Іван Вазов
НЕ ПОКЛОНИВСЯ
Осіннє сонце вже перевалило за Люлин-гору*. Скелясті вершини окрасилися легким рум’яним сяєвом; густа тінь лягла на її зелені схили. Її м’яко зламаний профіль різкіше окреслювався в солодкій синяві неба; найдрібніші грані скель ясно й виразно вимальовувалися на її гігантському горбові. В таку пору з Софії Вітоша виглядає особливо гарно і велично, вкрита тьмяно-зеленою мантією тіні, що вінчає її останнім рум’янцем призахідного сонця, вона ніби обмінюється з ним останніми словами якоїсь таємничої розмови... Ще трохи – і сонце заходить за Люлин і в ясно-теплих золотистих кольорах тоне цілий небокрай за Вітошею. Вітоша простяглася цілим своїм страшним і строгим обликом ще величніше, ще виразніше виділявся на фоні вечірнього неба її ореол. Здавалася, наче за її могутнім горбом якийсь далекий заморський пожар заливав лазур рівним, ледве вловимим відблиском невидимого полум’я. Який чудовий і гарний дивогляд! Та проходить ще трохи часу, і ця фантасмагорія світла зникає, небесний простір над горами поступово знебарвлюється, сивіє і вечорниця зненацька, як сліпучий променистий діамант, блискає і провисає над самісіньким горбом гори подібно до електричного кадила, опущеного з небесного шатра у той час, коли ще жодна зірочка не засяяла на ньому…
Проте я відхилився у розмови про величну Вітошу, тоді як намір мій був говорити про зовсім дрібні речі – про Славча Плужева.
Ви знайомі з Славчом Плужевим?
Ні?
А між тим ви щодень з ним стикаєтесь.
Славчо Плужев – чиновник, він і не може бути інакшим! – Славчо Плужев дрібний, з присадкуватою статурою і короткими ногами, що все спішать, проте дріботять так, щоб – не дай боже – не наступити навіть і на мураху; обличчя Славча Плужева мав округле, із смаглявою шкірою, без будь-якого агресивного виразу – навпаки; товстий, косматий ніс, сплющене низьке чоло над самісінькими широкими, чорними, зрощеними, наче відокремленими від шевелюри бровами, з полохливим поглядом; він наче перебував у непрестанному русі, як солдат, бо Плужев пильнував, аби не пропустити нікого без поздоровлення – неважливо, з його відомства лидина чи ні: все одно – всяк може тобі напакостити. І в установі Плужев був прикладом чиновницього смирення і доброзичливості. Котрісь з зубоскалів-сміливців шепотом називала його позаочі – але так, щоб він міг почути, – «Алексій божа людина», або «свята овечка», проте Славчо робив вигляд, ніби нічого не чує, і продовжував бути поштивим і прихильним до них. Яка користь від суперек і чвар з капосною людиною? «І нашим, і вашим – всім станцюємо», – каже селянська приповідка. Добре слово і поклон шкоди нікому не завдадуть. Плужев добре знав про це і практиткував завжди і повсякчас…
Поштивий поклон хребта не зломить.
І завдяки цьому мудрому правилу він донині не мав причин ні в чому розкаюватися, хвилюватися через чиєсь незадоволення, ні через що не гніватися. Він жив у своїй тихій, безтурботній спокійній атмосфері, перепрошую на слові – плавав, наче нирка в лої.
*
Отже, Славчо Плужев, завжди тихий, добрий, незавадний і скромний чиновник, повернувся цього вечора додому вкрай засмучений, із переляканим виразом на обличчі. Вперше дружина бачила його такого, що занепав духом, він наче ще поменшав, ніж був.
Вона подумала, що зараз почує від нього про якесь страшне нещастя.
— Славчо, що сталося? – спитала вона вкрай збентежена, і, перш ніж чоловік встиг розтулити рота, її вухо вже вловило слово: «звільнений».
Славчо безнадійно схилив голову.
– Йди всередину, розкажу тобі, Пено! – тільки й промовив він.
Пена пішла за ним, ледве ступаючи від страху. Щойно вони увійшли до кімнати, Славчо, сплеснув руками і плаксивим голосом трагічно виголосив:
— Ах! Що я накоїв, нещасний! І як це могло зі мною статися!
«Тут не звільненням пахне, тут дещо страшніше!» – подумала Славчовиха. Відбитий на чоловіковому обличчі відчай не полишав їй жодних сумнівів про те, що сталося страшне нещастя.
