Ти все ускладнюєш.
Намагаєшся знайти ключа до зашифрованого тексту.
Тобі здається, що істина десь там — у чорних книжках,
у багатогодинних вправах,
у виснажливих таємних духовних практиках.
Шлях до просвітління — такий довгий.
І не відомо чи стачить життя пройти.
Тому вдаєшся до кислоти, грибів.
Переживаєш щось там,
а потім погано спиш.
Насправді все — дуже просто.
Просвітління уже було.
Ти його не помітив.
-Ти любиш запах опалого листя?
-Так. Особливо дубового, трішки підопрілого.
-А подобається ним шарудіти?
-Так. Дуже люблю. Найкращі звуки, коли ліс огортає туман.
-Милуєшся краплями, що висять на павутинні?
-Так.
-Слухаєш, як дятел стукотить, як важкий товарняк десь вдалині гуркотить?
-Читаєш мої думки?
-Бачу.
Прочиняються брамцята, відчиняються ворота, відкриваються стежки.
Довго довго не згасають срібні смуги на воді, у повітрі та етері.
Двері в хату не підперті та й замків нема на лядах.
На горище зяє отвір і у льох відкрита дучка.
Ручку крутоніть млиночка і посипляться кристали.
Ви ж цього, либонь, не ждали?
Не цього собі шукали?
Отакий бува трапунок у мандрівках манівцями.
Камінці бувають різні. Можна сошу замостити.
Можна воду настояти, медовуху чи слив'янку
на намисто почепити чи в калиточку покласти,
щоб водились грошенята та пристріт не причепився.
Ці дарунки Мами Геї не усі ладні прийняти.
Пий, коханочку, з горнятка мій настій трави і тіла.
Я тебе так спрагло хтіла. Нині разом потанцюєм.
(Ненароком от підслухав, як вчиняються уроки)
Медитація на буття в рухові.
Проводжаєш поглядом авто, що тебе обігнало
Зориш здалеку постать перехожого, що йде назустріч
Ловиш розмову біля хвіртки
Відчуваєш розкутість м'язів та легкість ходи
Не оцінюєш нічого, не порівнюєш ні з чим
Серфінґуєш життям цим дивним
по дорозі до сауни,
де вогонь, жар, тепло, пара, студена вода, дубові віники
творитимуть в тілі твоїм задумане Господарем твоїм:
світло, гармонію, мир, рівновагу.
ОМ, мані падме, хум.
© Copyright: Валентин Лученко, 2017