из неоконченного
Была я деревом живым –
была крепка, была ветвиста,
мне б век весь наслаждаться жизнью
в три солнца плодом наливным.
Я, видно, яблоней была,
дурманила весь мир в округе,
под пышным цветом пышной кущи
грустила, нежилась, жила.
Пьянил меня, пьянил меня
напиток твой медово-горький
и тот тугой, как узел, дар твой
и крепкое, как боль, вино.
Меркавый/угрюмый/зловещий/ месяц восходил
над всей округою, над садом
он красовался, правил важно,
мой стыд ночной учтиво крыл.
Но ураган вдруг налетел,
нагромоздил большую тучу.
И хлынул дождь. И предал душу
венок напевов и надежд.
Була я деревом живим —
як є міцним, як є крислатим,
щоб на віку розкошувати
в три сонця, овочем ясним.
Я певне яблуня була,
паморочила світ довкола
в рясному цвіті рясночола
тужила, ніжилась, жила.
П’янив мене, п’янив мене
брунатний і гіркий твій трунок
і цей тугий, як ґудз, дарунок
і це вино, як біль, міцне.
Меркавий місяць був посів
на всю околицю, всесадно
пишаючись і правив владно,
нічний мій сором чемно крив.
Але наринув буревій
огромну хмару нагромадив.
Вперіщав дощ. І душу зрадив
віночок наспіву й надій.