– Невже до якоїсь змови вдався, та його й вислідили? – із жахом подумала вона, згадавши про один з тодішніх політичних процесів, що наробив багато галасу…
— Стривай, розкажу тобі: як я дійшов від міського парку додому – не знаю, по землі ступав чи деінде. Вийшовши того вечора з канцелярії, вирішив пройтися туди-сюди… Щось одне око почало мені сіпатися... Пройшовся трохи, та йду собі край міського парку додому. На хіднику, бач, люду – наче мурашів. Знов око мені сіпається… Міркую собі: не на добро це… Аж ось один йде мені назустріч, глянув на мене, а я на нього – та й розійшлися. І раптом мене чомусь охопив страх. Обертаюсь знов глянути на нього. А він зупинився в п’яти ступенях від мене і розмовляє з нашим начальником відділення. Пено! Міністр! Міністр був той, хто мені трапився!
Дружина вирячилася, чекаючи почути, що було далі.
Плужев закрив очі руками і стояв нерухомий: тільки чути було, як задушений стогін виривався з-поміж його пальців.
— Не мовчи! Кажи скоріше, не виймай з мене душу,
Розгніваний Плужев глянув на дружину.
— Що тобі ще сказати? Чи ти глуха? Міністр, кажу тобі, пройшов повз мене, а я не зняв капелюха!
Пена зітхнула. Її трохи попустило.
— Ти дурень, Славчо. Я знала, що ти дурнуватий, а от що настільки – не думала! – промимрила вона. – Що тут такого страшного? З чого ти так розклеївся?
— Як з чого? Мій найвищий начальник стрічає мене, дивиться на мене, розумієш? Дивиться на мене, а я на нього, розумієш? І я в той самий час дивлюся на нього й не вітаюся до нього. Треба бути недоумкуватою дурепою, щоб не розуміти цього і осміхатися.
— Добре, то чом ти його не поздоровив, як побачив? Чи ти при тямі?
— При тямі… Кажу ж тобі. Був замислився над тим, чому мені сіпається ліве око і що це може означати! І щойно я отямився, міністр глянув мені прямо у вічі, щойно я отямився… він пройшов.
Пені стало шкода чоловіка.
— Не переймайся, сказала вона, попросивши його заспокоїтися; – хіба так не буває, що людина може бути задуманою, розсіяною і не не привітатися?
— Буває, проте ніхто не має права бути розсіяним і не привітати когось, коли цей хтось – його вищий начальник. Я мільйон разів на місяць знімаю капелюха – одначе ти візьми і почисти його гасом, – сліпому й кривому вклоняюся, а тепер ось, цього разу трапилося мені зустріти міністра, що чекав від мене поклону і не дочекався. А він виставив мене на нагороду!
І Славчо важко зітхнув.
– Кажу тобі, що він навіть і не помітив того; великі люди не помічають таких дрібниць.
– Великі люди… саме тому й великі, що помічають найменші дрібнички… Ми, дрібні люди, короткозорі й недоумкуваті. Скільки разів я, йдучи на службу, проходив повз Святого Короля, не помічаючи його! Потім дивувався: коли це я пройшов коло церкви? Ти правильно сказала: я роззява…
– А я, щойно ти прийшов, подумала: все, кінець – нашого Славча вигнали, а за хату ми ще не розплатилися.
– І правильно ти подумала, – продовжував Плужев впевняти дружину в тому, що на них справді насувається катастрофа, – мене звільнили, я пропаща людина… Ось, забув ще сказати: як я обернувся і побачив його, він говорив начальнику такі слова: «Вранці приготуй папери для підпису...» Папери, розумієш? Я почув свій присуд… І мені здалося, що він кинув на мене сердитий, наче блискавка, погляд, лишень краєчком ока… Ох, я нещасний!
Пена даремно намагалася розвіяти його страхи. Тривога оволоділа й нею: все можливе. Хіба мало чиновників щодень втрачають свої посади й через незначущіші причини, а то й зовсім без них!… Ні вона, ні він не вечеряли. Плужев ліг, наче у пропасниці. Марення його, сумні й стражденні, були сповнені образом міністра, який дивився на нього скоса; міністерським розсильним, який, на його нещастя, носив міністру «папери»; хідником у міському парку, який крутився вальсом під його ногами, а то й похмурою громадою Святого Короля, на дах якого котрісь католицькі попи виносять тіло померлого Плужева – його! – щоб схоронити під черепицею!
