Ця сива галька, мов коштовні камінці, ці сиві дні безсоння і снігів
закінчаться колись, бо так пружинку завели у цьому місці Всесвіту Старого.
Лиш не закінчиться дорога, бо стрічка Мебіуса це, бо с'est la vie...
Бо котиться яйце та віє вітер сонячний у спину. До тину притулились паничі,
до ґанку мальви. До ранку ухали сичі, скрипіли ясени, осики шелестіли
і сон не йшов і ми не йшли з банкету того. Хотіли втамувати спрагу
та не вміли...
Ми сіли в позу лотоса, ми медитуєм, ми зрозуміли те, чого до нас не розуміли.
Або вдавали, що не тямили себе, тож світ жахний і темний довкола множили віки.
Китайкою укріплені вали з піску і глини. Із пороху зірок бійці постали.
Талують ворогів: хто довбнею, хто булавою. Нема безумству краю і спочинку.
Здавалося, що буде так завжди і всюди. Та люди почали потроху помічати
поміж себе подібних янголів і бодхісатв. І світло золоте все швидше прибувало
Валились идоли самі собою і світ потроху тверезішав.
Це так, щоб стисло й зрозуміло.
- Умієш, Майстре, накрутить загадок.
- Чому це? Хто має очі, той почує.
- Синестезія?
Обоє засміялися, ніби діти. Дзвіночки вітер колихав і пахли чебреці та м'ята.
Не бійся! Світ міняється. Це - благо. Ніколи ще так не стискалася пружина часу.
Ніколи ще так гучно не лунав цей голос розуму і світла. Цей баритон то шепче, то гуркоче.
І падають фортеці, ніби кості доміно. І картярі вшиваються, мов тіні в полудення.
Прислухайся! Земля - жива. Вона співає колискову, вона мурчить, як кошеня.
Вона то - Моцарат, то Стравінський. Ти чуєш_бачиш? Який тобі шукати ще ашрам?
Тут тепло і затишно. Занурюймось у медитацію на світло золоте, на Сорокову,
на Весну Священну.
© Copyright: Валентин Лученко, 2017