Іван Вазов
СЛУЖНИЦЯ
(переклад з болгарської - Любов Цай)
Стоян Раков посеред зими лишився без служниці. Остання пішла від нього за три тижні, без будь-якої видимої причини. Для софійського сімейства такий випадок — то просто суцільна біда. Стоян Раков був начальником відділу в одному з міністерств, його дружина — молода й шанована пані — була заступниця голови у двох жіночих товариствах; проте ці світовні блага і почесті нездатні були зробити їх щасливими; в їхньому небі була одна чорна плямка: вони не мали служниці. Це було життєво-важливе питання для подружжя, воно володіло їх думками, воно живило їх розмови, воно огортало усі жадання їхніх душ.
У Ракових не було служниці.
І де б не була пані Ракова — в церкві, в гостях, в товариствах, — всюди гірко нарікала:
— Уявіть собі, госпожа (софійські благородні пані так титулували себе на відміну від заведеного серед чорниць «госпожо»), уявіть собі, госпожа, у нас немає служниці!
І в тих простих словах містилася ціла Шекспірова трагедія молодої й шанованої пані Ракової; вони красномовно виголошували: «Уявіть собі, госпожа, ця жахлива обставина довела нас до таких свар; я, немовби моя бабця, — а мати моя ще й нині, — сама собі перу одіж і пропахуюсь кухонним духом, мов якась... І не маю й вільної хвилинки присвятити себе більш благородним турботам... Уявіть собі: навіть не лишається часу піти скроїти собі нову сукню Empire, хоча вже й пройшло стільки часу від того, як Стоянчо купив мені матеріал... Стоянчо й він, бідаха, з височини свого начальницького посту, змушений опускатися до справ простої юрби... Можете собі уявити — це я вам кажу по секрету, — що ввечері, як посутеніє, він, ховаючи глека під пальто, йде до колонки по воду? Начальник одного з відділів! Його розсильний цього не робить... П’ять разів вже сердешний ходив до крамниці по овочі. Уявляєте?... Ми все більше гювеч* собі робимо: наріж м’ясо, кинь ложку масла, та й у піч — бо іншого не вмію. Чи міг подумати хтось, що впаду так низько — буду змушена сама себе обслуговувати... Та й чоловік мій стільки вже нервується! Чи чувано подібне нещастя?»
У Ракових не було служниці.
Стоян Раков і цієї п’ятниці вертав з базару із сумним обличчям.
Дружина відразу зрозуміла, що пошуки його були марні. Це нещастя просто отруювало їй життя.
Раков гнівно пробурмотів:
— Шукав, пропонував шалену плату, але ніхто не хоче слугувати. Деякі з селянок навіть, глузуючи, дивилися на мене майже з відразою, коли питався... Наче то не дикі селянки, а дружини іспанських грандів. Хай прийдуть наші недоумкуваті соціалісти й покажуть мені бідноту і болгарських пролетарів, для яких видають купу вісників! Нащо мені їхні вісники, чорт би забрав ті вісники й учення!.. Хай приведуть мені замість них одну служницю чи одного служку — неодмінно — і тоді я їм повірю й теж стану соціалістом. Хай би був серед них бодай один начальник відділу — щоб збільшити військо проти ворогів праці ...
— Це ти говориш несерйозно, інакше це було б безглуздо, — відвернула дружина, — чим тобі не догодили соціалісти? Хіба селянки читають вісники, щоб піддатися їм і не продавати свою свободу? Служниці завжди знаходяться — вони ж є в людей! — справа в тім, що, як потребуєш служки, мусиш знати, як її втримати... От і остання наша служниця, Стоїла: ти не послухався мене, вона й пішла. Тепер губимось, як гуски в їмлі...
— То що більше було їй дати? – відповів роздратований Раков. — Хіба мало було місячної платні? А їжа, і одяг, і взуття? Лишалося тільки одне: віддати їй половину моєї зарплати, щоб вона не спокусилася піти, щойно її покличе хтось інший. Ти краще, госпожо, картай себе. Ти в розпалі іноді дозволяла собі грубощі: одного разу я почув, як ти назвала її «свинею», коли вона розбила порцелянову супницю. З огляду на сьогоднішню кризу зі слугами таке ставлення до них небезпечне... Не вважай, що то є істота без самолюбства.
У Ракових не було служниці.
Ввечері, того ж таки дня, коли подружжя сиділо при столі з охололим і продимленим гювечем — альфою і омегою цілої куховарської мудрості пані Ракової, — двері відхилилися, і в них покзалася скуйовджена голова селянина.
— Добрий вам вечір, перепрошую! — промовив він громогласно, знявши шапку. — Хочете, щоб вам сугувало оце дівчисько, чи, того, вам не треба служниці?
