Іван Вазов
ДРАМА
Зимовий вечір. З вікон зали, де мала відбутися танцювальна вечірка, крізь спущену червону завісу просочувалося у морок вулиці притлумлене рожеве світло. Гучні звуки оркестру мелодійними хвилями буйно виривалися з бального салону і згасали десь вдалині, в темному і холодному нічному повітрі.
Подружжя Каржинових простувало пішки сухою вулицею – вони спішили до будинку, де відбувалася вечірка. Йшли мовчки. При світлі ліхтарів можна було побачити, що в обох – і в нього, і в неї – були видовжені обличчя і напружені погляди. Схоже, якась неприємна сцена передувала їхнім зборам на бал.
Входячи до вестибюлю освітленого будинку, пані Каржинова жодного разу не глянула на чоловіка; обличчя її зберігало розлючений, холодний вираз. Його ж обличчя натомість було зовсім бліде; він кинув кілька сердитих поглядів, сповнених безмовного гніву, проте не здобув у її очах відповіді – вона презирливо уникала його погляду. Коли перед люстром дружина нашвидку приколювала перламутрову шпильку у волосся, він наблизився до неї й прошепотів покірливим і благальним голосом:
– Каліопа! Не муч мене! Обіцяй, що не мучитимеш мене!
Дружина мовчки повернулася й попрямувала до зали; він, похнюплений, пішов за нею.
Направду, одна неприємна сутичка таки сталася цього вечора між Каржиновим і його дружиною. Він мав твердий намір не йти на ту танцювальну вечірку, вона ж конче вирішила піти туди. Звідси – обмін гострими шпильками; це – і підозри Каржинова проти Каліопи в нечистих намірах, і горде обурення Каліопи проти грубості й нестерпного характеру ревнивого чоловіка. Зрештою вона оголосила, що він, якщо не хоче, може не йти, вона таки піде сама. З люттю і смертною тугою в душі він поступився. Бо скоріше можна зупинити сонце – таке диво колись створив Ісус Навин, – ніж змусити начепурену і приготовлену кокетку відмовитися від балу.
В залі на їхніх обличчях, як в акторів, що виходять на сцену, раптово змінилися вирази. У обидвох вони стали усміхнені, ясні. Лишень легке нервове посмикування верхньої губи у Каржинова виказувало тривогу його душі. Танці вже тривали з півгодини. Зал був яскраво освітлений і уквітчаний, гримів оркестр; в ритмі музики крутилися чепурно вбрані дівчата, танцівників оточували глядачі в чорних фраках.
Аж раптом Каржинов і зовсім зблід. Крізь чиєсь плече він побачив, що до Каліопи наблизився один високий чорнобородий кавалер зі скромною ніжною посмішкою на обличчі й віддав їй низький церемонний поклон. Вона пішла з ним у танець.
– Так, ось воно! Я був правий... – процідив Каржинов крізь зуби й відійшов.
Він прийшов до буфету із наміром більше не вертати до зали. Який сенс дивитися і ятрити собі серце? Він хотів залишитися сам на сам зі своїми думками, зі своїм горем; проте тут – при такій кількості знайомців – годі було знайти усамітнення. Не в силі стриматись, він встав з-за столу, куди був підсів до двох близьких приятелів, і пішов знову до зали. За хвилину Каржинов знов зайшов до буфету із ще більш стурбованим і розгубленим видом, проте не міг всидіти в буфеті й вийшов у двір. Там, у темряві, зі стиснутим серцем і розпаленою головою він заходив по цілющому нічному холоду. Йому не вистачало повітря, на груди наче тис камінь. Освітлені завіси салону, крізь які просочувалося матове світло, гримотіння музики, глухий шум від кроків і голосів в буфеті – все це дратувало, ятрило, здавалося чимось ворожим, якоюсь пекельною змовою проти нього, проти його спокою, життя, честі.
