Іван Вазов
ВИПРОСИЛА
Коли Пенчо Знаховський зайшов до свого двору, дружина, що поралася у дворі, обернула до нього своє гарне лагідне личко і стурбовано подивилася на нього. Проте, не знайшовши на його обличчі вранішньої заклопотаності, з якою він виходив з дому, вона зрозуміла, що має почути щось обнадійливе, і спитала:
– Удача?
– Петруно, ходім у хату! – сказав їй Пенчо.
І вони увійшли до кімнати.
Пенчо гримнув на дітей, що пустували десь там, – бідолашні створіння, з блідими й безкровними личками, наче застареними від передчасних тягот, біди й злиднів, – і урочисто проголосив до дружини:
– Петруно! Мені здається, що тільки ти можеш мені допомогти!
Петруна здивовано глянула на нього.
– Як я тобі допоможу?
– Іди до пана Чардашевського.
– Мені іти до Чардашевського?
– Так, іди й випроси в нього посаду для мене. Я впевнився, що все решта – дурниці. Великі люди обіцяють, а потім забувають. Дожидай долі, то не матимеш льолі. Ми самі мусимо собі допомогти.
Спантеличена Петруна, почувши таку несподівану пропозицію, зблідла.
Ні, вона не може піти до пана Чардашевського. Як вона піде? Це і непристойно, і некрасиво. Ні! Неможливо.
Пенчо розсердився.
– Бач, розквохталася, мов та квочка! Не опирайся! – сказав він роздратовано. – Не з’їсть він тебе! Негоже голому носа дерти! Злиденні ми, від голоду мремо, сім горлянок зяють – чекають каші, а де мені брати, як не здобуду цієї посади? Ця служба – і життя наше, і хліб наш; без неї – смерть.
– А як я піду? Нащо ти мене посилаєш? Хіба впливові люди не обіцяли тобі посприяти? – питала, а точніше, стогнала збентежена Петруна.
– Кажу тобі – дрібниці. Не надійтеся на князів і на синів людських… Іди сама до Чардашевського... Так чинять і інші люди, навіть ті, що вищі за нас.
– А з якого дива Чардашевський мене послухає?
– Жінка — то інша справа. Жінка – як про щось просить, її іншим вухом слухають… Це природно. І, між іншим, пан Чардашевський знає тебе. І чому я не дотумкав бодай колись зробити до нього візит разом з тобою? То був би знак ввічливості! Чардашевський знає тебе і поважає.
– Звідки? У Койчева він бачив нас лише один раз, та й то було два роки тому!.. Він вже давно забув.
– Так, у Койчева ми були його застали і Койчев тебе представив... – Він тебе поважає... Ти пам’ятаєш, як він тоді поштиво розмовляв з тобою? Ти справила на нього враження… своїм невимушеним поводженням… Він навіть вчора, коли я оповідав йому про своє домашнє становище, спитав мене: «Що робить пані?» – Я подякував! Він знає тебе.…
Петруна почервоніла й опустила очі долу.
– Раджу тобі, іди!
– Та я не знаю, як його просити! – заперечила Петруна.
– Проси, як можеш... Заплач перед ним. Ти маєш четверо дітей, що просять їсти. Заради них ти знайдеш, що сказати й що вчинити. Ти мати. Впади на коліна, плач, як буде треба – цілуй йому ноги, а посаду вхопи! Від цієї посада залежить наше життя, чуєш?
– Ох, зажди, дай опам’ятатися! Дай подумати!
– Нема чого роздумувати, одягайся!
– Як? Зараз?
– Цієї ж миті, час не терпить. Якщо не здобуду посади сьогодні, завтра вже буде пізно, та й незручно, бо він буде тоді вже в канцелярії.
– А може, краще піти до канцелярії?
– Ні, до них.
– До них?
– А що тут такого? Зараз він вдома. Тільки вдома ти зможеш докладно оповісти про нашу біду, поплакатися, розжалобити його. Жіноче слово багато важить. Одна жіноча сльоза вартує більше за сто найкрасномовніших слів чоловіка, за сто найважливіших рекомендацій... А тебе Чардашевський знає й поважає: він не зможе відмовити тобі… Ходи! Від тебе залежить все, ти – наша остання надія, що лишається в нас, останній засіб порятунку, соломинка, за яку ми хапаємося, аби не пропасти у безодні… Якщо й ти, моя дружина, не хочеш мені помогти, тоді піду світ заочі, аби не чути й не бачити… Не бачити, як з голоду гинуть наші діти.