І він підштовхнув поперед себе дівча зі сполоханим поглядом очей.
По тих словах подружжю здалося, що небо розверзлося і голоси янголів торкнулися їхнього слуху!
«Чи потребують вони служниці!»... А чи потрібна пелехатому бритва? Годі й казати! Цього селянина привело само провидіння. Пані Ракову лякало, а раптом це оманливий сон? Ні, то був не сон... Селюк стояв собі з усією своєю селянською величчю, з простацькою фізіономією, зі своїм лахміттям; вона навіть відчувала смердючий пах від лепу й цибулі, який селюк носив повсюди з собою; і це дитя поряд з ним живе, зовсім живе, і, як годиться, обірване, гнидаве, каправе і з телячим здивованим поглядом.
Нарешті, добро завітало до їх господи.
Раков одразу запропонував двадцять п’ять левів платні й, на превелике здивування, батько не став торгуватися й щиро погодився.
Потім дівчину спитали про її знання. Дівчина не знала нічого, ніде не служила, проте це не мало значення.
— Дарованому коневі зубів не лічать, — з переможним виглядом шепнув Раков дружині.
— Триматиму це порося принаймні воду мені носити, доки знайду більш путящу служницю, тоді і вкажу їй на двері, — лукаво помислила собі пані Ракова; — чи вірить цей недоумкуватий селюк, що стільки грошей дають такому дикому теляті, якому я ще мушу прислужувати?
Однак не варто дражнити собак. Нині ж селюк і його дочка були прийняті, як високоповажні гості. І ось вже щойно лишень над’їдений гювеч (від хвилювання й великої радості у хазяїв охота на їжу пройшла), приготований делікатними ручками заступниці голови двох жіночих товариств в столиці, перейшов у розпорядження гостей. Велике полум’я в кухні святковим блиском освітлювало цей бенкет. Пан і пані Ракова дивилися на них і не могли нарадуватися.
Забезпечивши їх теплою постелею, ковдрами і подушками, подружжя, побажавши на добраніч, віддалилося у свою спальню.
Криза з пошуком служниці зробила їх толерантними.
То перед тим, як лягти у постелю, пані Ракова спустилася вниз дати настанови слугам і повернулася до спальні.
Серед ночі Ракова та його дружину розбудила раптова думка: він навіть не спитав ані імені дівчини, ані назви її села — це суттєвий недогляд; дружина ж прокинулася від того, що, як їй здалося, рипнули ворота надворі. Щоб заспокоїтися, вона взяла свічку і пішла у кухню; вогонь ще горів і освітлював широко роззявленого рота селянина, який хропів, наче циклоп; дівчина теж спала.
Вона, заспокоєна, повернулася.
*
Холодним ранком Раков прокинувся, побачив, що дружини немає в кімнаті.
— Мабуть, пішла напутити служницю розкласти вогонь. Слава богу, слава богу.
І він із задоволенням укрився ковдрою, бо почув, що надворі бушує хурделиця.
Зайшла дружина. Обличчя її змінилося, вона була налякана.
— Селюка і дівчини нема, — мовила вона, — пішли, вочевидь, дуже рано.
Раков підскочив на ліжку.
— Поліція! Хапайте! — крикнув він.
І у самих білих штанях пустився надвір; проте, коли він збагнув, що то є безглуздя, повернувся. Кілька секунд обидвоє стояли зі зчепленими руками, нерухомі, наче статуї.
— Мабуть, ввечері ти їх скривдила, — згодом сказав Стоян дружині. — Ти не вмієш обходитися зі слугами лагідно, по-людськи. Принаймні тепер ти не можеш мені дорікнути, що я дав втричі більше, ніж батько міг попросити.
Пані Ракова не сприйняла докору. Навпаки, всю вину вона покладала на чоловіка: чому він не спитав ані імені служниці, ані назви села, щоб можна було її відшукати, якщо вона втече, і чому не узяв ключі від воріт, щоб та не могла втекти? Взаємні обвинувачення і натяки між подружжям продовжувалися без усякої користі.
І ніхто не наважився сказати щось погане про втікачів.
У Ракових не було служниці.
*
За кілька місяців одного базарного дня пані Ракова зобачила біглянку-селючку серед інших селянок, що продавали курей.
Вона сердито вхопила її за лікоть.
— Гей, дівчино, чом ти втекла тоді?
Дівчина злякалася і почала висмикуватися. А одна з селянок, її тітка, пояснила цю загадку пані Раковій: батько дівчини не мав наміру віддавати дочку у служниці, проте, коли того дня він затримався в Софії і не хотів ночувати в заїзді, щоб не витрачатися, — такий вже скнара, — попросив гостинності у Ракових вищеописаним робом!
