Іван Вазов
ДВОЄ ДВЕРЕЙ
Цього дня у судовому засіданні апеляційного суду розглядалася дуже затягнена суперечлива і пристрасна справа за позовом Дика Юрданова до Николи Заргова. Справа була цивільна, вона вже три з половиною роки мандрувала, допоки потрапила сюди завдяки майстерним викруткам і маневрам їхніх адвокатів.
Натомість ця тяганина замість того, щоб втомити сторони, розлютила їх, перетворюючи спір на ще більш непримиримий і завзятий.
Адвокати з неабиякою запопадливістю відстоювали їхні інтереси, не шкодуючи у своєму затятому змаганні взаємних нападок, шпильок, докорів у незнанні, відсутності сумління, навіть у фальшуванні!…
Така пристрасть подобалася обидвом сторонам. І позивач, і відповідач внутрішньо тішилися вибором своїх захисників. Адже відомо, що лише там, де є чутливість, там є й сила; чутливість — елемент, необхідний у красномовстві, особливо адвокатському, де воно вкупі з фразою часто-густо заповннює брак доказів... Адвокати при цьому перекидалися такими гнівними поглядами, що людині здавалося, буцім лише повага до місця, де вони знаходилися, втримувала їх від того, щоб не кинутися один на одного з кулаками. І сторони були задовролені. «Злий пес стадо береже».
Розпалені змагання сторін завершилися, і суд відійшов до дорадчої кімнати.
Купка присутніх в залі засідання вийшли в коридор — викурити по цигарці, поки суд ухвалюватиме рішення.
Заргов перебував у вкрай роздратованому стані. Він був майже впевнений, що переможе тут; але перспектива ймовірної подальшої тяганини по вищих інстанціях, яка триватиме, може, й роки, дуже злостила його проти Юрданова і жага помсти спалахувала в його грудях.
— Зажди-но, — казав він собі, — треба порушити проти нього кримінальну справу, про яку ми говорили з адвокатом. Маю усі підстави відправити його до холодної на кілька років, я його-таки знищу.
Справа полягала в тяжких наклепах на Заргова, якими Юрданов зганьбив його у присутності свідків у хвилину надпориву гніву й ненависті.
Таке остаточне рішення наче додало якогось заспокоєння Заргову; аж потім він запалив цигарку і заходив коридором.
* * *
Минав час, а суд все зволікав. Заргов, втомившись від ходіння, притулився до дверей, на обличчі його читалося велике нетерпіння.
Стоячи коло дверей, він почув голоси зсередини і машинально глянув крізь отвір. В кімнаті двоє, по-приятельськи взявшись під лікті, проходились з цигарками в руках і розмовляли, сміючись.
Заргов дуже зчудувався, впінавши в них обох адвокатів.
— Що це значить? — подумав він. — Щойно обмінювалися публічними образами, аж тут — така приязнь.
Він причаївся і почав прислухатися.
В розмові між двома адвокатами йшлося про прогулянку на Горну баню*, яку вони планували з сім’ями у неділю; згодом перейшли до судової справи.
— Суд зволікає, — сказав захисник Заргова, глянувши на годинника, — начебто сподівається знайти якесь соломонове рішення. Хай там як, а виграю я. Ви ж подасте касаційну скаргу?
— Звичайно, — відвернув захисник відповідачеві.
— Хоча й там втратите, — засміявся перший.
— Що ця справа є провальною у всіх інстанціях, я знав, щойно узявся за неї. Проте я не став засмучувати Юрданова... Нащо? Якби не я узявся за неї, знайшовся б інший мерзотник... Тепер нас до стобіса у столиці — що каміння кинь, то в нашого брата улучиш. Дякуй мені, що я доставив тобі певну перемогу, та ще й дуже добре проплачену, чи не так? — сказав захисник Юрданова.
— Так, — хитро усміхнувся другий, — вигідну; адже ж і ти натрапив на дійну корову. Хоч твоя справа, хоч моя — обидві вигідні, нема чого плакатись.
— Цей покидьок має рацію, принаймні у відношенні до мене, — гірко прошепотів Заргов.
— А послухай-но, — провадив далі захисник Заргова, — треба упорати ще одне дільце, варте могорича! Мій клієнт питає в мене поради, чи порушувати кримінальну справу проти твого?
— Про наклеп? Знаю. Але ж в нього нема серйозних доказів, він втратить тут…
— Й у мене нема сумнівів у тому... Але ж він дуже запеклий…
— Овва! То порадь йому порушити цю справу. Прекрасна нагода ще подоїти мою корову.
— Добре. Я вмовлю його. Я відддячу тобі, забезпечивши тобі блискучу перемогу. Розумієш? Наш девіз: «Дружні монахи і у середу м’ясо їдять».
