Солодкі спогади. Оприлюднені мемуари. Те, що колись боліло і пекло, тепер…
Постаріла. Байдуже. Банальна наївність у серці… і у словах. Ми усі повторні.
Який буває, трапляється і т. ін. знову, вдруге. Гей, гей! Дитинко! Нове ситечко на кілочку…Мамо, я стала Вами, мамо. Чи не була це моя найпотаємніша мрія? Стати, як МАМА. Я стою на плечах своїх бабусь, тіточок, які мені торочать: «Мужчині треба тільки одне. Спользує і бросить».
Слухай! Що з тобою? Якась ти…Шукаєш Синю Бороду?
Ніде правди діти…
Ось ключик маленький у моїй руці геть заллятий кров’ю. Манічки, Люсічки, Наталочки, Оленочки. Усі пані. Деякі леді. Інші мадами. Раюню…Лі нічко, лі дичко…
Ось він ключик!
Як солодко було мчати верхи у високому циліндрі амазонки. І він поруч. А ось я тобі!
Спробуй дожени! Падати горілиць у траву. І бачити над собою НЕБО.
Люб’язно передавати сіль через довжелезний стіл. Запобігливо мастити хліб маслом. Для Нього. Все було любо. Не питати: «Скільки ложечок цукру тобі у чай?» Звісно, дві. І обов’язково добре заколотити.
Зустрічати завжди з посмішкою. Не приховуючи захвату, тулитися животом, тертися щокою об бороду.
Синю.
Сестрички, не нашіптуйте: «Якийсь він того… дивний…»
Так, ДИВНИЙ!!! Тому що мій, мій, мій, мій, мій, мій (повторити 1000000 раз).
Ну діло твоє, сестро. Як ти так хочеш, то готуй зеленку та бинти.
Мені норм.
Ой братики мої, мої брати! Допоможіть мені позбутися нелюда! Не хочу лежати серед кісточок Манічок, Люсічок, Наталочок, Оленочок. Ні пані я, ні леді, ні мадам!!! Дурне теля з поліського села, що захотіло панією на Хрещатику сісти та все по-модньому, по-хранцузькому!!!
Ой, рятуйте, люди добрі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Ет, чого вигадала. Не слухайте ви свої мамки! Шо старе, шо мале. Згадала баба, як дівкою була! Тьху! Їй богу!