Що, дурні селяни, га?...
***
*гювеч — страва, приготовлена з м’яса і овочей.
Оригинал:
Иван Вазов
СЛУГИНЯ
Стоян Раков беше останал без слугиня посред зима. Последнята му го напусна преди три недели, без никаква видима причина. За едно софийско семейство такава случка е цяла беда. Стоян Раков беше началник на отделение в едно министерство, жена му - млада и почитаема госпожа, даже подпредседателка на две женски дружества; но тия световни блага и почести не бяха способни да ги направят щастливи; в тяхното небе имаше една черна точка: нямаха слугиня. Това беше жизнен въпрос за почтените съпрузи, той занимаваше умовете им, той даваше храна на разговорите им, той обгръщаше всичките ламтения на душите им.
Ракови нямаха слугиня.
И госпожа Ракова в черква, и на гости, и в дружества — все тия горчиви оплаквания:
— Представете си, госпожа (софийските благородни дами се титулуват тъй, вместо «госпожо» — за отличие от калугерките), представете си, госпожа, нямаме слугиня!
А в тия прости думи се заключаваше цяла Шекспирова трагедия за младата и почитаемата госпожа Ракова; те искаха да кажат: «Представете си, госпожа, това ужасно събитие до какви скандали ни доведе; аз, както едно време баба ми — и майка ми, още днес — сама си пера дрехите и се умирисвам в кухнята като някоя... И нямам час свободничък да посветя на по-възвишена и благородна грижа... Представете си: даже не ми остава време да ида да си кроя новата рокля Empire, а платът Стоянчо е купил от толкова време... Стоянчо, и той, бедният, от височината на своя началнически стол, е принуден да слазя до занятията на простата тълпа... Можете ли да си представите — това ви казвам в секрет, — че вечер, като се стъмни, той взема стомната под палтото и отива на чешмата да налее вода? Един началник на отделение! Неговият разсилен това не върши... Пет пъти досега горкият е ходил на фурната да вземе гювеча. Вие знаете?... Ние повече гювеч си правим: нарежи мръвки, хвърли им лъжица масло, па хай на фурната, та друго и не знам. Кой му е мислил някога, че ще изпадна до такава ниска точка — да бъда принудена аз да си чиня хизметя... Та и мъжът ми колко се възмущава! Е, чуло ли се е подобно нещастие?»
Ракови нямаха слугиня.
Стоян Раков и тоя петък се връщаше от пазара с вкиснато лице.
Жена му веднага разбра, че търсенето му е било безуспешно. Това нещастие просто й отравяше съществуванието.
Раков измърмора гневно:
— Търсих, предлагах луди заплати, никой не иска да слугува. Някои селянки даже, като че се подиграваха, гледаха ме почти с презрение, когато ги питах... Сякаш не диви шопкини, а жени на испански грандове. Нека дойдат нашите шантави социалисти да ми покажат сиромашта и пролетариатите български, за които издават куп вестници! Не ми трябват вестниците им, дявол им зел вестниците и ученията!... Нека ми доведат вместо тях сега една слугиня или един слуга — от дърво, от камък — и тогава ще ги повярвам и ще стана и аз социалист. Нека има и един началник на отделение социалист — за да увеличи войската у нас на враговете на труда...
— Ти това не казваш сериозно, инак ще бъде глупаво — отвърна жена му, — какво ти са криви социалистите? Нема шопкините четат вестниците им, за да се повлияят и да не си продават свободата? Слугини всякога се намират — как ги имат хората! — но работата е, като я имаш, да знаеш да я привлечеш... Ето и последната ни слугиня, Стоила: не щя да ме послушаш и ни напусна. Сега се губим като патки из мъгла...
— Та какво повече да й дам? — отговори раздразнен Раков. — Малко ли бяха толкова пари месечно, и храна, и облекло, и обуща? Оставаше само едно: да й дам половината си заплата, за да се не съблазнява да бяга, когато я мамят други. Ти по-добре, госпожо, криви себе си. Ти в яда си я грубеше понякога: еднаж те чух, че й каза «свиньо», когато тя строши фарфоровия супник. В днешната криза от слуги такова отношение към тях е опасно... Не ги мисли същества без самолюбие.
Ракови нямаха слугиня.
Вечерта, тоя същия ден, когато съпрузите сядаха при изстиналия и замирисал на дим гювеч — алфата и омегата на всичката готварска мъдрост на младата и почитаема госпожа Ракова — вратата се бутна, без да се почука, и оръфаната глава на един шоп се показа там.