Вранці він прокинувся з запалими очима.
– Пено, прощавай, – сказав він жалібним голосом, збираючись до міністерства, і в очах йому блиснули сльози: дружина і та теж не втримаася і просльозилася, наче Славчо вирушав на війну і вони розставалися навіки.
Прощання Гектора з Андромахою!
*
Пена з невимовною тривогою чекала його повернення на обід. Побачивши його коло воріт двору, вона відчула, як стисло їй серце: сполотнілий Славчо ступнув кілька кроків і змушений був спертися на стіну, аби не впасти.
Відчувши, що йому зле, вона спустилася до нього.
– Скоріш лікаря! Біжи! – наказала вона служці, підтримуючи Славча, який ледве намагався встояти.
– Ні, не треба! – пробубонів він ледь чутно.
Пена заплакала.
– Господи!... Не турбуйся, Славчо! Аби ти був живий.
– Гай, не плач! – стогнав Плужев, одніє рукою стискаючи ліву сторону, а другою нишпорив у кишені свого пальта. Він дістав звідти розпечатаний міністерський конверт і подав його Пені.
– Читай «папір», – прошепотів він.
– Облиш, знаю! Аби ти був живий... – квилила вона.
Плужев знов заповзявся шукати щось у кишені.
– Досить, заспокойся... Лікарю, скоріш гляньте, що з ним! – звернулася Пена до лікаря, який щойно входив у кімнату.
То був їхній сусіда.
Лікар хотів спробувати пульс хворого. Проте він відчув, що Славчо щось суне йому в руки. То була пласка чорна коробочка. Відкривши її, лікар сказав:
– Орден! Вітаю!
У міністерському листі було звичайнісіньке повідомлення, що супроводжує нагороду.
......................................................
Вражений раптовим перетворенням потрясіння на велику і незбагненну радість, що так несподівано прийшла на зміну безнадії і страхові, Славчо пролежав два тижні з серцебиттям. Від такого подвійного удару слабке здоров’я Плужева, незвичного до будь-яких потрясінь, було підірване.
За шість місяців він помер від наслідків вищезгаданої хвороби.
*Люлин-гора – горний масив в Західній Болгарії
(переклад з болгарської – Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
НЕ ПОЗДРАВИЛ
Есенното слънце превали вече зад Люлин планина. Скалистите чуки на Витоша се вапцаха в леко румено озарение; гъста сянка лягаше върху зелените й хълбоци. Нейният меко чупен профил по-рязко се открои в сладката синева на небето; най-дребните ръбове на скалите, набучени по гигантския й гръб, се изписваха ясно там. По тоя час Витоша от София се вижда най-хубава, най-величава и сякаш живуща под мрачно-зелената си мантия от сянка и със своето чело, увенчано от последния румен блясък на умиращото слънце, с което тя разменя последни думи от някой тайнствен разговор... Но още малко и зайдялото зад Люлин слънце потопи в ясно-топъл златист цвят целия небосвод зад Витоша. Витоша се изпречи със страшния си и строг облик още по-величествена, в тоя лучезарен фон на вечерните небеса, който й правеше един ореол от слава... Сякаш че зад нейния могъществен гръб някой далечен, презморски пожар заливаше лазура с равния префинен отблясък на своите невидими пламъци. Какво чудно, ненагледно зрелище!... Но минава още малко време и тая фантасмагория на светлината се губи, небесното пространство над планината постепенно се обезцветява, посивява, затъмнява и вечерницата изневиделица, като един ослепителен лучист елмаз, блясва и провисва се над самия гръб на планината подобно на едно електрическо кандило, спуснато от небесния връшник, когато още ни една друга звездица не е изпъплила на него...
Но аз се отклоних да говоря за колосалната Витоша, когато намерението ми беше да говоря съвсем за дребно нещо: за Славча Плужев.
Познавате ли Славча Плужев?
Не?
А между това вие всеки ден го срещате.
