Рідне небо
(Сонет)
І треба ж було статись саме тому,
щоб народився я у цих степах.
Неначе в деревину вбитий цвях,
усе ж не злому вірний, а святому.
А наді мною, подолавши втому,
на мить завис на дужих крилах птах.
І у його, як і в моїх очах,
лиш те, що рідне нам, а більш нікому.
Вітчизно, ти і грішна, і свята,
як жінка, що до неї небайдужий.
В сльоту, у спеки, в час мокви чи стужі
найщасливіші тут прожив літа.
Де б не бував, все ж доля поверта,
де рідне небо в дзеркалі калюжі.
–––––––––
© Анатолій Загравенко.