«Так, – казав він собі, блукаючи між оголеними деревами надворі, – моє становище – то становище потопельника, який усвідомлює, що йому нема порятунку.... Вона інтриганка, вона знає, що мені це боляче, що саме через це я й не хотів йти сюди цього вечора, так само, як і я добре знав мету і причину її наполегливості: вона саме заради того прийшла. Вона знає – і я знаю. Ані вона не має милосердя пощадити мене, аби не мучити, ані я не маю рішучості змусити її поважати мою чоловічу гідність – навіть хай і ціною невеличкого скандалу. Скандал? О, про це не може бути й мови!... Яка від нього користь? Тоді все буде втрачено… Адже я люблю її, я не можу без неї жити… Вона жертвує мною заради своїх забаганок, своєї брудної жаги до інтриг і кокетства. І ані краплі, ні краплі – не любові, ні, – людського милосердя… Я б це стерпів героїчно, коли б страждало тільки моє серце; а тут ще й моє самолюбство! Та для неї ні те, ні те не вартує й ламаного гроша. Чи є вихід з цього? Не бачу…»
Тяглися хвилини й години – вони здавалися Каржинову століттями. В одну з танцювальних перерв він для годиться зустрівся з нею. Зайшли до буфету, не перекинувшись і словом. Вона жадібно випила дві склянки лимонаду, йому ж так перехопило горлянку, що він не міг проковтнути й краплі пива. На його обережну пропозицію піти додому вона сухо відповіла, що не хоче – і повернулася в залу, де знов залунала музика. Він мимоволі пішов за нею. Вона знов пішла у танець з отим; дозволила його рукам обійняти їй талію, любо притулилася головою до його плеча і вони закружляли, наче вихор. Час від часу він коротко щось шепотів їй на вушко, і вона йому, посміхаючись, відповідала. Каржинову здавалося, що вся публіка дивиться на його дружину і здогадується про інтригу з тим. Йому стало соромно, і він знову пішов у буфет.
Завернуло з півночі, й Каржинов став шукати Каліопу, щоб піти додому, проте не знайшов. Її не було ані в бальному залі, ані в буфеті. Шукаючи її поглядом серед публіки, він інстинктивно відчував і відсутність того самого – і йому начебто ставало легше. Але де ж Каліопа? В вестибюлі йому сповістили, що вона пішла. Каржинов був приголомшений.
«Сама пішла! – подумав він хворобливо. – З досади, зі злоби…»
Проте він одягся і пішов додому.
Він ступав порожньою вулицею, занурений у свої печальні думки. Він не відчував цілунків морозного вітру, який несподівано вибухав і шмагав обличчя. Вітер збивав його з ніг, заглушав, засліплював, а він все думав про бурхливу сцену, яка чекає на нього вдома. Звісно, вона намагатиметься вдати з себе ображену, проте він мусить показати характер.
Коли йому відчинили двері, він увійшов до своєї кімнати й покликав служницю.
– Коли повернулася пані?
— Вона ще не прийшла, – відповіла служниця, дивуючись зміненому обличчю господаря, і вийшла.
Каржинов лишився на місці з розкритим ротом, недвижний, заціпенілий.
– Сталося, – пробурмотів він згодом з якоюсь безглуздою посмішкою і впав на ліжко в найглибшому розпачі. Для нього не було і краплі сумнівів: вона вигадала момент і пішла тайкома з отим… без сорому, без страху, без милості! Після такої ганьби йому залишалося лише накласти на себе руки. Життя втратило сенс для нього... Він затулив очі руками й заплакав. Нестримне, несамовите ридання стрясало його груди. Так минулася чверть години; потім він наче трохи заспокоївся. Встав і пішов до сусідньої кімнати, де спала його дворічна дитина, й схилився над нею. Цей тихий ясний образ ще більше заспокоїв його.