— Дякую... То ви з панею будете в Горній бані! Сподіватимусь бачити там.
— У неділю, рівно о десятій ранку. Щось сьогодні ти надто розговорився, брате, і наговорив мені стільки люб’язностей…
— Я відповів на твої... Професія в нас така. Каїкчи-кавгаси*.
Обидва розсміялися.
— Ми плачемо над чужим гробом, — підхопив захисник Заргова; – воно мені треба, щоб я псував собі кров через чужі нісенітниці? Ми схожі на лікарів: як болить в них серце за пацієнтів, що вони їх уморили, так само й нас мають хвилювати невдачі наших клієнтів. Ми ж тільки про людське око сперечаємося… «Як серце боліло, такі й сльози пролило...» І уяви, ці роззяви вважають за серйозне нашу прю! Скільки, думаєш, ти візьмеш у свого, як захищатимеш його у новому процесі? Зваж, ти ж урятуєш його від «шести років тюрми...» Чорт забирай! Хочу мати відсоток від того, що ти отримаєш... Інакше я не радитиму своєму підзахисному продовжувати справу.
— Облиш: попова душа не проґавить гроша…
Заргов відійшов від дверей. Він попрямував у кінець коридора, наше шукав поглядом когось. В цей час назустріч йому показався з-за рогу коридора його суперник Юрданов. Лице його було сполотніле від гніву. Всі ці три години, протягом яких тяглося судилище, вони, щораз зустрівшись випадково, мовчки обмінювалися сповненими глибокої ненависті і дикої ярості поглядами. Вони й тепер були бліді від гніву і губи їм тремтіли.
Заргов рішучо підійшов до Юрданова.
— Юрданов! Пропоную примирення на будь-яких умовах! — сказав він йому, подаючи руку.
— Пане Заргов, дякую, ви зірвали ці слова з моїх вуст... Я мав намір запропонувати вам те ж саме... — мовив Юрданов і міцно потиснув простягнуту правицю.
Вони дивилися один на одного, подивовані взаємною доброю волею і готовністю до примирення.
— Щоб ви зрозуміли, чому я перший йду на поступ, хай хоч і так пізно, — сказав Заргов, — мушу вам повідати про один надзвичайний випадок: щойно, як я стояв коло тих дверей, я почув…
— Я почув те саме крізь інші... — перебив його Юрданов. — Ходім до мене додому.
І вони швидкома спустилися сходами.
Ухвалу суду слухали лише їхні адвокати.
* Каїкчи-кавгаси (тур.) — буквально: суперека човникарів; мається на увазі гамір, лайка човникарів, які, перевозячи в Константинополі (Сьамбулі) пасажирів через Босфор, переманювали один в одного клієнтів.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
ДВЕТЕ ВРАТИ
В съдебното заседание на апелативния съд тоя ден се разглеждаше твърде проточеното, упорно и страстно дело на Дика Юрданов с Никола Заргов. Делото беше гражданско и вече три години и половина беше пътешествувало, докато дойде дотук, благодарение на изкусните уврътки и маневри на адвокатите им.
Но вместо това протакане да умори страните, още повече ги ожесточаваше и разпрата им ставаше по-непримирима и зла.
Адвокатите не с по-малко присърце бяха прегърнали интересите им и в увлечението на пренията не си щадяха взаимно нападки, уязвления, укори в незнание, недобросъвестност, във фалшивост!…
Тая страстност се допадаше на страните. И истецът, и ответникът си честитяха вътрешно избора на защитниците си. Защото е известно, че само там, дето има чувство, има и сила; чувството е елемент, необходим в красноречието, особено в адвокатското, дето то заедно с фразата често служи да заместя липсата от доказателства... Адвокатите при това си стреляха такива гневни погледи, щото мислеше човек, че само уважението към мястото ги удържаше да се не хвърлят един върху други с юмруци. И страните бяха доволни. «Зло куче стадо пази».
Разпалените прения се свършиха и съдът се оттегли в съвещателната стая.
Малцината присъствуващи в залата на заседанието излязоха в коридора да запалят по една цигара, доде съдът състави резолюцията си.
Заргов беше в твърде раздразнено състояние на духа. Той беше почти уверен, че ще спечели тука; но перспективата, че непременно ще се влачат и на по-висша инстанция, може би с години още, го озлобяваше страшно против Юрданова и жажда за мъст му гореше в гърдите.
— Чакай — каза си той, — трябва да повдигна против него углавно дело, за което говорих с адвоката си. Аз имам всичките средства, за да го пратя в затвора за няколко години, аз ще го съсипя.
Работата се отнасяше за някакви тежки клевети против него, издумани пред свидетели от Юрданова в минута на едно изстъпление от гняв и омраза.
