за чарчиною хмiльного супокою
ЗгадаEмо чиEсь сумне вiкно.
--------
М. Вiнграновський
* * *
На мiднiм небi вечiр прочорнiв.
Малi, без голосу у нiч летiли птицi.
Згори гора дивилась у черлiнь,
I хилитався човен до човницi.
Безмежний час щось прикидав собi,
На палець мiряв небо при дорозi.
Свiтилися моря, як сонечка рябi,
I кожне море мало по тривозi.
Прозорий холод гiр не покидав,
Лежав на лiктях у долинах морок -
Була в одного свiту середа,
В другого свiту наступав вiвторок.
--------
М. Вiнграновський
* * *
Вже сказано "нi" в одлетiлому лiтi,
Хоч вчора-звечора було iще так,
Червоно та бiло у жовтому житi
Зацвiв та опався знервований мак.
Iдеш чи стоїш, але слово за слово,
Iдеш чи стоїш - за лiтами лiта.
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твiй, на крок, на лiта облiта.
--------
Микола Вiнграновський
* * *
В кукурудзиннi з-за лиману,
Де тихi динi в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
I голубим смiEться птах,
В невiльнiм вив'яленiм лiтi,
Де в перелiтi вже крило,
Де сохнуть далi перемлiтi
I за селом сидить село, -
Мене окликнув хтось!.. Був голос
Жiночий - вогкий i тремкий.
Я оглянувсь - нiде нiкого:
Нi губ, нi кроку, нi руки.
Але душа моя затерпла -
Вiдкрилась голосом отим
Дорога бiла середстепна,
Де йшлось великим i малим,
А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах...
I я заплакав над лиманом,
Де голубим смiявся птах!
--------
М. Вiнграновський
* * *
Блакитно на душi... забув, коли мовчав...
Вже гасли пальцi, билася дорога,
А тут тобi i нате: молочай
При березi, в камiннi, на порогах...
Кричало серце лiтака за ним!
А там, внизу, вода свiй берег мила,
I весни починалися iз зим,
I ти неподалеченьку ходила.
Де не повернешся - кругом у свiтi ти...
Душi свiтання, сутiнку печалi,
Нема в тобi нi зрад, нi марноти,
Ти вся, як E! Ти вся, як будеш далi!
Люблю тебе. Ми думаEм одне.
За бiлим чорне, поза ним червоне.
Не вiтер тишею, а тиша вiтром дме,
I тане мак, в червонiм чорне тоне...
--------
М. Вiнграновський
* * *
Така, як всi - босонiж по калюжах,
Промокла пiд брудним дощем,
Мiж сiрих стiн i сiрих перехожих,
Така, як всi, - з накинутим плащем.
Збирала мрiї, дотики i митi,
Холоднi ранки i пророчi сни,
Обiцянi зiрки й волошки в житi,
Така, як всi, втiкала вiд весни.
Хотiла волi, щастя i тепла,
Просила в свiту спокою i тишi,
А боса пiд дощем до нього йшла
Така, як всi, а може, трохи iнша.
Любила осiнь, вiршi й молитви
I дивнi очi кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всi, - лиш крила з-за плечей...
--------
М. Вiнграновський
* * *
Я б тебе заховав за коня чи могилу,
Та могилi й коню де сховатись самим?
Я б тебе заховав за Днiпра тиху спину,
Та Днiпровi самому сховатись за ким?
Я б тебе заховав, та за що i за кого?
Чи за серце своE, що в гудi цiй гуде?
Я б тебе заховав серед неба у Бога,
Але небовi й Богу сховатися де?
--------
М. Вiнграновський
* * *
Довго-довго давнE лiто давнiло,
Де не йшло - стояла синя мла.
Мамалижна хмара на Молдавiю
Ще одну рябеньку повела.
Їм услiд i жалiбно, й волого
Сiв дивитись камiнь при водi...
Будяки малиновоголово
Про снiги подумали й собi.
I зiбралась, чи збирать-збиралася
У дорогу неба течiя...
З будяками тихо привiталася
Малинова молодiсть моя.
Добрий день - сказав сьогоднi вечiр,
На далiечу налягло крило,
I завдала ластiвка на плечi
Хлiб i сiль, i лiто, i тепло...
--------
М. Вiнграновський
* * *
Над гаEм хмара руку простягаE
I гаEться, i гаEться над гаEм.
Ще дощ у хмарi, ще вона не знаE,
Де дiтись їй у небi понад гаEм.
А з переяру, з того переяр'я
Лiщина дивиться горiхами на хмару.
I карi очi, i голiвку кару
Звело дiвча на ту над гаEм хмару.
Той переярок, те дiвча, i хмара,
I дощ отой на виспражену землю,
I ту проламану любов'ю в серцi греблю
Ти не донiс... Ганьба тобi i кара
За все, що ти любив, але нiколи
Не признававсь собi... Лиш сито спав вночi!
Кому брехав? Кому служив - почiм?
Для чого жив, убогий ти i голий?!
Ти - нуль. Пшоно ти. Згаром-перегаром
Розвiйсь, i звiйсь, i тiнь свою склени!..
Зведи ж, дiвча, голiвоньку, ти хмаро,
Менi над гаEм руку простягни!
--------
Микола Вiнграновський
I
На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юнi води непочатi
Лiг золотий осiннiй сум,
Полiг багрець у тихiм святi
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.
Притихли далi охололi,
I висвист птичого крила
Затих над хвилею i в полi,
I небо падаE поволi
В холоднiй краплi iз весла.
Я хочу розказати вам
Про нашi рiки невеликi,
Я хочу показати вам
Предтечi нашi... Щоб вовiки
Свiтилось голубе iм'я
У нашiм домi i дорозi.
Щоб в їхнiй голубiй тривозi
Тривога ваша i моя
Була присутня нощеденно,
Бо невiдмiнна i священна
Нам сестер голубих сiм'я.
II
Древлянський Тетереве наш!
Як сон суворий темно-русий,
Як мед iз половецьких чаш,
Свої важкi ти води рушиш.
Княгинi Ольги слава гнiвна,
I Святослава меч гiркий,
Язичеського повен гiмну,
Ти вперся лобом у вiки,
I зором воїна i мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
I так живеш ти. Так ти служиш.
I твiй язичеський язик
Нам дорогий в ракетнiм свiтi.
I твої води непролитi -
Священнi води в грiшний вiк.
III
Пiд темними вiтрилами ночей
Сюди, сюди, на цi шовковi води,
На синiй звук любовi i свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.
Сюди, на Рось, не ближче i не далi,
На центр серця в плинучих лiтах...
Менi i досi тут любов моя в печалi,
I карi очi в золотих сльозах.
МинаE все у плинi дорогому...
Пiд синiми вiтрилами ночей
Вона тече старому i малому,
На все життя Eдина Рось тече.
IV
Ця рiчка не жива. Ця рiчка не живе.
Вона ослiплена, оскiплена навiки.
Її бояться i моря, i рiки,
Бо рiчка ця - погибель їх пливе.
Народжена для нас, вона убита нами.
Вiд Либедi лишилось лиш iм'я.
I з пiднятими в смерть свою руками
Вона iде сама вже не своя.
V
I мова нашої води
У мовi вод усепланетних
Не E глагол сльози й бiди,
То мова E глибин вiдвертих.
Ми знаEм крики наших вод,
Коли вони горiли кров'ю.
Тi крики в нас. Бо ми - народ.
I води нашi - кров з любов'ю!
Течiть, народи многозикi,
Помiж пустель, степiв, дiбров,
I з нами нашi, нашi рiки -
Надiя, вiра i любов.
--------