Якби навмисно вилити води
на сухопарі клавіші роялю,
то він почав би плакати: благаю,
спинися, пісне, горлом не ходи!
Якби піснями випити вітри,
наповнити німуючі картини
дощами, що підтримують на крилах
пташину сонця поштовхом: лети!
не бійся неосяжності пітьми,
не слухай чорно-білого прокляття..
Рояль мовчить, неначе помирать нам
у савані засвічених світлин.
В яких лише освячені неділі,
в яких нема ні пам'яті, ні віри,
і кожен в досконалості один.
Помножені на гордість перемоги
лягають монументам просто в ноги –
і ти собі сідаєш коло ніг.
І дивишся: за спиною Шевченка
ідуть такі щасливі тіні, вщент щоб
розбитися під кроками живих.