Наче зграя гусей, повтікали вітрила у море
хвора моя уява малює шторми та нещастя,
моровицю несе моє серце у сни чиїсь милі,
а думки як ті коні у милі несуть кволу душу
в яругу депресії, бо напруга зростає,
бо еМ-Де-Пе* тисне на педаль газу,
а стрілка пального вже геть за нуль упала.
Спиняється автівка. Западає тиша. Вмикаю музику
Концерт для гобоя та лютні. Прокидається Пуруша.
Сповільнене дихання. Тонкі вібрації.
Маєш рацію, милий невидимий Друже,
Життя - щаслива пригода, мандрівка часами_просторами,
підліткові вакації між тим що було_і_буде.
Слухаю, придивляюся, бачу. Пробую на смак.
Торкаю пучками гарячими.
Наповнююсь світлом
Починаю горіти свічкою
Незгасимою.
Промовляю кодову фразу
Народжуюсь вдруге.
Сьогодні побачимось.
Мозок змії боїться померти
Мозок птаха хоче у снах літати.
Він піклується про гніздо, про хліб і воду.
Мозок кита намагається викинути тебе на берег,
співає тужливих пісень про безмір морів та примарність суші.
А де твій мозок, Дитино Божа? Сідай мені на крилята.
Летімо! Покажу тобі світу твого розмай.
- Як то жити без страху?
- Просто.
- Але ж ти страшишся несподіваних гучних звуків?
- Ні.
- Як це?
- Моє тіло реагує. Але мені не страшно. Полоз злякався.
Птах сполошився. Мавпа засміялась. А я слухаю музику.
- Добре тобі.
- Авжеж. Приєднуйся. Разом цікавіше.
Зволожую рисовий папір. Вмочаю пензлика в гуаш.
Вбираю серцем пахощі жасминових кущів,
шелестіння листя, проміння Сонця, тріскіт дров,
що розгораються в плиті та гріють чайника і спину.
Тече життєва сила без упину. Хтось називає її Чі.
А я назвав її ключами до книгозбірні.
Бібліотекар Лі сьогодні знову осідлав Дракона.
© Copyright: Валентин Лученко