– Ні, – подумав він, – це неможливо; це наше дитя, і воно мені каже, що моя дружина, його мати, не здатна на таку ницість. Цього не може бути, правда, Сандо? Я зводжу наклеп на твою матір! Ти згоден зі мною? Де був мій розум, коли я надумав собі найгірше? Вона сердита на мене й у пориві злопам’ятства, щоб зробити мені наперекір, вона вийшла з котроюсь зі своїх приятельок, яка й затримала її в себе на півгодини? А чом би їй не піти до своєї сестри, поговорити з нею? Як я посмів замість припустити найзрозуміліше, найприродніше, подумати про найгірше? Те, що вона пішла, не попередивши мене, звичайно ж, негідно; адже інакше просто неможливо, немислимо… настільки це жахливо! О, твій батько, Сандо, – безглузда тварина!
По таких думках тривога Каржинова потроху влягалася. Він слухав власні думки і гіпнотизував себе сам; він доводив себе до такого безвільного стану, в якому людина дитиніє і не може не вірити у те, у що хоче вірити. Іншого варіанту нема. Ясний образ заснулого Санда немовби мовчки захищав свою матір, був її єдиний безголосий і всесильний адвокат. «Хіба може такий тихий, світлий, янгольський спокій зберігати личко його дитини, якщо її мати у цю хвилину – справжнісіньке чудовисько, як він її намислив собі нещодавно? Ні, неодмінно на ньому б відбилася бодай яка тінь або зморщечка на цьому чолі», – подумав Каржинов. І він, заспокоєний магійним покровительством дитини, не смів відступити від її ліжечка через страх, що ці чари зникнуть і його душу знов роздиратимуть страшні сумніви.
Крізь шум вітру з вулиці почулося гримотіння фаетону, потім все затихло.
За хвилину він впізнав кроки Каліопи. Двері відчинилися, і вона увійшла.
Каржинов, стоячи, мов істукан, втупив в неї зір. Вона зрозуміла, що означає той погляд.
– Так, – сказала вона різко, розв’язуючи ротонду, – не хотіла ані попереджати тебе, ані говорити тобі, просто пішла! Як мені заманулося, так і вчинила…
Такі зухвалі слова, такий визивний тон Каліопи викривали усвідомлення винуватої людини, яка, аби збентежити когось, ховається під маскою штучного обурення. Проте Каржинов нічого не помітив. Спантеличений, він чекав на пояснення, яке було для нього питанням життя і смерті.
– Де ти була? – спитав він сухим, тремтливим голосом.
– З коханцем була! – відвернула вона жорстоко. – Можеш кинути мене!
– Каліопо! – вигукнув Каржинов і впав перед нею на коліна.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Иван Вазов
ДРАМА
Една зимна вечер прозорците на салона, в който се даваше танцувалната вечеринка, пропущаха през своите спуснати червени завеси мътна, румена, празнична светлина в мрака на улицата. Гръмливи звукове от оркестра изскачаха буйно на мелодични талази из балния салон и гаснеха далеко в тъмния и студен въздух на нощта.
Съпрузите Каржинови идеха пешком по сухата улица и бързаха към зданието, дето ставаше вечеринката. Те вървяха мълчишката. Когато минаха под фенерите, човек лесно би забележил, че тя и той имаха физиономии изопнати и погледи шевни. Някаква неприятна семейна сцена очевидно бе предшествувала тръгването им за бала.
Във входа на осветеното здание и в дрехарницата госпожа Каржинова не погледна нито веднъж мъжа си; лицето й пазеше озлобено, студено изражение. Неговото беше съвсем бледно; той й стрелна няколко сърдити погледи, пълни с безмълвен гняв, но не срещна отговор в нейните, които презрително го избягваха. Когато, пред огледалото жена чу си привтъкваше набързо маргарната карфица в косата, той се приближи до нея и й пришушна с покорен и умолителен глас:
– Калиопи! Не ме мори! Обещай ми, че няма да ме мъчиш!
