Іван Вазов
В САДУ МУЗ
Етюд
Надворі вила, зловісно шаленіла завірюха.
Час від часу вона несамовито стукала у вікна, і її холодне дихання, що проривалося крізь шпарини у вікнах, спричиняло блимання вогню у лампі з надтріснутим унизу склом.
Молодий поет у накинутому на плечі старезному пальті, на якому зяяли жахливі рани на ліктях, запопадливо писав під грайливим полум’ям лампи. Щулячись, він мерзлякувато поводив плечима, бо мороз в його кімнаті посилювався від нових припливів холоду з шпарин.
Він завершив вірш серед ночі, і коли наснага вже не могла його більше зігрівати, відчув дрижаки з усіма їхніми прозаїчними неприємностями.
Проте він ще два-три рази прочитав своє творіння і залишився задоволеним.
– Вранці надішлю його до «Щомісячника», – промовив він, – і його залюбки надрукують в редакції… Вже шість місяців пишу вірші для цього журналу, жодного мені не повернули… А задля чого я працюю? Зрозуміло, не за гроші… Правда, волів би купити собі нові штани до Різдва… А чиновницької зарплати мені вистачає ледве на те, щоб хутко не померти з голоду… Мій старий приятель, – він поглянув на своє пальто, – не полишить мене і цієї зими. Власне, він мене б давно полишив, та я не даю йому відставки.
Завірюха зловісно шаленіла за вікном.
Молодий поет знов перечитав свого вірша. Він був задоволений.
– Завтра я сам однесу його редакторові «Щомісячника», — подумав він. – Скористаюсь нагодою натякнути йому делікатно, що напередодні свят терплю нужду через брак грошей. Правда, він мені обіцяв подарувати всього Некрасова, від якого я у захваті. Але тепер я дуже потребую грошей... Багато мені не треба – аби на штани для зими вистачило. Він не може відмовити мені… Шість місяців пишу вірші для його журналу. І він знає, що поети, хай і пробувають у вищих сферах із богами, проте теж потребують штанів…
Він знов прочитав вірша і ліг спати.
Підібгавши коліна під самісіньке підборіддя, вкритий благенькою ковдрою, він ще довго слухав холодне виття хурделиці…
Вранці з трепетним серцем молодий поет постукав у редакторові двері. Редактор «Щомісячника» був сам-один у кімнаті. Він сидів при столі, захаращеному паперами.
Редактор облишив коректуру, над якою працював, і став уважно слухати вірш, що йому молодий поет читав із захопленням.
– Прекрасно, прекрасно! – сказав він, коли поет скінчив; – знов поставлю його на першу сторінку…
Поет від задоволення спалахнув до самісіньких вух.
Редактор подав йому цигарку і провадив далі:
– Змушений перепросити. Ви досі, можна сказати, працювали для нас безоплатно… Знаю й те, що ви й не прийняли б від мене грошей, бо натхнення не продається… Проте уявіть собі становище, в якому опинилася наша книготоргівля: читати – читають, а не платять… Я наробив купу боргів, по шию сиджу в них! І як би не хотів редактор, він не може винагородити працю своїх робітників.
– О, це правда... Я б тільки просив вас... – зачав було молодий поет, почервонівши...
– О, знаю, знаю, – урвав його редактор, – ви хочете сказати про друкарські помилки? Це наша біда! Безграмотні складачі... Хоча б узяти останній ваш вірш… Там… «Поштиві колиби» надруковано: «Поштиві кобили»! Ну хіба можуть кобили бути поштивими чи непоштивими? Йолопи!...
– Вибачте мені, – провадив молодий поет сором’язливо, не наважуючись дивитися прямо у вічі редакторові, а зиркаючи одіж редактора, що висіла на дверях, – я... власне, ви знаєте – надходять різдвяні свята…
– Зрозумів, зрозумів: ви хочете, щоб я дав вам твори Некрасова, що я вам їх обіцяв, аби мати їх на свята?... Я із задоволенням вам їх подарую; ще навіть не розрізав їх, бо маю так багато роботи. Для вас, поетів, знаю, духовна їжа – понад усе… Ви єдині, хто не інфікований у наш час грубим матеріалізмом... Коли б не поети, ми мали б зневіритися у нашому майбутньому, залишитися чуждими до усяких піднесених ідеалів. Чи не так? Завтра я надішлю вам Некрасова, аби ви мали приємність читати на свята.
