десь у небі пасуться кудлаті хмари,
і торкаються ножиці теплих боків дощів,
бачиш пагорб, де Він кольори збирає
і просіює сонце, аби втамувати гнів.
чуєш річку і серце її сріблясте,
що цілує каміння, жене неподільну кров
зі сльозами, бо з гір неможливо впасти,
не розбившись, хіба що спасе любов –
вічна рима, що здатна стирати фарби
з постарілих дерев – прирекли на смерть…
прийде бісик – збиратиме контрабанду,
прийде змій – зміниш шкуру, як вірний смерд.
впаде промінь і стисне, сердега, серце,
ти забула вже це відчуття – згадай!
ти заплющуєш очі, трава в передсерді б’ється,
заперечуєш темряву – очі пече курган…
у країні, де більше тебе немає,
кожен подих блакитний, мов щастя, і нетривкий.
заклопотана осінь відбитки смертей збирає
і вкладає в альбом підперезані в хрест стежки.
9.09.2017