оригинал
http://www.stihi.ru/2017/02/15/7105
р е д а к ци я
Я забыл, что слова, те, что могут помочь, —
Наивысшая грань немоты…
Владимир Соколов
Меня не отпускают эти строки,
Хотя февраль вот-вот себя изгложет…
Так страшно, словно ударяют токи:
Никто и никому помочь не может…
На стук «тук-тук» в подъезде – нет ответа...
Следы – как будто поглощает бездна…
В конце зимы, любовью не согретом,
Мы заперты, как в ящике железном...
Вот слабый свет проник почти незримо
В дверную щель, не требуя оваций.
И белых мотыльков необратимо
Влечёт на свет…гляди: вокруг толпятся…
Неотвратимо притяженье света,
Но зов тепла нам донесли ваганты!..
А в хрупкой пачке стойкая Одетта
С улыбкой встанет снова на пуанты.
Небесконечная истлеет ночь.
Рассвет мы ощутим гусиной кожей.
А те слова, что нам могли помочь,
На грани немоты, исчезнут тоже…
вільний переклад Віри Бондаренко
Мене зв'язали думи ці із сумом
Хоч лютий лютувати вже не може
Так боязко,що ніби вдарить струмом -
Ніхто й нікому вже не допоможе.
У відповідь на стукіт - тільки тиша
Сліди - неначе в прірву раптом впали
В кінці зими любов мене залишить
Ми замкнені - нас наче закували.
Ось слабке світло втрапить непомітно
В дверні щілини, без аплодисментів
Метелик білий тягнеться до світла
В ці недоречні для життя моменти.
Невідворотня магнетичність світла!
Той теплий поклик донесли ваганти
В тендітній пачці все ж стійка Одетта
Із посмішкою встане на пуанти.
***********************************
Небезкінечна дотліває ніч.
Світанок б'є морозом поміж пліч
Слова, що нам могли допомогти,
Зникають теж у межах німоти...