— Добра ви вечеря, прощавайте! — каза той гръмогласно, като свали шапката си. — Чете ли да ви слуша е това девойче, или оно, не ви треби слугиня?
И той изтегли пред себе си едно с плах поглед момиче.
Пред тия думи съпрузите помислиха, че небето се отвори и серафимски гласове стигаха до ушите им!
«Трябва ли им слугиня!»... Кюсе, желаеш ли мустаци? Иска ли дума? Тоя шоп го праща самото провидение. Госпожа Ракова се боеше да не бъде всичко това сън лъжлив. Не, не е сън... Селякът стои там с всичкото си шопско величие, с оскотената си физиономия, с дрипите си, тя даже чувствуваше неблагоуханната атмосфера от кир и лук, която шопът носи навред със себе си; и шопкинчето там е живо, съвършено живо и, както подобава: парцаливо, гнидаво, гуреливо и с телешки учуден поглед.
Наконец, благополучието влезна в къщата.
Раков предлага изведнъж двайсет и пет лева заплата и, за голямо учудване, бащата се не търгува и великодушно се съгласява.
Питат тогава за знанията на момичето. Момичето не знае нищо, не е слугувало никъде, но това малко значи.
— На харизано магаре петалата се не гледат — шушне с тържествуващ вид Раков на жена си.
— Щъ го държа това свинче баре вода да ми носи, докат си намера по-свясна слугиня, па щъ му дам пътя — мисли си лукаво госпожа Ракова; — или вярва тоя гламав шоп, че толкова пари се дават на едно диво говедце, на което ще трябва да слугувам?
Но, да спи куче под камък. Сега шопът и дъщеря му са приети като високопоставени гости. Едвам наяденият гювеч (при вълнения от голяма радост охотата се губи), приготвен от деликатните ръце на подпредседателката на двете женски дружества в столицата, минува в разположение на гостите. Един голям огън в кухнята с празничен светлик освещава пиршеството им. Господин Раков и госпожа Ракова ги гледат и не можат да им се нарадват.
Като ги снабдиха и с топла постелка, завивка и възглавница, оттеглиха се в спалнята си, след като им пожелаха учтиво лека нощ.
В тая криза от слуги учтивостта към тях е задължителна.
Но преди да си легне, госпожа Ракова слезе долу, та даде някакви наставления на слугиичето и се върна в спалнята.
През нощта Раков и жена му имаха по едно силно сепване всякой: него го пробуди внезапна мисъл, че той даже не попита за името на момичето и на селото му — опущение важно; ней й се пристори, че се хлопа дворската порта. За да се успокои, тя зема свещта и отиде да надникне в кухнята; огънят още гореше и освещаваше широкораззиналите уста на шопа, който хъркаше като циклоп; девойчето спеше също.
Тогава тя се върна успокоена.
*
Сутринта е студ. Раков се събужда, гледа, че жена му я няма в стаята.
— Отишла е да нагоди слугинчето, за да накладе огъня. Слава богу, слава богу.
И той се увива с удоволствие в юрганя, защото чува, че навън пищи фъртуната.
Влазя жена му. Лицето й е изменено, уплашено.
— Шопът и момичето ги няма — каза тя — излезли, както се види, още много рано.
Раков скокна от леглото си.
— Полиция! Дръжте! — извика той.
И се спусна по бели гащи навън; но като се досети, че това е лудост, повърна се. Няколко секунди и двамата стояха с ръце скопчени и неподвижни като статуи.
— Пак нещо си ги оскърбила снощи — каза Стоян най-после на жена си. — Ти не умееш да въртиш слугиня кротко, човешки. Поне сега не можеш мене да кривиш; аз дадох тройно повече, отколкото бащата можеше да поиска.
Госпожа Ракова не прие тоз укор. Напротив, всичката вина е на мъжа й: защо не е питал за името и селото на слугинята, за да може да я търси, ако побегне, и защо не е земал ключа от пътната порта, за да не може да побегне? Взаимните окривявания и натяквания между съпрузите се продължаваха без никаква полза.
Но никой не се сети да рече лошо за побягналите...
Ракови нямаха слугиня.
*
След няколко месеца госпожа Ракова, един пазарен ден, съгледа побягналото шопкинче при едни други селянки, които продаваха кокошки.
Тя го улови сърдито за лакътя.
— Защо бега тогава, мари момиче?
Момичето се уплаши и хвана да се дърпа. Но една от селянките, леля й, обясни загадката на госпожа Ракова: бащата на момичето нямал намерение да я дава за слугиня, но като замръкнал него ден в София и не щял да пренощува в хана, за да не харчи — много стипца бил човекът — изпросил гостоприемство от Ракови по разправения по-горе начин!
Тия глупави шопи, а?...