Оповідання
Влітку місто перетворюється на справжню пательню. Сонце припікало, і я, відшукавши поглядом вільну лавку, що ховалася в затінку дерев, нарешті всілася, зітхнувши з полегшенням. Ох і спекотне ж цього року літо!
Добре, що захопила книгу. Якраз маю хвилинку почитати. Вмостилася зручніше, розгорнула книгу… а не так сталося, як гадалося! Цієї миті поряд сів незнайомець. Я, наче ненароком, зиркнула в його бік… хто зна, що за людина… Але чоловік був зовсім не підозрілий, як кажуть – звичайної зовнішності, лише його великий «ковбойський» капелюх привертав увагу. Я, впевнившись, що небезпеки чекати не варто, поринула в читання. Але, як часто буває, на самому цікавому місці… незнайомець у «ковбойці», який перед тим спокійно годував голубів, які завжди ласі до гостинців, одним швидким рухом (наче справжній ковбой) вихопив зі зграйки пташку!
– У вас ніж знайдеться? – запитав.
Моє серце, як і нещасний голуб, перелякано забилося! От так халепа!
– Н-н-ні… - затинаючись відповіла я, а в голові тим часом пронеслося «Він його що, їсти буде? Оце так втрапила в історію!».
Чоловік здивовано поглянув на мене, а потім показав на лапки голуба, в які міцно врізалася чорна нитка, що обплутала лапки аж до кісток. Він уважно розглянув плутанку із вузликів і петель:
– Цей пальчик вже не вдасться врятувати… а цю лапку можна буде звільнити повністю…
Я полегшено зітхнула (не їстиме!) і тут згадала, що маю чим допомогти:
– Ось, візьміть, - простягнула маленькі манікюрні ножиці.
І ми, дружно, наче професійні рятувальники, взялися розплутувати, розмотувати і розрізати.
– Як ви змогли упіймати руками голуба? - між ділом запитала я.
– Я мисливець, - відповів чоловік, не відриваючись від нашої, майже ювелірної, роботи.
– Дивне у вас сьогодні полювання, - усміхнулася я.
Замість відповіді незнайомець показав на лапку:
– Ось тут ще розплутайте.
Не знаю, як наша рятувальна операція виглядала збоку… «ковбой» і па-ні середнього віку… мабуть, досить-таки дивно… Нарешті лапки були звільнені і врятований птах радісно пурхнув із рук, вмить загубившись у верхівці дерева.
Я дістала із сумки вологі серветки, а коли повернулася, аби запропонувати їх незнайомцю, його вже не було поруч. Вкотре вже за сьогодні зітхнувши (я ж навіть імені «рятувальника» не запитала!), взялася дочитувати книгу. На душі було затишно…