Мої останні дні, мов політ джмеля над гніздом зозулі.
Такий собі коан в коані коаном поганяє.
Тунельний перехід між двома стрічками Мьобіуса.
Метафора, що входить в життя, ніби розпечений ніж в масло.
Чисельні бажання крутять тобою, як циган сонцем
З розпеченої уяви вистрибують вар'ятські ідеї, як Пилип з конопель
Цвіте гречка, в яку вскочити зась.
Така от жертва української ідіоматики та нелінійної математики.
Повій вітре, повій буйний, з Арабії через Чорне Море.
Прокотися споловілими степами Криму,
де молились караїми невблаганному своєму Яхве,
де хрестили аріяни грізних готів синьооких,
де тепер раби безликі
доживають на колгоспній волі.
Спинись вітре, спинись буйний, на нашій Тавриді
Згорнись котиком-клубочком.
Дам тобі сметани.
А як станеш легетоньком.
Жартувати станем.
Поцілуєш чічу в щічку,
дам тобі вина густого.
Покотися вітре-друже, Дніпром на Вкраїну.
Там течуть погідні ріки Рось та Роставиця
Там садки вишневі квітнуть над ставками у яругах
Там на кручах є таємні
місця слави, місця сили
Зупинися вітре-брате!
Хай хмари уклякнуть
І о третім часі ночі
грозою ударять.
Святий Боже, святий Кріпкий,
Володарю світла.
Темінь там, де нема Сонця
Але ж хто тут Всюдисущий?
Сиплеш ти своє проміння,
хто ж його ще бачить?
До хорошо звикає швидко
людина ледача.
Щось хотілося сказати. "Далебі, не треба" -
подумав Петро Триклятий
та й віддав ключі Павлові.
А нам розгрібати.