Жена му мълчишката се извърна и тръгна към салона; той я последва с убито лице.
Наистина, едно неприятно спречквание беше произлязло тая вечер между Каржинова и жена му. Той беше твърдо решил да не дохажда на танцувалната вечеринка, тя беше твърдо решила да се намери на нея. Оттам – разменени остри думи, подозрения против Калиопи в нечисти намерения, гордо възмущение от Калиопи против грубостта и несносния характер на ревнивия си мъж. Тя обяви най-после, че той, ако не желае, тя сама ще иде. С ярост и смърт в душата той отстъпи на упорството й и се съгласи. Защото можеш слънцето да направиш да се спре – това чудо беше сторил веднаж Исус Навин, – нежели да спреш от бала една кокетка, готова и натруфена вече за него.
В салона лицата и на двамата изведнъж, като на актьори, кога излазят на сцената, измениха своето изражение. И двете станаха усмихнати, ясни. Само лекото нервно подръпване на горната устна у Каржинова издаваше тревогата на душата му. Игрите бяха захванали от половина час. Салонът, бляскаво осветен и накичен, ехтеше от оркестра; под ритъма на звуковете изящно облечени двойки се въртяха, заградени от зрители в черни рединготи.
Веднага Каржинов прибледня повече. През рамото на едного той видя, че към Калиопи се приближи един висок чернобрад кавалер със скромно-нежна усмивка на лицето и й направи нисък, наперен поклон. Тя стана и се хвана с него да играе.
– Да, това е, не се лъжех... – избъбла си Каржинов със зъби и се отмахна.
Той мина в бюфета с решение да не поглежда вече в салона. Каква полза да гледа и да се терзае? Имаше нужда от уединение, за да остане сам с мислите си и с мъката си; но тук най-малко можеше да го намери – при толкова познайници. Той не можа да се стърпи, стана от масата, дето бе седнал от приличие при двама ближни приятели, и отиде пак в салона. Подир една минута Каржинов се появи с черти по-изопнати и по-развалени, но не смея да седне в бюфета, а излезе на двора. Там в тъмнината, с притиснати гърди и разгорещена глава, той закрачи из освежителния нощен студ. Имаше нужда да диша, но гърдите му задъваше камък. Осветените завеси на салона, през които проникваше мътна багрова светлина, гърмежът от музиката, глухият шум от стъпки и гласове в бюфета – всичко това го раздразняваше, разстройваше, струваше му се като един враг, като един пъклен заговор против него, против неговото спокойство, живот, чест.
«Да, казваше си той, като ходеше между оголените дървета на двора, – моето положение е положение на човек, който се дави и вижда, че няма спасение... Тя е интригантка, тя знае, че аз не желая това, че за това именно не исках да дойда тука тази вечер, както и аз знаех добре целта й, причината на упорството й: тя действително за това иде... Тя знае и аз зная. И нито тя има милосърдието да ме пощади, да ме не мъчи, нито аз имам куража да направя да се уважи моето мъжко достойнство – даже и с цената на един малък скандал. Един скандал? О, нито е за мислене!... Па каква полза от това? Тогава всичко ще бъде изгубено... А аз я обичам, аз не мога да живея без нея... Тя ме жертвува на своите прищевки, на своята мръсна жажда за интриги и кокетства, и нито капка, нито капка – не любов, а състрадание човешко... Аз бих претърпял геройски, немишком, ако само моето сърце страдаеше; но тук е моето самолюбие! Но за нея ни едното, ни другото не струват ни бодка. А изход? Не виждам...»
