Іван Вазов
КРОПИВА
Тринчев спитав:
— Знаєш цю пані?
— Ні. Шикарна, розкішно вдягнена.
— І я кажу: пречудова.
— Якась поважна пані?
— Так, тому я й зняв капелюха перед нею... Про всяк випадок...
— Вона помітила твою ввічливість — їй було приємно... Та й я мимохіть зійшов з хідника, аби дати їй дорогу. Є в ній щось вишукане. Аристократизм... Ах, зажди, он і жандарм віддав їй честь. Маєш рацію.
— Я ж кажу тобі... Поважна пані.
Пані, яка дала привід для цього діалогу між двома молодиками — Тринчевим і Трифоновим — пройшла собі далі у товаристві іншої пані, одягненої дещо простіше. Направду перша привертала до себе увагу багатством і модним убранням (ротонда-боа — муфта — шик!), а ще й прикрасами і манерами, і цілє її єство виказувало безтурботну свободу і гордовитість особи, що мала високе суспільне становище.
Була свята неділя. Двоє приятелів завітали до Панаха почитати вісника, після сіли зіграти у нарди.
Коли годинник показав пів на дванадцяту, приятелі встали і пішли.
*
— Має бути тут, — сказав Тринчев, щойно зупинився перед будинком із скромним видом на вулицю, з чотирма віконечками, уквітчаними квітками у старих і потрісканих горщиках.
— Нам і казали направо від крамнички: ось він — підтвердив другий, шукаючи табличку на воротах.
— Оце зараз найкращий час для відвідин... А ми...Не згаяти б його у нікчемному блуканні... Ох вже ці одноманітні софійські вулиці!
Приятелі озирнулися, щоб спитати в когось. Тоді зобачили в глибині двору стару, похилену хатку на дві кімнати. У віконечку майнули фігури. Тринчев пішов туди напитати. Він важко переступив калюжу перед самими дверима і постукав у них. Від слабкого поштовху вони самі відтулилися, і перед очима спохмурнілого Тринчева відкрилася скромна картина злиденної трапези: чоловік і жінка обідали за столиком, половина якого була завалена паперами і іншими речами.
Ця імпровізована трапеза складалася з якоїсь овочевої страви, що парувала в пласкій череп’яній мисці. Саме пара підказала Тринчеву, що та страва була варена кропива. Це і був увесь обід бідолашних. Кімната, мала і бідно убрана, з одним залізним ліжком в кутку, з повітрям, пропахлим кухнею, служила за вітальню, за спальню і за трапезну. І одяг обох, що Тринчев застав під час трапези, гармоніював з бідною обставою їхнього житла. Чоловік був у сюртукові, одягненому на білу накрохмалену сорочку, з якої заради економії були зняті рукава та комір і покладені на ліжко; дружина його, в якійсь дрипавій ситцевій сукні, була пов’язана вицвілим фартухом із старими плямами від її роботи на кухні. Типове бідняцьке чиновницьке житло. З появою Тринчева жінка уся геть почервоніла, наче її спіймали за здійсненням злочину, гулькнула, засоромлена, в другу кімнатку, яка слугувала кухнею.
Тринчев вибачився і спитав про хату поважної персони.
— Навпроти, через дорогу, у дворі!... — направив його чоловік, стримуючи легку досаду, і грюкнув дверима за ним. Тринчев вернув до приятеля з якоюсь особливою, зачудованою усмішкою на обличчі.
— Ти, Трифонов, — звернувся він до приятеля, як вони вийшли на вулицю, — знаєш приповідку: «Сяє сукнею новою, а обіда кропивою»?
— Так. То й що?
— Там живе «гордівниця» із своїм чоловіком. Обідали. Знаеш, що в них було на обід? Кропива! Коли «гордівниця» впізнала, що я той, кто їй нещодавно був поклонився, вона ладна була провалитися крізь землю від сорому, віразу майнула в другу кімнату. З першого погляду не міг її впізнати — так вона задрипалася... Цікаво, що то за пани. Варто було приїхати до Софії, щоб побачити таке диво.
Вони зупинилися коло воріт, які їм показали.
— Не знаю його імені, якийсь писар з управління, — відповів запитаний ними слуга, що виходив з панського двору.
— Тринчев, — зауважив Трифонов, — це тобі хай буде наука; іншим разом бережи свої поклони — для справжніх поважних осіб.
