Иван Вазов
ТЕОРІЯ БРАТАКОВА
В сусідній кімнаті стояв пекельний шум. Гвалт, вереск, гамір розбурханих дітей, що боролися, билися між собою. Час від часу з цієї оглушливої музики на високій ноті виривалася якась лайка, викликаючи посмішку на обличчі Братакова – одутлому, червоному, прищавому, з рідким пухом замість бороди.
Коло Братакова на лаві сидів гість – його приятель Панчов, чоловік середнього віку, русявий, з тихим виразним обличчям і розумним поглядом. І сьогодні, як зазвичай, він застав у Братакова справжній диявольський гамір – йому завжди таланило приходити сюди, коли діти були вдома – і тому якесь приховане роздратування час від часу прокочувалося дрібними зморшками на його чолі.
Навпроти на стільці сиділа пані Братакова, огрядна літня жінка, з плескуватим і самовдоволеним обличчям, з удаваною посмішкою на ньому. Вона часто поправляла щось на своїй новій шовковій сукні синього кольору, у яку вона поспіхом вбралася заради приходу гостя.
Їй так само, як і чоловікові, було байдуже до дитячого вереску. Очевидно, їм це здавалося звичайною річчю, ба навіть приємною й для їхнього гостя.
Під час нового залпу верещання, яке заглушувало їхню розмову, Панчов урвав своє слово, суворо й здивовано глянув, найперше, до напіввідкритих дверей, потім – на господаря та його дружину.
– Отже, сьогодні – середа – немає занять і – бачите, що вони все у хаті перевернули догори дригом… У нас завжди так, пане Панчов, – сказала пані Братакова, легко причиняючи двері, з-за яких лунав гамір.
– Славомире! Славомире! – покликав чоловік.
До кімнати увірвався спритний десятирічний хлопчик, зачервонілий, в подраній жилетці, з задертою штаниною – ознакою боротьби, з якої він щойно вийшов.
Мати з ніжністю дивилася на маленького героя.
Славомир вистрибом попрямував до батька.
– Іди, привітайся з паном Панчовим! – підштовхнула його мати.
– Стій там! – звелів батько.
Славомир зупиниився і, склавши руки за спиною, хитро, із багатозначною посмішкою подивився на батька .
– Славомире, нум покажи панові Панчову «отого».
– Джамджова?
Пані Братакова, кидаючи оком то на сина, то на гостя, розсміялася із таким щасливим виразом, який буває у людини, коли вона готує комусь приємну несподіванку.
Славомир виробив міну, насупився, аби зобразити серйозний вигдляд, і голосом, якому намагався додати старечого тону і смішної грубості, з карикатурними перебільшеннями і рухами зачав наслідувати одного з своїх наставників.
Батько й мати захлиналися сміхом.
– Вроджений артист, – сказав Братаков Панчову, потім знов обернувся до сина. – А розкажи тепер про бунт, що ти там накоїв?
– Уявляєте, пане Панчов, наш Славомир вже й бунтівник! – озвалася усміхнена мати.
Славомир зачав розказувати захоплено про свою участь у шкільному бунті, що вчинили учні п’ятого і шостого класів (Славомир навчався у першому класі), про те, як вхопив за «козлячу» бороду одного вчителя і як кричав директорові: «Геть!» Сміючись, розказав ще, як вистежував учителя історії (Славомир навчався слабенько) і майстерно підчищав оцінки в журналі – нуль виправляв на п’ятірку. Після того, хоч ніхто його про це не просив, підохочений лишень прихильними поглядами батьків, розказав і про інші свої подвиги, кулачні і хитрі витівки, жертвою яких були його друзі…
– Як на свій вік ти надзвичайно розвинений, – зазначив Братаков, коли Славомир пішов до кімнати і, поринувши у боротьбу, зайняв своє місце в тому гармидері.
– Хитре, як старе, – додала мати.
– А другий наш, Борис, той аж труситься за сваркою, – зазначив Братаков.
Панчов не промовив і слова за весь час, поки батьки нахвалювали Славомира.
– Здається мені, що ви надто їх балуєте, – сказав він, коли пані Братакова вийшла. Він уперше дозволив собі скромне зауваження до приятеля.