Очі Петруни наповнилися слізьми...
– Чому ти плачеш?
– Горе нам, бідолашним! Боже! – простогнала вона тужно. – Виходила заміж, думала промінчик світла… І діти будуть. Нащо було їх народжувати. А тепер посилає мене до Чардашевського!
Пенчо спалахнув. Дружина вперше говорила йому таке... Ці слова були тяжким докором, який влучив у самісіньке серце, й без того вже роз’ятрене постійними приниженнями й невдачами, що посипалися на нього, особливо останнім часом… А цей натяк Петруни змусив його скипіти й нестямитися.
Він зашипів, закричав, зачав лаятися. Ні, це вона приносить йому нещастя з той пори, як він одружився! Коли б не одружився з нею, то й жив би собі, лиха не знаючи, а вона спіймала його у свої тенета, народила йому дітей, накинула йому кайданки на руки й на шию… ще кривиться, не хоче піти попросити! – княжа дочка, бач! Вона, гордячка, не пам’ятає, що прийшла від матері в одній лише драній сукні!.. Коли б він, глупак, не узяв її, була б собі десь служницею!..
Що більше він кричав, то сильніше розпалювався. Кожне гнівне слово призводило до іншого, ще більш гнівного, докір тяг за собою новий докір, а образа приносила нову образу. В нестямі він вбачав дружину не лише винуватицею його нещастя в житті, а й ворогом, що чинив йому зло. Вона знищувала його єдиний шанс на удачу. Вона могла і не хотіла. Її вагання ще більше розлючували його, впертість його обурювала.
Він не хотів зазирнути їй в душу, зрозуміти делікатість, яка породжувала цю нерішучість.
Ні, він не міг зрозуміти цього. Зміг би, коли б любив її, Петруну, – байдужість до неї вже давно замінила прихильність і повагу. Так, ревнощі лишалися, це почуття живучіше за любов; проте зараз він не мав часу думати про це, він притлумив ревнощі в грудях як якусь непотрібну тривогу; він нічого не хотів знати, бачив лише одне: посаду!
Отримати посаду!
Зберегти життя!
Воскреснути!
– Піду! – нервово промовила Петруна тремтючим голосом і пішла в сусідню кімнату.
*
Поки Петруна вбиралася перед невеличким люстром – вона мала причепуритися, – голова їй гуділа від рою гучних і несамовитих думок; вона нетерпляче встромляла шпильки в свою чорну, пишну, штукерно закручену на голові косу, закріплюючи свого невеличкого дешевого капелюшка бежевого кольору з чорними штучними фіалками й двома крильцями над ними. В голову їй заходили почуті від приятельок усілякі історії й оповідки про вчинки інших жінок, що були подібні й мали стосунок до того, що тепер належало зробити їй. Про Чардашевського чула, ніби він розпусник. Вона боялася його, але наважилася таки піти. Так, вона піде, і за послугу – послуга... якщо треба буде! Все!... Взуваючи з муками нові черевички, вона пригадала ще силу-силенну чуток, на які досі не звертала уваги! Вона навіть пригадала слова Кандилової – цієї пліткарки Кандилихи – «багато кораблів ходять морем, а сліду не лишають...» Вона це казала глузливо про Койчову... А Койчови живуть тепер заможно: чоловік її заступник начальника, дружина одягається по-модньому. Живуть у достатку… Потім думки її перекинулися на Пенча. Який він тепер став їй огидний! Вона його досі жаліла, а тепер – ох, тепер страшенно лютиться на нього. Скільки горя з ним натерпілася! Злидні, убозтво, клопіт, гіркота, завжди набурмосене обличчя, і ніяк не знайде роботу. А тепер такі паскудні думки!... О, яка вона сердита на нього! Взуваючись, вона зламала два гачки на черевиках, наколола вухо, вдягаючи тремтливими руками сережку з фальшивими перлинами. Її хитало – вона почувалася, наче п’яна… Так, вона піде до Чардашевського, – тягти так далі не можна, вона зробить все!… А винуватий він! «Коли любиш — люби дуже, а не любиш — не жартуй же!» – процідила крізь зуби вона. Кинувши останній погляд на своє відзеркалення у люстрі, вона відчула себе геть зміненою: рум’янець заступився блідістю. Вона собі сподобалась.