Славчо Плужев е чиновник – той и не може да бъде друго! – Славчо Плужев е дребничък, с къса снага и с къси крака, които все бързат, когато вървят, и по начин, щото да не настъпват и една мравка; Славчо Плужев има валчесто, с тъмна кожа лице, без никакво нападателно изражение – напротив; тумчаст, власат нос, сплюснато чело, дори над самите вежди, черни, широки, сключени, завоювано от леса на косата; погледът му е боязлив и в непрестанно движение, като на солдатина, защото Плужев внимава да не пропусне някого без поздравление – бил той от неговото ведомство или от друго, все едно – всеки може да ти напакости. – И в учреждението Плужев е пример на чиновнишко смирение и благонравие. Някои слободни присмехулници шепнишком го наричат зад гърба му ту «Алексий божий человек», ту «света овчица», но доста силно, за да ги чуе; но Славчо се преструва, че нищо не е чул, и продължава да е почтителен и сложен към тях. Каква полза от препирни и свади с пакостен човек? «Дето ще му речеш Гаго, кажи му Аго!» – дума шопската поговорка. Блага дума и поклон вреда никому не донасят. Плужев знае много добре и практикува винаги и всякъде това…
Не пречупва се гръбнакът от един учтив метан.
И ето защо, благодарение на това мъдро правило, той не е имал до днес за нищо да се разкайва, от ничие незадоволство да се безпокои, за нищо да се коси. Той живееше в своята тиха, безтревожна, спокойна атмосфера, да прощавате – като бъбрек в лой.
*
И тъй, Славчо Плужев, вечно тихият, добрият, безобидният, скромният чиновник, се завърна тая вечер у дома си извънредно смутен и с уплашено лице. Пръв път жена му го виждаше така отпаднал и убит духом, станал още по-дребен, отколкото си беше.
Хрумна й, че има да чуе едно голямо нещастие.
– Славчо, какво е? – попита тя в силно безпокойство, а ушите й слушаха, още преди мъжът й да зине да каже думата: «отчислен».
Славчо клюмна глава безнадеждно.
– Ела да ти кажа вътре, Пено! – едвам издума той.
Пена го подири с повлечени крака от страх. Славчо, като се намериха двама в стаята, разгърна ръце, плясна ги и извика трагически и със заплакан глас:
– Ах! Какво направих аз, клети! Какво ще ми дойде до главата!
«Това не е вече отчисление, тук има нещо по-страшно!» – помисли си Славчовица. Изписаното по лицето на бедния й съпруг отчаяние не й оставяше никакво съмнение за ужасната беда.
– Мигар в комплот се е месил, па сега са го подушили? – каза си тя настръхнала, като си припомни, че сега ставаше една много шумна политическа съдба...
– Чакай да ти кажа, че как съм дошъл от градската градина до дома – не знам на земята ли съм стъпал или на какво. Като излязох тази вечер от канцеларията, отидох да се поразтъпча насам-нататък... Едното ми око все играе... Разтаках се тук-там, па минувам край градската градина да си дода. На тротоара, знаеш, много свят, като мравки. Пак ми играе окото... Мисля си аз: има нещо тука... Един иде срещу мене, поглежда ме, и аз го поглеждам, отминуваме. Не знам какво ме бъзна. Обръщам се пак да го погледна. Той се спрял, същият, на пет крачки от мене и приказва с нашия началник на отделението. Пено! Министърът! Министърът бил, с когото се срещнахме!
Жена му опулена чакаше да чуе страшното, което иде по-нататък.
Плужев си закри очите с ръце и остана тъй неподвижен: само едно задушено пъшкане изскачаше измежду пръстите му.
– Що се омълча? Кажи по-скоро, че ми вадиш душата от страх.
Плужев погледна жена си гневен.
– Какво още да ти кажа? Глуха ли беше? Министърът ми, ти казвам, мина край мене и аз му не свалих шапка!
Пена си издъхна. Сърцето й се поотпусна.
– Ти си глупец, Славчо. Аз те знам, че си прост, ама толкова не те мислех! – измъмра го тя. – Какво има от това толкова страшно, та си се разкиснал такъв?
– Как какво има? Моят най-висши началник ме среща, поглежда ме, чуваш ли? Поглежда ме, и аз го поглеждам, чуваш ли? И аз го поглеждам в това време, и не го поздравявам. Трябва да бъде някоя само гламава жена, та да не може да разбере и да се хили.
– Добре, че що го не поздрави, като си го видял? Де ти беше умът?
– Ума ми, нали ти казвам? Бях се замислил над това пусто игране на лявото ми око какво ще ми донесе! И докато да се сетя, министърът ме погледна право в очите, докато да се сетя... той замина.