Братаков запитливо глянув на нього.
– Як на мене, – сміливо підхопив Панчов, він нарешті вирішив висловити свою думку, яку перше не наважувався висловити Братакову, – ти знищуєш своїх дітей, Братаков, вибач... Ти не обмежуєш їхні інстинкти, а у дітей найперше прокидаються погані інстинкти, вони згодом перероджуються у погані нахили, пороки, які згодом ані школа, ані життя виправити не в змозі.
– Що ти називаєш поганими інстинктами? – спитав Братаков, погладжуючи мох на своєму прищавому обличчі.
– Приміром, все те, що викликало ваш із дружиною захват в Славомирчові – глузи над старшими, бійки, кривдження друзів, погані висловлювання і т.і. Перепрошую, – я знаю, що батьківська любов все прощає і терпить, – проте на твоєму місці я б не став псувати своїх дітей, попускаючи таке поводження... Наприклад, я б не допустив і цього...
Панчов не завершив, а тільки глянув туди, звідти здіймався галас.
– Гей, замовкніть там! – вигукнув владно Братаков до дітей і знов звернувся до Панчова:
– Розумієш, Панчов, – продовжив він, погладжуючи обличчя, – у мене дещо інша думка з цього приводу. Ти вважаєш, що я дозволяю їм чинити таке через батьківську слабкість. Помиляєшся. Не через слабкість чи любов, а навпаки. Не хочу тиснути на їхню природу. Чому? Я не хочу, щоб мої сини були ані святошами, ані божими корівками. У цих рисах в них, що ти називаєш їх поганими інстинктами, я, натомість, вбачаю початки чогось, що матиме велике значення у майбутньому. Це – зброя, з якою я відпущу їх у життя. Хай вже тепер звикають до зухвальства і спритності, щоб легко не піддаватися негідникам і шарлатанам, жертвами яких зазвичай стають тихі, доброзичливі овечі натури. Хай будуть вовки, а не вівці! Я волію, щоб вони кривдили, а не їх! Хай будуть хулігани – вони хай б’ють, а не їх; хай будуть шарлатани, що вміють жити за рахунок чужої дурості… Хай зневажають все, не визнають будь-яких авторитетів, ані ідолів, ані забобонів, яким слідує стадо глупаків… Чому вони мають соромитися? Хай будуть безсоромні, проте знають і боронять свої інтереси… Уяви, ти не повіриш! Славомир одного разу двічі вдарив мене кулаком, бо я ненавмисне подер його зошита.
– Овва! Це вже верх неподобства! – вигукнув Панчов все більше й більше подивований від усього того, що чув, і не сподіваючись, що це ще не все.
– Так, вдарив мене, – схвіильовано продовжував, ще більш розпалюючись, Братаков, – і я в душі промовив: «Браво! Якщо він здійняв руку на батька, то й битиме усякого, не дасть себе скривдити». Слиньки, сором’язливі і чесні дурні – а у наш час, той, хто є чесний, той дурний – усі вони здобич для нахабних шахраїв... Знаю, зараз ти почнеш розводити про принципи! Пардон. У них має бути один принцип: вміти залагоджувати свої справи. Як на мене, це головна чеснота сьогодні. А найрозумніша чеснота – щоб їм було добре... Чи добре б було, коли б вони виросли кроткими телятами, щоб їх кривдили, лишивши при дорозі голими й нещасними? Були вічно скривджені, зневажені, обмануті долею, змушені скавучати, мов жебраки, яким світ немилий? Одним словом, хочу, щоб мої сини були дітьми сучасності і свого середовища…
– Але ж ти не такий! – вигукнув вражений Панчов. – Ти б відцурався свого батька й себе самого, якби тобі дали такий хов!