— Нічого, брате: назви панами — хай радіють, хай хоч у думці попаніють! — відповів жартома Тринчев, штовхаючи високі ворота.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Иван Вазов
КРОПИВА
Трънчев попита:
— Познаваш ли таз госпожа?
— Не. Шик, прелестно облечена.
— Аз казвам: великолепно.
— Някоя големкиня?
— Да, и аз затова й свалих шапка... На всеки случай...
— Тя забеляза твоята вежливост и й стана приятно... Та и аз неволно слезнах от тротоара да й дам път... Има в нея нещо наложително. Аристократизъм... Ах, чакай, и стражарят й направи чест. Имаш право.
- Аз ти казвам... Големкиня е.
Госпожата, която даде повод на тоя разговор между двама млади хора — Трънчев и Трифонов — минуваше вече нататък, съдружена от една друга госпожа, по-просто облечена. Наистина първата привличаше общо внимание по богатството и модността на накита си (ротонда-боа — маншон — прелест!), както труфилото й, тъй и маниерите и цялото й същество издаваха охолната слободия и горделивост на едно високо обществено положение.
Тоя ден беше света неделя. Двамата приятели се отбиха у Панаха да четат вестници, после седнаха да играят на табла.
Когато стана часът единайсет и половина, станаха и излязоха.
*
— Тук ще е — каза Трънчев, като се спря пред една къща в улицата **, със скромен изглед отвън, с четири прозорци, окичени с цветя в гърнета, вехти и напукани.
— Казаха ни надясно от фурната: тази е — потвърди другият, като търсеше да види на вратата картичка.
— Сега е най-удобно време за това посещение... А ние Ще го пропуснем в безполезно лутане... Тия еднообразни софийски улици!
Поозърнаха се, за да питат някого. Тогава съгледаха в дъното на двора вехта, прихлупена къща с две стаички. През прозореца им се мярнаха хора. Трънчев отиде да попита там. Той прегази с мъка една локва пред самата врата и почука на нея. От слабото побутване тя сама се отвори и пред очите на посмутения Трънчев се представи една скромна гледка на сиромашка трапеза: мъж и млада жена обядваха на една масичка, половината от която бе заловена от книжа и други вещи.
На тая импровизирана трапеза, в една пръстена разлата паница, стоеше някакво ястие от буренак, което изпущаше пара. От нея Трънчев разбра, че това ястие беше варена коприва. Това беше всичкият им обяд на тия сиромаси хорица. Стаицата, малка и бедно постлана, с едно желязно легло в ъгъла, с въздух, позавонял на кухня, служеше за гостна, за спалня и за трапезария. И облеклото на двамата хора, които Трънчев завари при трапезата, хармонираше с бедната обстановка на жилището им. Мъжът, облечен в лекяв сюртук над бяла колосана риза, на която за икономия ръкавите и яката бяха извадени и турени на леглото; съпругата му, в една дрипава басмена рокля, пристлана с избеляла престилка с вехти петна по нея, получени от службата й в кухнята. Тип на бедно чиновнишко семейство. При появлението на Трънчева жената се изчерви цяла, като че я уловиха в някакво престъпление, и се вмъкна засрамена в другата стаичка, която служеше за кухня.
Трънчев се извини и попита за къщата на големеца.
— Насреща, през пътя, в двора!... — оправи го мъжът с лека досада и хлопна вратата подире му.
Трънчев се върна при другаря си с някаква особена, зачудена усмивка по лицето.
— Ти, Трифонов — обърна се той към другаря си, като излязоха на улицата, — слушал ли си пословицата: «Коприна носи, коприва яде»?
— Да. Какво?
— Там живее «големкинята» и мъжът й. Обядваха. Знаеш ли какво им беше обядът? Коприва! Когато «големкинята» позна, че аз съм оня, който й се поклоних одеве, тя сякаш потъна в земята от срам, бег; веднага. При първо виждане не можах да я позная — толкова се беше предрипавила... Любопитно е кои са тия господа. Трябваше да дойдем в София, за да видим такива чудеса.
Те се спряха пред портата, която им беше показана.
— Не му знам името, един писар, не знам в кое управление — отговори на питането им слугата, който излизаше из двора на големеца.
— Трънчев — забеляза Трифонов, — това да ти е урок; друг път пести поклоните си — за истинските големци.
— Няма нищо бе, брате: казвай всекиму аго — да му е драго! — отговори шеговито Трънчев, като бутна високата вратня.