*
Пенчо Знаховський з великим нетерпінням чекав повернення дружини. Він схвильовано ходив кімнатою, думки його линули до дому Чардашевського. Разпалена уява малювала йому картини, від яких годі було відірвати очі. Він бачив, як Петруна входила до Чардашевського. Чардашевський привітно подає їй руку і запрошую сісти. Він слухає її уважно, з прихильністю. Дивиться на неї співчутливо. Петруна зворушливо оповідає йому про їхнє важке становище, її кротка краса потроює силу мовлених нею слів. Вона говорить палко… Вона обіцяє вічну вдячність за його благодіяння… Чардашевський не може відмовити. Він зворушений її слізьми – бо Петруна розплакалася – і урочисто обіцяє дати її чоловікові жадану посаду… Між тим ці заспокійливі сцени в уяві миттєво змінювалися на інші, від яких його кидало в жар, проте вони одразу віддалялися й танули. Знаховський сердито змахував, наче хотів прогнати навратливу муху… І щомиті він поглядав на двері. О, він по її обличчю одразу здогадається, яку звістку принесла вона – щасливу чи погану… Нетерпіння його зростало з кожною хвилиною. Петруни все не було. Ця затримка, з одного боку, його дратувала, а з іншого – була добрим знаком. Вона живила надію, вона віддаляла страшну мить… Якщо дружина повернеться зі словами «Пенчо! Удача!» – він, мабуть, втратить розум. І він із запаленими очима трепетно поглядав на двері.
Двері відчинилися.
Увійшла Петруна.
Пенчове серце закалатало – від гарного передчуття. Петруна йшла туди бліда, а повернулася рум’яна й ще більш розквітла, але строга, без посмішки.
Пенчо вилетів надвір зустріти її. І перш ніж він встиг щось спитати, сказала коротко:
– Тебе призначили!
– Петрунко! – вигукнув він у захваті й кинувся до неї з розпростертими обіймами.
Вона відсторонилася й відштовхнула його, окинувши презирливим оком.
І замкнулася в своїй кімнаті…
*
На ранок Пенчо Знаховський отримав офіційне призначення.
Пенчо Знаховський тепер шанована й «поштива» людина.
А Петруна?
Про неї іншим разом…
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
ИЗПРОСИЛА
Когато Пенчо Знаховски влезе у тях си, жена му, която шъташе нещо на двора, обърна си към него доброто и хубаво лице и го погледна безпокойно. Но като съгледа, че неговото не беше сега тъй угрижено, както тая заран, когато остави къщата, тя разбра, че има да чуе нещо ободрително, и попита:
– Има сполука?
– Петруно, ела в къщи! – каза й Пенчо.
И двамата влязоха в стаята.
Пенчо изкряска на децата, които вилнееха там, жалки създания, с бледни и безкръвни лица, сякаш застарели от ранни тегла, лишения и поразии, и каза на жена си тържествено:
– Петруно! Аз мислих: само ти можеш да помогнеш!
Петруна го изгледа зачудена.
– Как да помогна аз?
– Иди при господина Чардашевски.
– Аз да ида при Чардашевски?
– Да, иди ти да го помолиш за службата. Видях, че всичко друго е вятър. Големците обещават и забравят. Високо дърво сянка не лови. Ние сами най-добре ще си помогнем.
Петруна, неприготвена да чуе такова предложение, се смая, пребледня.
Не, тя не може да иде при господин Чардашевски – как ще иде? И неприлично, и грозно. Не! Невъзможно.
Пенчо се разсърди.
– Не се опирай и не го опявай без патрахил! – каза й той нетърпеливо. – Няма да те изяде никой! Гол фудул не ставай! Сиромаси сме, от глад мрем, седем гърла зеят да ги нахраня – отде да взема, ако пак остана и без тая служба? Тая служба е животът ни, хлябът ни; без нея – смърт.
– Ами как аз да ида? Как ме пращаш ти? Нали ти се врекоха влиятелни хора да работят? – питаше или по-добре стенеше смутената Петруна.