– Ні! І я жалкую, що мені того не дали, – відповів вкрай роздратований Братаков, – так мізерно не згаялося б моє життя – від страху не зашкодити чиїмось інтересам, від побоювання порушити чиїсь принципи, через глупоту... Так!... Це мій погляд на виховання, пане Панчов; той, хто сьогодні виховує інакше, той чинить злочин проти гарного майбутнього своїх дітей; а я не ворог своїм…
Суперека тривала ще доста часу. Панчов, вкрай знервований, покинув дім свого приятеля.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
БРАТОКОВАТА ТЕОРИЯ
В другата стая беше адски шум. Врява, писък, глъч от развилнели деца, които се борят и се бият. Сегиз-тогиз из тая заглушителна музика изскокваше във висока нота някое ругателство, което извикваше усмивка по лицето на Братакова – надуто, червено, прищяво, с някакъв рядък мъх от страните вместо брада.
До Братакова на миндеря стоеше гостът и приятелят му Панчов, човек на средня възраст, рус, с физиономия тиха, изразителна, с поглед умен. Той и сега, както винаги, заварваше у Братакова същия бесен шум – злата му чест го докарваше все когато децата бяха у тях си – и затова една скрита досада час по час прехвръкваше във вид на малки изправени бръчки по бледото му чело.
Насреща им на стол седеше госпожа Братакова, възрастна едра жена, с лице разпуснато и самодоволно, с лека изкуствена усмивка по него. Тя често поправяше нещо на новата си свилена рокля, син цвят, току-що облечена набързо, поради идването на госта.
И нея, както и мъжа й, врясъкът на децата я оставаше съвсем безстрастна. Очевидно те намираха твърде просто нещо това, дори приятно за госта им.
При един нов залп от викове, които заглушиха разговора им, Панчов прекъсна думата си и погледна строго и учудено, по-напред към полуотворената врата, после към домовладиката и жена му.
– Ето н;, днес – сряда – нямат училище и вижте какво са дигнали къщата на главата си... У нас е всякога така, господин Панчов – каза госпожа Братакова, като притваряше леко вратата, отдето идеше врясъкът.
– Славомире! Славомире! – извика мъжът й.
Втурна се в стаята пъргаво десетгодишно момченце, зачервеняло, с израмчена жилетка, с подигнат крачол на единия панталон, признаци на борбата, из която излазяше.
Майката гледаше нежно малкия герой.
Славомир с игрив вървеж се запъти към баща си.
– Иди се поздрави с господин Панчова! – подкани го майка му.
– Стой там! – заповяда му бащата.
Славомир се спря, тури си ръцете отзад и гледаше хитро със знаменателна усмивка баща си. Явно бе, че той знаеше какво ще му каже баща му.
– Славомире, хайде кажи сега на господин Панчова «онова».
– За Джамджова ли?
Госпожа Братакова се изсмя, па зафърля погледи ту на сина си, ту на госта, с щастливото изражение на човек, който готви някому приятна изненада.
Славомир си изкриви чъртите на лицето, намуси се, за да добие сериозен вид, и с един глас, на който се мъчеше да придаде дъртешки тон и смешна грубост, зафана да подражава с карикатурни преувеличения говора и движенията на едного от своите наставници.
Баща и майка примираха от смях.
– Страшен артист – каза Братаков на Панчова, после се обърна към сина си: – Я разкажи сега за бунта, ти какво прави в бунта?
– Знаете ли, господин Панчов, наш Славомир е вече и бунтовник? – обади се майката засмяна.
Славомир заразказва с увлечение участието, което и той беше земал в един училищен бунт, извършен от учениците от петия и шестия клас (Славомир беше от първи клас), и как уловил за «козята» брада един учител, и как и той викал на директора: «Долу!» Разказа още, с кикотене, как издебвал учителя си по история (Славомир се учеше слабо) и изменявал с изкусно издраскване бележките му за него и нулата направял на 5. Подир това, без да бъде поканен, насърчен само от благоволителните погледи на родителите си, разказа и други свои подвизи, юмручни и хитри проделки, на които бяха жертва другарите му…
– За възрастта си извънредно развит – забеляза Братаков, когато Славомир мина в другата стая и си зае мястото в борбата и във врявата.
– Хитро е като дърто – допълни майката.
– А пък другият, Борис, за кавга умира, влече си пояса за кавга – забеляза Братаков.
Панчов нищо не продума през всичкото време на Славомировото самовъзвеличение.
– Чини ми се, че много ги изгалвате – рече той, когато госпожа Братакова излезе. Той пръв път си позволи тая скромна бележка на приятеля си.
