Іван Вазов
ЛІКАР АНДРОЗОВ
Лікар Андрозов дуже збентежився, коли, відчинивши хвіртку Поделкова і увійшовши до його двору, крізь відчинене вікно кімнати, де лежав його хворий, побачив блиск воскових свічок, і тої ж таки миті почув ще й запах ладану!
— Помер! — промимрив він, хутко розвернувся та й вийшов на дорогу.
Бо не тільки чорти тікають від запаху ладану...
Перестрах, занепокоєння лікаря Андрозова були надто сильні. Вчора ввечері він залишив хворого в значно покращеному стані, тифозна криза була позаду, і він урочисто оголосив хатнім Поделкова, що небезпека минулася і відтепер йому більше нема потреби відвідувати хворого. Хатні та й сам Поделков одначе умовили лікаря заходити ще. І лікар сьогодні з неабиякою впевненістю торкнув хвіртку, аж раптом побачив в кімнаті зловісні ознаки, що свідчили про наявність небіжчика.
Як це могло статися, що попри його впевненість і тривалий лікарський досвід хвороба несподівано мала такий згубний поворот і так скоро довела до краю Поделкова?
Лікар Андрозов відчував себе вкрай паскудно!
Правду сказати — роздратування його виходило не стільки від скорботи чи жалю через смерть одного з пацієнтів: значною була кількість тих, кого він урятував від нещадної смерті. У лікарів своя філософія, якою вони себе тішать: «Ми зцілюємо тих, хто здатний бути зціленим; приреченим ми не в змозі дати душу». Темні, невиразні фрази, проте достатні, щоб поновити душевний спокій лікаря... Народна мудрість і та прийшла на поміч філософії лікарів у ще більш абсолютній і категоричній формі: «Буде вік, буде й лік» — так в ній мовлено про хворого.
Досада лікаря Андрозова виходила з того, що він мав необережність так вклепатися, прийшовши рано-рано до Поделкова, коли той, вкляклий, лежав розпростертий у оточенні восковиць і заупокойних молитов. Мабуть, у вікна кімнати помітили його ганебну втечу — знак нечистого сумління — саме так мали витлумачити це стурбовані родичі покійного.
Це була перший такий випадок в його довготривалій лікарській діяльності. Якщо Андрозов залишав звечора котрогось з своїх хворих в небезпечному стані чи сумнівався бодай на краплинку, що його хворий не доживе до ранку, він остерігався ходити зранку до такого хворого, аж поки його не покличуть навмисно. Якщо ж через якийсь моральний поклик чи з іншої причини він наважувався порушити це розумне правило, він передовсім з великою увагою слухав і придивлявся, щоб вловити будь-яку ознаку «покійника» в оселі і торкався дверей, лише коли результати спостереження його заспокоювали.
Бо хіба ж є більш неприємне для лікаря, більш безглузде становище, ніж опинитися в хаті свого хворого, який потребує тепер уже попа, а не лікаря? Потім ці сердиті погляди хатніх, прикриті або ж і явні натяки і бідкання, завжди жорстоко-зневажливі для лікаря!
Андрозов був певний, що провадив лікування Поделкова з великою увагою — Андрозов завжди був вкрай увжний до багатих хворих (Поделков був багатій) — і якщо хворий помер так несподівано, то це означає, що він був приречений померти. «Буде вік, буде й лік».
Проте, хай там як, Андрозов почувався дуже кепсько, і вищезгаданий афоризм недостатньо примиряв його з фактом (Поделков був багатий). По такій невмолимій асоціації йому пригадалися випадки помилок або нерадіння з його боку, що призвели до смертельних наслідків. І попри його бажання, неприємні спогади просиналися, снували в його голові; справи, давно минулі й забуті, тепер возкресали з дивовижною ясністю і виразністю. Він пригадав, приміром, як одного разу після вечері в каварні, за кавою одна бідна жінка з їхньої вулиці кинулася до нього й переляканим голосом покликала його до свого хворого сина. Андрозов був роздратований, що його потривожили, і він спитав грубо: — «Маєш п’ять левів?» — «Тільки один лев маю, синку!» — «Нема? То й я не піду!» Бідачка вийшла, розплакана. На ранок хлопак помер, не отримавши медичної допомоги. Іншим разом, одній молодій жінці з Ючбунара*, через поверхово й неналежно зроблений діагноз він прописав замість потрібних ліків зовсім інше, і це пагубно відзначилося на становищі, в якому перебувала хвора. Він зрозумів свою хибу, як застав її, коли вона вже віддавала душу... А нещасний Калудов?... А єврей Нахим? Вони сплять тепер в Орландовцях*, і він знав, що було тому причиною... І інші, і інші... Направду, всі вони були бідні і незначні люди... Проте ці спогади дратували лікаря — не те, що йшлося тут про докори сумління — а так, просто тяжіли йому своєю докучливістю, наче якась навратлива муха, що сіда тобі весь час на носа, або ж леплива павутина, що причепилася до капелюха...