– Казах ти: вятър. Ненадейте се на князи и сини человечески... Иди ти самичка при Чардашевски... Така правят и други хора, и по-високи от нас.
– Ами защо Чардашевски мене пa ще послуша?
– Жена е друго. Жена, когато моли за нещо, с друго ухо я слушат... Това е естествено. Пък за тебе – господин Чардашевски те познава. Аз как не се догадих барем веднаж да му направим визита заедно? То беше една вежливост! Чардашевски те познава и уважава.
– Отде? У Койчева ни видя веднаж само, преди две години!... Оттогава е забравил.
– У Койчева, да, когато го сварихме и Койчев те представи... – Той те уважава... Ти помниш тогава колко учтиво приказва с тебе. Ти му направи впечатление... със свободното си разговаряне... Той даже оня ден, като му разправях домашното си положение, попита ме: «Какво прави госпожата?» – Благодаря! Той те знае..…
Петруна се изчерви и свали надолу очите.
– Съветвам те, иди!
– Но аз не зная как да му се моля! – бореше се Петруна.
– Моли се, както знаеш... Заплачи пред него. Ти имаш четири деца, които искат да ядат. Зарад тях ти ще знаеш какво да кажеш и какво да направиш. Майка си. Падни на колене, плачи, целуни му, ако трябва, и краката, но службата грабни! Тая служба е животът ни, чуваш?
– Ох, чакай ме да се окопитя! Да се размисля!
– Няма размисляне, облечи се!
– Как, сега?
– Още таз минута, времето не търпи отлагане. Ако не вземем службата още днес, утре ще бъде късно, па и неудобно: той ще бъде тогава в канцеларията си.
– Ами няма ли там да ида?
– Не, у тях.
– У тях?
– Какво има? На този час той е у тях си. Само у дома му можеш подробно да му разправиш хала ни, да му приплачеш, да го смилиш. Женската дума пo има значение. Една сълза от жена струва повече от сто красноречия мъжки и сто важни препоръки... А тебе Чардашевски те познава и уважава: не може да ти откаже на тебе... Иди! От тебе зависи всичко, ти си последната надежда, която ни остава, последното средство за спасение, сламката, за която се хващам, за да не ида в бездната... Ако и ти, жена ми, не щеш да ми помогнеш, тогава ща си завия света нанякъде, да не се чуя, не видя... Да не гледам барем как мрат децата от глад.
Петрунините очи се насълзиха.
– Защо плачеш?
– Пусто тегло наше! Боже! – изпъшка тя горестно. – Жених се уж свят да видя и аз... И деца още. Защо ни бяха. А сега ме пък праща при Чардашевски!
Пенчо пламна. Жена му пръв път говореше така... Тия думи бяха един тежък укор, който устрели зле неговото самолюбие, и така вече разранено от постоянни унижения и несполуки особено на последно време... А това Петрунино натякване го накара да кипне и да излезе извън себе си. Той загълча, завика, закара се. Не, тя му донесе нещастия, откак я взе! Да не бе се женил, той сега би си накривил феса, но тя го улови в мрежата си, народи му деца, тури му букаи на шията и ръцете... и сега още се надига, не приема да се моли! – князовска дъщеря! Тя, фудулът, не помни, че му дойде от майка си с една дрипава рокля само!... Да не би се улучил той глупав, слугиня щеше да бъде някъде!…
Колкото повече викаше, повече се разяряваше.
Всяка гневна дума докарваше друга, по-гневна, укорът – укор, оскърблението – оскърбление. В негодуванието си той хвана да гледа на жена си не само като на виновница на неговото нещастие в живота, но и като душманка, като зложелателка. Тя му отнемаше едничката сполука. Тя можеше и не щеше. Колебанието й го ожесточаваше, упорството й го възмущаваше. Той не искаше да погледне в душата й, да разбере деликатното чувство, което пораждаше тая нерешителност. Не, той не можеше да разбере това. За да можеше, трябваше да я люби, нея, Петруна, към която равнодушието отдавна бе заместило всяка привързаност и уважение. Да, ревнивостта оставяше, това чувство преживява любовта; но той сега нямаше време да се занимава с него, той го задушваше в гърдите си като една непотребна тревога; той не искаше да мисли, той примижаваше пред всичко, само едно видеше: службата!
Службата!
Животът!