Братаков го погледна въпросително.
– Според мене – подзе Панчов храбро, той сега реши да изкаже едно мнение, което отдавна стеснението го не остави да каже Братакову – ти разваляш децата си, Братаков, извини... Не туряш никакво ограничение на техните инстинкти, а у децата най-първо лошите инстинкти се събуждат и развиват после в наклонности, в пороци, които сетне ни училището, ни животът можат да поправят.
– Кое ти наричаш лоши инстинкти? – попита Братаков, като заглади силно мъха по изприщеното си лице.
– Например, всичко това, на което вие се възторгвахте, ти и госпожата, ей-сега-ей, в Славомирча: подигравките с по-старите, побойничеството, обиждане другарите си, лошите изражения и прочее. Ако ми позволиш – аз знам, че бащината любов всичко извинява и търпи, – но на твое място не бих с такова поведение изхабил децата си... Например, аз не бих допуснал и това…
Панчов не довърши, а само посочи с поглед стаята, дето се дигаше врявата.
– Бре, я мълчете там! – извика повелително Братаков към децата, па се обърна към Панчов:
– Видиш ли, Панчов – подзе той, като си пак заглади лицето, – аз имам съвсем друго мнение по тоя въпрос. Ти казваш, че от бащинска слабост оставям да правят това. Лъжеш се. Не от слабост или от обич, а нарочно. Не искам да им стеснявам природата. Защо? Аз не желая синовете ми да бъдат ни светци, ни божи кравици. Тия чърти у тях, които не знам защо наричаш лоши инстинкти, аз, напротив, ги виждам като едни зададки от голямо значение за тяхното бъдеще у нас. Това са техните оръжия, с които ще ги пусна в живота. Нека още отсега привикнат на дръзкост и дяволщина, за да не се поддават лесно на подлеците и шарлатаните, на които обикновено стават жертва тихите, нравствените и овчите натури. Нека бъдат вълци, а не овци! Аз желая да знаят да обиждат, та тях да не обиждат! Нека бъдат побойници – те да бият, не тях да бият; да бъдат шарлатани, за да живеят чрез глупостта на другите... Да презират всичко, да не признават никакъв авторитет, ни идол, ни предразсъдък, подир който се влачи стадото на глупците... Защо да се срамуват? Нека бъдат безсрамни, но да знаят да си бранят интересите... Ти знаеш ли, няма да повярваш! Славомир един път ми удари два юмрука, защото без да ща му съдрах тетрада.
– А! Това е вече върхът на чардафонщината! – извика Панчов повече и повече слисан от всичко онова, което чуваше, но без да се надява да чуе и последното.
– Да, удари ме – продължаваше развълнувано Братаков, с лице още по-разчервеняло, – и аз в душата си рекох: «Браво! Като би баща си, той ще бие всекиго, няма да се остави да го мачкат». Поплювковците, срамежливите и честните будали – на днешно време, който е честен, е будала – всякога са плячка на смелите вагабонти... Знам, ще хванеш да ми говориш за принципи! Пардон. Техният принцип трябва да бъде един: да си оплетат кошницата. Според мене, това е главната добродетел на настоящия век. А най-умната добродетел е: да им бъде добре... Добре ли е да се оставят телешки други да им разбият живота, да останат на пътя голи и нещастни? Да бъдат вечно обидени, онеправдани, излъгани от съдбата, да скимтят като обрани просяци и целият свят да им бъде крив? С една реч, искам децата ми да бъдат съвременници на своето време и синове на своята среда…
– Но ти сам не си такъв! – извика прехласнат Панчов. – Ти би се отвращавал от баща си и от себе си, ако би ти дал такава отхрана!
– Не! Аз съжалявам, че не са ми я дали – отговори Братаков в силно раздразнение; – нямаше така да пропадне мизерно целият ми живот – от страх да не докача еди-кому си интересите, от стеснение да не наруша еди-кой си принцип и глупост... Да!... Това е моят поглед на възпитанието, господин Панчов; който дава днес друго, той прави престъпление против доброто бъдеще на децата си; а аз не съм враг на моите…
Прението се продължи доста време. Панчов излезе твърде възнегодувал от къщата на приятеля си.