Наш Острів Золотий тумани огорнули.
І щось там мерехтить: чи то маяк, чи вогники облуди.
Скажи куди поділися всі люди? Наш корабель пустий!
Лиш привиди кругом, лиш тіні...
Годинники настінні та атраментом писані картини,
тут тихо, прохолодно у спекотну днину, бо стіни з вапняка
товсті, як мур. Сюди не зайде ні гяур, ні лицар:
закляття давні стережуть дороги. Тут можна спати солодко,
кохатися до тремкої знемоги, писати мадриґали, рондо, триолети.
Медитативно зорити, як у неквапну Лету течуть струмки Сансара та Нірвана.
Тут рвані рани заживають швидко. Рубці зникають ніби баранці на морі
І неважливо, як назвати це: Чи Вирій чи Вальгала.
Галантний воїне, ти тут, бо закінчилась битва.
Назад повернешся поетом. Віддай монету Човняреві.
Усе забудь.
- А що всі ці дива є надприродними?
- Та ні. Просто люди своїми обмеженням встановлюють умовні границі. Все , що за
ними, називають надприродним. Але у природи немає ні кінця, ні початку.
- Тобто наша неміч нами обумовлена?
- Так. По суті більшість людей перебувають в стані навіяної реальності.
- Пошуки Грааля,Ельдорадо, Смарагдового Міста примарні?
- Я би сказав, що це блукання вночі по стежках, на яких лежать граблі.
- Мушу припинити пошуки?
- Ні. Просто не там шукаєш. Ключ в яйці, яйце у скрині. А скриня де?
- В грудях?
- Скриня і є грудьми.
Посміхаються. Замикають пучками руки. Впадають в медитативний екстаз.
Думи мої, думи, радість мені з вами.
Пливете тихенько човником в ставочку.
На тім березі - Івасик.
На цьому Телесик.
Змійка Кундаліні вмостилася в ямці.
Ці слова незрозумілі
стануть у пригоді
тому, хто пірнув у Захід,
щоб прокинутись на Сході.
© Copyright: Валентин Лученко, 2017