Възкресението!
– Ще ида! – каза Петруна с нервно треперене по устните и мина в другата стая.
*
Додето Петруна се обличаше пред малкото огледало – тя си туряше премяната, – главата й бръмчеше от рояци мисли, шумливи и бесни; тя нетърпеливо втъкаше карфиците в черната си, богата, изящно навита на тила коса, за да закрепи малката си евтина кафява шапка с черни изкуствени теменужки и две крилца на върха. Идеха й на ума разни истории и разговори, що бе слушала от приятелки и които имаха жива свръзка с постъпки като нейната, вършени от други жени. За Чардашевски бе чувала, че е развратник. Тя се боеше от него, но сега реши да иде. Да, ще иде, и за услуга – услуга... ако потрябва! Всичко!... Като си обуваше с мъка новите ботинки, тя си припомняше сума още слухове, на които дотогава не бе давала внимание! Тя даже си науми думите на Кандиловица – устатата Кандиловица – «морето много гемии преброждат, но дири не остават...» Тя каза това с лукава усмивка за Койчовица... А Койчови живеят сега охолно: мъжът е подначалник, жена му си носи от ново по-ново. Добруват... После мислите й минаха на Пенча. Как й се стори той сега противен! Тя го жалеше досега, сега – ох, сега страшно е разярена на него. Такова тегло се е търпяло! Все оскудии, немотия, грижи и горчивини, и все навъсено лице, и все неспособен да намери работа. А сега такива червиви думи!... О, как е тя сега разярена на него! Тя скъса две копчета на ботинките си, като ги закопчаваше, уби си ухото, като си туряше с разтреперани ръце обиците с фалшивия маргар, тя усети, че се клати като пияна... Да тя ще отиде при
Чардашевски, това се не тегли, тя ще стори всичко!... Този е крив! «Ако ти е драга, не я пущай през прага!» – избъбла със зъбите си тя. Като хвърли последен поглед на огледалото си, тя се видя съвсем изменена: руменият цвят беше заместен от бледавост. Тя се хареса.
*
Пенчо Знаховски чака с голямо нетърпение завръщането на жена си. Той развълнувано ходеше из стаята, умът му бягаше към дома на Чардашевски. Разпаленото му въображение рисуваше пред него картината, от която не можеше да откъсне очите си. Той виждаше Петруна как влизаше у Чардашевски. Чардашевски й подава приветливо ръка и я кани да седне. Той я слуша с благосклонност и внимание. Той я гледа със съчувствие на лицето. Петруна му описва покъртително тежкото им положение, нейната кротка хубост утроява силата на думите й. Тя е красноречива... Тя обещава вечна признателност за това благодеяние... Чардашевски не може да откаже. Той е умилен от сълзите й – защото Петруна се разплаква – и й обещава тържествено просената служба за мъжа. й... Между тия успокоителни сцени стрелваха се мигновено други представления, от които пропъпляше жарава под кожата му, но веднага се отдалечаваха и мъждееха и Знаховски гневно замахваше, като да отпъди някоя додсадлива муха... И той на всяка минута поглеждаше към вратата. О, той по лицето й щеше да познае щастлива ли вест носи, или лоша... Нетърпението му растеше всяка минута по-силно. Петруна се бавеше. Това бавене, от една страна, го раздражаваше, от друга – успокояваше, то е добър знак. То даваше пища на надеждата, то отдалечаваше страшния миг... Ако жена му дойде с думите: «Пенчо! Сполука!» – той не знаеше дали няма да полудее. И той поглеждаше вратата с трепетно лице, с огнени очи.
Тя се отвори.
Влезе Петруна.
Пенчу се преметна сърцето – от добро предчувствие. Петруна излезе бледна, връщаше се румена и по-разцъфтяла, без усмивка, строга.
Пенчо изхвръкна навън и я посрещна на двора. Преди да успее да я попита, тя му каза късо:
– Назначиха те!
– Петрунке! – извика той възхитен и се хвърли въз нея с разтворени ръце да я прегърне.
Тя препречи ръката си и го оттласна назад, като го изгледа презрително.
И се заключи в стаята си...
*
На заранта Пенчо Знаховски получи официално назначението си.
Пенчо Знаховски сега е честит и «почтен» човек.
А Петруна?
За нея по-после.