Това решение, взето окончателно, докара сякаш едно успокоение на Заргова; чак тогава запали една цигара и заходи из коридора.
* * *
Мина се време и съдът се бавеше. Заргов се умори от ходене и се опря при една врата със силно нетърпение, изобразено на лицето.
Както беше облегнат на вратата, той чу хората извътре и машинално погледна през дупката. В стаята двама души, приятелски сплели лакти, се разхождаха с цигара в ръка и разговаряха смехишката.
Заргов доста се зачуди, като позна в тях двамата адвокати.
— Що значи туй? — каза си той. — Одеве си хвърляха оскърбления публично, а сега такава нежност.
Той се спотаи и взе да се ослушва.
Разговорът между двамата защитници ставаше върху разходката, която се канеха да направят с фамилиите си в неделя на Горна баня; после мина на съдбата.
– Съдът се бави — каза Зарговият защитник, като погледна часовника си; – сякаш че има някоя соломоновска разправия пред себе си. Както и да е, аз печеля. Вие ще касирате, нали?
— Разумява се — отговори защитникът на ответника.
— Макар че и там ще изгубите — изсмя се първият.
— Че тоя процес е изгубен по всичките инстанции, това знаех още когато го приех. Но аз не обезсърчих Юрданова... Защо? Аз ако го не взема, други някой подлец ще го вземе... Сега сме такава сган в столицата, щото върху куче да хвърлиш, нашего брата ще удариш. Благодари ми ти, че ти доставих една сигурна победа, и много добре заплатена, не е ли така? — казваше Юрдановият защитник.
— Да — усмихна се другият хитро, — за мене; после и ти да поскубеш една патка. И твоята, и моята са доста приходни, няма какво да се плачем.
— Тоя подлец има право, поне за мене — пошушна си горчиво Заргов.
— А бе чуй — пое пак защитникът на Заргова, — една нова афера, почерпи! Моят клиент ми иска съвет, да повдигне ли углавен процес против твоя?
— За клевета ли? Знам. Но той няма сериозни доказателства, ще изгуби там…
— В това и аз нямам никакво съмнение... Но той е много ожесточен…
— Аман, съветвай го да отвори тоя процес. Прекрасен случай да поощавя още моята патка.
— Добре. Ще го повдигнем. Аз ти се отплащам и ти доставям една победа бляскава. Видиш ли? Нашето е: «Сговорни калугери в сряда месо ядат».
— Благодаря... Но вие с госпожата ще бъдете на Горна баня! Ще ви се надявам там.
— Тъкмо на десет часа в неделя заранта. Само ти днес се много разглаголствува, байно, и си позволи одеве такива деликатности.…
— Аз отговарях на твоите... Нашата професия е такава. Каикчи-кавгасъ.
Двамата се изкискаха.
— Ние плачем на чужд гроб, разбира се — подзе Зарговият защитник; — какво ми е мен, да си правя лоша кръв за чужди бабини деветини? Ние сме като докторите: колкото боли тях сърце за клиентите, които уморяват, толкова и нам чини тровенето на нашите. Ние за очи колкото, джавкаме се... «Каквото сърце боляло, таквиз и сълзи проляло...» Но представи си тия хаплювци вземат за сериозно нещо нашата врява! Ти колко мислиш да отпънеш от твоя, за да го защищаваш по новия процес? Виж, ти ще го избавиш от «шест години затвор...» Дяволо! Искам процент от онова, което ще получиш... Инак няма да съветвам преследването.
— Не шавай де: що е попово, то е готово…
Заргов се отстрани от портата. Той се запъти към изхода на коридора, като търсеше с поглед някого. В това време се зададе срещу него от другия завой, който правеше коридорът, противникът му Юрданов. Лицето му беше пребледняло от злоба. От три години как се влачеха по съдилища, колчем случайно се срещнеха, погледите разменяха мълчаливо искри от дълбока омраза и ярост дива. Те и сега бяха бледни от гняв и устните им трепереха.
Заргов решително пресрещна Юрданова.
— Юрданов! Предлагам помирение на каквито щеш условия! — каза му той и му подаде ръката си.
— Господин Заргов, благодаря, вие взехте думите ми из устата... Аз имах да ви направя същата молба... — каза Юрданов и стискаше крепко подадената десница.
Те се гледаха и двамата взаимно учудени от добрата си воля и готовност за помирение.
— За да си обясните защо аз пръв правя тая постъпка и толкова късно — каза Заргов, — трябва да ви обадя един извънреден случай: сега, като стоях там, чух през тая порта…
— Аз пък чух през другата... — пресече го Юрданов. — Ела да идем у дома.
И те слязоха бързешката из стълбите.
Само адвокатите им слушаха резолюцията.