Молодий поет вишов з кабінету редактора геть приголомшений. Опритомнівши від п’янкої хвальби, він озлився на самого себе:
– Роззява я, не наважився сказати йому, за чим прийшов! – подумав він сердито. – Краще я напишу йому листа, бо як я з такими жахливо зношеними штанами зможу перебути свята? Прийдеться, зібгавшись, сидіти вдома, бо не зможу піти навіть до каварні зігрітися. Папір не червоніє!
Ввечері редактор отримав такого листа:
«Шановний пане І-в! Вважаю за необхідне знов подякувати вам за Некрасова, якого ви мені великодушно обіцяли подарувати… Я подумав, одначе, і дійшов висновку, що цей великий російський поет, який заслуговує на найбільшу повагу людей з ідеалами, без будь-якої шкоди може бути прочитаний мною влітку. Дозволю собі відверто сказати про свою нужду: до свят не маю штанів, перепрошую. Не хочу вас обтяжувати і просити грошей, знаючи, що ви не маєте можливості сплатити гонорар; тільки скажу, що коли був у вас, побачив на стіні кілька пар штанів з непошарпаними колінами, які, певен, ви не всі надягатимете у свята. Чи не будете ви так люб’язні прислати мені одні штани, товстіші? Буду вам вельми вдячний і не припиню збагачувати ваш журнал плодами своєї розумової праці. Відданий вам Л.
"Post scriptum". Якщо маєте якесь непотрібне вам пальто – не відмовлюся. Ваш Л.».
Редактор довго посміхався, читаючи цього листа. Потім підійшов до вішалки з одежею, простяг до неї руку. Проте йому стало соромно, і він відправив поетові двадцять левів на нові штани...
1900
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
В ГРАДИНАТА НА МУЗИТЕ
Драска
Фъртуната навън вееше, фучеше зловещо.
Сегиз-тогиз тя блъскаше стъклата и някои лъхове от студа, минали през отзевките на прозорците, правеха да клима пламъкът на ламбата със счупена в долната част стъклена тръба.
Младият поет, наметнат с античното си палто, на което зееха сърцераздирателни рани по лактите, пишеше усърдно под играещия пламък на ламбата. Често свиваше зиморливо рамена с бръчки по лицето, защото мразът в стаята му се усилваше от нов прилив хладина из отзевките.
Той свърши стихотворението си посред нощ и когато вдъхновението престана да го сгрява изкуствено, той усети тръпките си с всичката им прозаична неприятност.
Но той прочете творението си още дважд-трижд и остана доволен.
– Утре ще го пратя на Месечник – каза си той – и с радост ще бъде напечатано от редакцията... Шест месеца пиша стихове за това списание, ни едно не ми е върнато... Ама за какво работя? Разумява се, не за пари... Аз бих желал обаче да си купя едни нови панталони за Коледа... Заплатата чиновнишка ми стига толкова, колкото да не умра от глад тъй скоро... Тоя стар приятел – той погледна палтото си – тая зима няма да ме остави съвсем. Тоест, той ме е оставил, но аз не му давам оставката.
Фъртуната вееше навън зловещо.
Младият поет прочете пак стихотворението си. Той остана доволен.
– Утре аз сам ще го занеса на редактора на Месечник – помисли си той. – Ще се възползувам от случая да му загатна по някой деликатен начин, че имам нужда от малко пари пред празниците. Истина, той ми е обещал да ми подари цял Некрасова, от когото аз се възхищавам. Но сега пари ми трябват... Много не ща – колкото едни панталони да си зема. Той не може да откаже най-после... Шест месеца му пиша стихотворения за списанието. Той знае, че поетите, ако и да живеят във висшите сфери с боговете, с; пак имат нужда от панталони...