Захоплений подібними думками, лікар пройшов з п’ятдесят кроків, аж тут завбачив, що назустріч йому трапилася одружена сестра Поделкова, яка помітила була, як доктор виходив від дому її брата. Коли вчора ввечері він навідав хворого, вона була там і чула урочисте запевнення, що брат її врятований. Очевидно, вона ще не знала скорботної новини, й тому обличчя її було спокійне, ба навіть веселе. Він зблід, його охопило відчуття слабкодухості, надумав був навіть майнути на другу сторону вулиці, щоб не зустрітися з нею, проте було запізно. Вона наблизилася до нього.
— Добрий ранок, пане докторе, як бачо*? — усміхнена, спитала вона.
— Госпожо, був... Ваш брат... Вранці... Що поробиш...
Андрозов щось промимрив, він не чув землі під собою. Але, завбачивши перелякане обличчя сестри, він збрехав, аби уникнути неприємностей:
— Ваш брат... досить добре...
Обличчя сестри прояснилося.
— Так, я була вдома зранку, і братові стало багато краще. Тому й влаштували для нього обряд маслоосвячення... Хай господь змилостивиться до нього: п’ять діточок малолітніх має...
— Хіба? — вигукнув доктор таким страшним голосом, що чутно було всій вулиці. — Ходім! Ходім!
І він скоренько повернувся з сестрою Поделкова і увійшов в кімнату до хворого, що одужував.
Двоє священиків читали молитви за здравіє серед куріння кадильниць і кількох свічок, поставлених на застелений скатертиною стіл. Поделкову покращало настільки, що він міг стояти і брати участь у церемонії маслоосвячення.
* Орландовці — цвинтар у Софії
** Ючбунар — район в західній частині Старої Софії
***бачо — діал.назва старшого брата
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
ДОКТОР АНДРОЗОВ
Доктор Андрозов се твърде смути, когато, като отвори Поделковата вратня и влезе в двора, видя оттам през отворения прозорец на стаята, дето лежеше болният му, че блещукаха вощени свещи, а в същия миг замириса му на тамян!
— Умрял е! — избъбла той и бърже се повърна по стъпките си и излезе на пътя.
Защото не са едните дяволи, които бягат от миризмата на тамяна...
Стряскането му, слисването му бяха големи на доктор Андрозова. Снощи той беше оставил болния си в значително подобрено състояние, тифусната криза беше преминала благополучно и той обяви тържествено на домашните на Поделкова, че опасност няма вече и даже не счита за нужно да посещава Поделкова. Домашните и сам Поделков обаче помолиха доктора да заобикаля пак всеки ден. И докторът днес с най-голямо спокойствие бутна вратата им, когато зърна в стаята зловещите признаци, които означават присъствието на покойник.
Как тъй, въпреки всичката му увереност и дългата му лекарска опитност, болестта внезапно беше вземала такъв гибелен обрат, щото тъй скоро беше уморила Поделкова?
Доктор Андрозов беше в твърде скверно състояние на духа!
Право да кажем — досадата му произлизаше не толкова от скръб или съжаление за смъртта на един негов клиент: почтен е броят на ония, които той не бе могъл да спаси от косата на смъртта. Докторите имат своя философия, която ги успокоява: «Ние изцеряваме ония, които са способни да бъдат изцерени; на осъдените душа не можем да дадем». Тъмни, неопределени фрази, но достатъчни, за да възстановят душевния мир на доктора... Народната мъдрост, и тя се е притекла на помощ на философията на докторите, в много по-абсолютна и отсечена форма: «Ако има век, ще има и лек!», казва тя за болния.