На Пена стана жално за мъжа й.
– Не грижи се – каза тя, като поиска да го поуспокои с по-благ начин; – първи път ли се случва някой да е замислен, да е разсеян нещо и да не поздрави някого?
– Случва се, но никой, никой няма право да бъде разсеян и да не поздрави, когато този някой е негов висш началник. Аз в месеца свалям един милион пъти шапката – ти пак вземи, та я очисти с газ, – на сляпо и сакато се кланям, сега, един път, се случва да ме срещне министърът ми, очаква поклон и не приема. А той ме представил за награда!
И Славчо изпъшка.
– Аз ти казвам, че той дори не е забелязал това; големците не забелязват такива малки работи.
– Именно големците... затова са и големци, защото забелязват и най-малките работи... Ние, дребните хора, сме късогледи и късоуми. Колко пъти аз, като отивам на служба, минувам край свети Крал, без да го видя! После се чудя: бе кога минах край черквата? Ти добре ми каза: хаплю съм аз...
– А аз, като дойде одеве, рекох си: тя се свърши – наш Славчо е изпъден, а къщицата ни – още не сме си я отплатили.
– Ти си го рече и го вярвай – продължаваше Плужев да се наддумва с жена си, като желаеше да убеди и нея в близостта на катастрофата; – аз съм вече отчислен, пропаднал човек... Да, забравих да ти кажа: когато се извърнах, та го видях, той казваше на началника тия думи: «Утре приготви бумагата, да подпиша...» Бумагата, разбираш? Моята присъда аз чух... И стори ми се тъй, че ме погледна сърдито, като светкавица бързо, ама с крайчеца на едното си око... Ах, нещастен аз!
Пена напусто се опита да му разпръсне страхуването. Безпокойствието и нея улови: възможно е всичко. Малко ли чиновници всеки ден вадят за още по-дребни причини и съвсем без причина!... Ни тя, ни той не вечеряха. Плужев си легна като в треска. Бляновете му, смътни и мъчителни, бяха пълни с намусения образ на министъра, който го гледа с крайчеца на едното око, с министерския разсилен, който му носи «бумагата» на нещастието му, с тротоара на градската градина, който играе валс под нозете му, и с мрачната маса на свети Крал, на покрива на който някакви си католишки попове изнасят тялото на умрелия Плужев – неговото! – за да го закопаят на керемидите!
Заранта той се събуди с очи хлътнали.
– Пено, сбогом – каза той с плачовен глас, като тръгваше за министерството, и на очите му блеснаха сълзи: жена му и тя се не удържа и се просълзи, сякаш че се деляха за сетен път и Славчо тръгваше на война.
Прощаване на Хектора с Андромаха!
*
Пена чака с неизказана тревога връщането му за обед. Когато го видя, че се зададе от вратнята, сърцето й примря: мъжът й пристъпи няколко крачки, бледен още повече, па се опря до стената да не падне.
Тя разбра нещастието и се спусна към него.
— Скоро доктора! Тичай! – заповяда тя на слугинчето, додето поддържаше Славча, който се мъчеше да се закрепи прав.
— Не, не бива! — избъбра той немощно.
Пена плачеше.
— Майчице!... Не грижи се, Славчо! Ти да си жив.
— Не плачи, мари! – пъшкаше Плужев, като с една ръка си стискаше лявата страна, а с друга бъркаше в джеба на палтото си. Той извади оттам разтворен министерски плик и го подаде на Пена.
— Чети «бумагата» — шъпне той.
— Остави сега, знам! Ти да си жив... – хленчеше тя.
Плужев следваше пак да вади нещо от джеба си.
– Стой сега мирен... Докторе, по-скоро виж какво му стана! – обърна се Пена към доктора, който влизаше.
Той им беше съсед.
Докторът хвана пулса на болния. Но усети, че ръката на Славча отпусна нещо в неговата ръка. То беше черна плоска кутийка. Докторът я отвори и каза:
— Орден! Поздравлявам те!
Министерското писмо беше обикновеното съобщение, което придружава наградата.
......................................................
Славчо пролежа две недели от палпитация на сърцето, предизвикана от потресението на великата ненадейна радост, сменила тъй внезапно безнадеждното отчаяние и страх. От такъв двояк удар в едно време Плужевата слаба, непривикнала на никакви вълнения природа биде сломена.
Той умря след шест месеца от последствията на
горната болест.