Прочете пак стихотворението, па си легна.
Дълго той слуш; студения вой на фъртуната, свил коленете си до брадата, под прохладното одеяло…
Сутринта младият поет почука с трепетно сърце на редакторовата врата.
В стаята беше сам редакторът на Месечник. Той седеше при една маса, препълнена с книжа. Той остави коректурата, с която се занимаваше, и фана да слуша внимателно стихотворението, което младият поет му четеше с въодушевление.
– Прекрасно, прекрасно! – каза той, когато поетът свърши; – ще го туря на първата страница...
Поетът пламна до ушите от удоволствие.
Редакторът му подаде папироска и продължи:
– Трябва да ви искам извинение. Вие досега, може да се каже, ми сътрудничите безплатно... Знам, че вие и няма да приемете да ви плащам, защото вдъхновението се не продава... Но представете си положението, в което е нашата книжовна търговия: четат – не плащат... Аз правя дългове, до шия съм потънал в тях! И да иска редакторът, може ли да се отсрами пред сътрудниците?
– О, това е вярно... Аз бих ви молил само... – подзе младият поет, като се изчерви...
– О, зная, зная – прекъсна го редакторът, – вие ще ми кажете за печатните грешки? У нас е ужас! Безграмотни словослагатели... На, и последното ви стихотворение... Там... «Почтените колиби» напечатано: «Почтените кобили»! Може ли да бъдат кобили почтени или не – почтени? Глупците!...
– Вие ще ме извините – подзе младият поет свенливо, като не смееше да гледа право в очите на редактора, а гледаше закачените му дрехи при вратата, – аз... собствено, вие знаете – през коледните празници, дето идат...
– Разбрах, разбрах: вие желаете да ви дам Некрасовите съчинения, които ви бях обещал, за да прекарате ваканцията?... Аз с удоволствие ви ги подарявам; още не съм ги разрязал, от много работа. За вас поетите, душевната храна е всичко, знам... Вие еднички не сте заразени от грубия материализъм на нашето време... Ако да не бяха поетите, ние трябва да се отчаем за нашето бъдаще, ще останем чужди на всякакви възвишени идеали. Тъй ли? Утре ще ви пратя Некрасова, за да имате през празниците приятен прочит.
Младият поет излезе от кабинета на редактора съвсем зашеметен. Когато изтрезня от упоя на пофалите, той се ядоса на себе си:
– Хапльо съм, не смеях да му кажа за какво дойдох! – помисли си той сърдито. – По-добре да му напиша писмо, а то с тия ужасно оръфани в крачолите панталони как ще се прекарат празниците? Трябва да се сгуша у дома, и да не мога да ида на кафенетата, поне на топло. Хартията не се срамува!
Вечерта редакторът прие следното писмо:
«Уважаеми господин И-в! Считам за длъжност да ви поблагодаря пак за Некрасова, който обещахте великодушно да ми подарите... Аз мислих, обаче и намерих, че тоя велик руски поет, ако и да заслужава най-голямото уважение на идеалните хора, може да бъде прочетен от мене лятно време, без да изгуби нещо. Ще си позволя да ви кажа откровено нуждата си: за празниците нямам панталони, извинявайте. Не искам да ви затруднявам с просене пари, знаейки, че вие хонорар нямате възможност да плащате; само ще ви кажа, че когато бях у вас, съгледах на стената няколко чифта панталони със здрави крачоли, които не вярвам да носите всичките през празниците. Не ще ли бъдете любезни да ми пратите едни панталони, по-дебелшки? Ще ви бъда крайно признателен и няма да престана да обогатявам списанието ви с умствените си трудове. Ваш предан Л.
"Post scriptum". Ако имате и някое непотребно палто – няма да откажа. Същият».
Редакторът дълго се усмихв;, като прочете това писмо. Па приближи окачените дрехи, простря ръка към тях, но му стана съвестно и изпрати двайсет лева на поета да си купи нови панталони...
1900