Я цілував холодні руки, які були на дотик теплі,
і не вдавалось зрозуміти: за що, навіщо і чому
любов моя безперестанна, моя нестримана відвертість
не викликають відповідність, мов поринаю у пітьму.
Немов скотилися додолу зі статуї дощу краплини –
мої слова і поцілунки не доходили до душі.
Неначе цілував, наївний, світлину я, а не людину.
А зовні виглядало – рідні. А справді – поруч, та чужі.
Мені не соромно, не гірко і не шкода за поцілунки.
До забуття я був відвертим і до нестями був палким.
Я просто зрозумів нарешті ті тонкощі людських стосунків,
коли закоханий настільки, що радий помилкам п'янким...