Щастя билося стрімко у вікна, не чули, не знали…
Лізло в двері зачинені, марно, знесилилось вщент.
Мов навпомацки, ледь у шпаринки найменші пробралось,
На столі був комп’ютер робочий, а в нім – Інтернет!
Враз мережі привабили, наче сирени із міфів,
Упірнуло, застрягло в сплетінні нулів й одиниць.
Довго борсалось там, нагадавши у чомусь Сізіфа,
Та чужим і покинутим знову було, без границь.
Щось творили не зовсім людське, мов сліпі, голограми
Закодованих просто самотніх, без обрисів душ.
Хтось знервованим був, хтось шукав лише спокою храми,
Десь були і такі, хто розмазав накладену туш.
Щастя плакало з ними, блукало і спокій шукало,
Вже здавалося зайвим і тут – серед диких мереж.
Тільки, раптом, щось світле й святе між людей обізвалось:
«Я кохаю тебе», а на зустріч – «і я тебе теж»…
17:38, 05.07.2017 рік.
Зображення: http://alldiff.com