Досадата на доктор Андрозова произлизаше от това, че той има глупостта да се цапне рано-рано у Поделкова, когато Поделков беше прострян вдървен и окръжен с вощеници и със заупокойни молитви. Навярно видели са от къщи, видели са позорното му бягство — знак на нечиста съвест — непременно така щяха да си го изтълкуват огорчените домашни на покойния.
Такава случка беше първата в дългогодишната му докторска деятелност. Когато Андрозов оставяше вечерта един свой болен в опасно положение или се съмняваше макар на косъм в осъмването му, той се пазеше да не иде сутринта у болния, доде го не повикаха нарочно. Когато понякогаж по някое нравствено побуждение или по друга причина се решаваше да наруши благоразумното си правило, той по-напред с голяма внимателност слухтеше и душеше, за да улови какъв-годе признак за «умряло» в къщата и само когато наблюденията му го успокояваха, буташе портата.
Защото, има ли по-неприятно нещо за един доктор, по-глупаво положение, отколкото да се окуми в дома на един свой болен, който има нужда вече от поп, а не от доктор? После, сърдитите погледи на домашните, прикритите или явни натяквания и вайкания, винаги жестоко-оскърбителни за доктора!
В случая Андрозов беше уверен, че е карал Поделковото лекуване с голямо внимание — Андрозов беше винаги внимателен към богатите болни (Поделков беше богат) — и ако е умрял тъй внезапно, то е, защото е бил осъден да умре. «Ако има век, ще има и лек».
Но, както и да е, нему му беше много скверно и горният афоризъм недостатъчно го примиряваше с факта (Поделков беше богат). По една неумолима асоциация на идеи той си припомни сега пък случаи на сгрешаване или нерадене от негова страна със смъртотворни последствия. И въпреки нежеланието му, неприятни спомени се будеха, шатреха в ума му; работи, отдавна минали и забравени, сега възкръсваха в поразителна ясност и реалност пред него. Той си припомни например, когато еднаж, подир вечеря, при кафето си, една бедна сиромахкиня от тяхната махала се втурна у него и с уплашен глас го повика при зле болния си син. Това обезпокоение го ядоса и той попита грубо: — «Имаш ли пет лева?» — «Един лев само имам, майка!» — «Нямаш? Аз не ходя!» Сиромахкинята си излезе разплакана. През нощта момчето умря, лишено от навременна медицинска помощ. Друг път, на една невеста от Ючбунар, поради повръхна и небрежно направена диагноза, той предписа вместо нужното лекарство съвсем друго, пагубно в положението, в което се намираше болната. Той разбра грешката си, когато я завари, че бере душа... Ами нещастният Калудов?... Ами евреинът Нахим? Те спят сега на Орландовци и той знае от що... И други, и други... Истина, всичките тия бяха бедни и незначителни хорица... Но тия спомени ядосваха доктора — не че съвестта му имаше някаква намеса тука — а тъй, просто му теготяха със своята досадливост, както една упорита муха, която ти каца постоянно на носа, или леплива паяжина, закачена на шапката ти...
Едвам беше извървял петдесетина разкрача, преследван от подобни мисли, докторът видя, че отсреща се зададе Поделковата женена сестра, която бе видяла, че излиза от братови й. Когато снощи той напусна болния, тя беше там и чу тържественото му уверение, че брат й е спасен. Очевидно, тя не знаеше още скръбната новина, та лицето й беше така спокойно, стори му се даже весело. Той прибледня, обзе го малодушие, помисли даже да удари на друга страна, да я не срещне, но беше късно. Тя го приближи.
— Добрутро, господин докторе, как е бачо? — попита тя усмихната вече.
— Госпожо, бях... Брат ви е... Тая заран... Човещина...
Андрозов смънка думите си, той не чувствуваше земята под себе си. Но като забеляза уплашеното лице на сестрата, той излъга, за да се избави от неприятности:
— Брат ви... доста добре е...
Лицето на сестрата се проясни.
— Да, и аз бях у дома тая заран и бачо е още по-добре. Та затова наредихме да му се свети масло... Нека господ си има милост за него, пет деца дребни има...
— Да? — извика докторът с такъв страшен глас, щото го чу цялата улица. — Да идем, да идем!
И той се повърна скоришката с Поделковата сестра и влезе в стаята на оздравяващия болен.
Два свещеника четяха молитви за здраве сред дима от кандилницата и при няколко вощеници, турени на постлана с месал маса. Поделкову беше толкова подобряло, щото беше можал да стане прав и да присъствува на маслоосвещението.