Минутите и часовете минуваха дълги като векове за Каржинова. През една от почивките той, от приличие, се събра с нея. Влязоха в бюфета, без да говорят. Тя пи с голяма охота две чаши лимонада, нему се заключи гърлото и той не можа нито капка да глътне от пивото си. На боязливото му предложение да си вървят тя отговори сухо, че не ще още, и се повърна в салона, дето музиката засвири. Той я последва несъзнателно. Тя се пак улови с оногова във валса; отпусна си талията в ръцете му, прислони си галено главата до рамото му и се завъртяха като вихрушки. Сегиз-тогиз той й избъбляше някоя къса дума и тя му отговаряше с една усмивка. На Каржинова се струваше, че всичката публика гледа на жена му и прониква интригата с оногова. Досрамя го и той пак влезна в бюфета.
Полунощ мина и Каржинов пак потърси Калиопи, за да си идат, но не я намери. Нямаше я ни в балния салон, ни в бюфета. Инстинктивно, като я търсеше с поглед из публиката, той чувствуваше и отсъствието на оногова и от това му олекваше. Но къде ще е Калиопи? В дрехарницата той узна, че тя си отишла. Каржинов остана треснат.
«Сама си отишла! – помисли си той болезнено. – От злоба, от яд...»
Па се облече и тръгна за у тях си.
Из пустите улици Каржинов вървеше цял потопен в мрачните си мисли. Той не усещаше цалувките на мразовития вятър, който беше избухнал и го брулеше в лицето. Вятърът го зашеметяваше, заглушаваше, заслепяваше, а той мислеше бурната сцена, която го чака у дома му. Да, тя ще поиска да се представи сърдита, но той трябва да покаже характер.
Когато му отвориха, той влезе в стаята си, запали свещ и извика слугинята.
– Кога се завърна госпожата?
– Тя си не е още дошла – отговори слугинята, очудена от измененото лице на господаря си, и излезе.
Каржинов остана на мястото си зяпнал, неподвижен, вдървен.
– Свърши се тя вече – измънка най-после с някаква глупава усмивка по лицето, па се тръшна на леглото си в най-дълбока безнадеждност. За него не съществуваше вече ни капка съмнение: тя го беше издебнала и отишла скришом с оногова... без срам, без страх, без милост! Подир тоя позор му оставаше едно самоубийство. Живот нямаше за него вече... Той си затули очите с ръце и заплака. Неудържими, луди хълцания подигаха високо гърдите му. Той поимa така около четвърт час; после сякаш се поуталожи. Стана, отиде в другата стая, дето спеше двегодишното му дете, и се наклони над него. Тоя тих, ясен образ го успокои повече.
– Не – каза си той, – това не е възможно; това е нашето дете и то ми дума, че моята жена, майка му, не е способна за такава подлост. Не може това, нали, Сандо? Аз клеветя майка ти! Нали си съгласен с мене? Къде ми беше ума, та предположих най-лошото. Тя ми е сърдита и в паметозлобието си, за да ми направи напук, защо да не е излязла с някоя от приятелките си, която я е задържала у нея половин час? Защо да не е отишла право у сестра си, за да си поизгълчи? Как тъй, преди да си предположа най-понятното, най-естественото, аз помислих най-чудовищното? Постъпката й, дето е излязла, без да ми се обади, е безобразна; но другото е невъзможно, несмислимо... толкова е ужасно! О, безразсъден скот е баща ти, Сандо!
Заедно с такива мисли и тревогата на Каржинова намаляваше. Той слушаше собствените си думи и се самохипнотизираше чрез тях; той дохождаше в онова страшно, безволно настроение на чувствата, в което човек се вдетинява и не може да не вярва онова, което му е необходимо да вярва, Друга алтернатива нямаше. Ясният образ на заспалия Санда сякаш немешката защищаваше майка си, той беше един безгласен и всесилен адвокатин неин. «Може ли сега такова тихо, светло, ангелско спокойствие да пази лицето на сина му, ако майка му в тая минута беше такова чудовище, каквото я мислеше преди малко? Не, непременно би се отразила каква-годе сянка или бръчица по това чело» – мислеше си Каржинов. И той, успокоен под чаровното покровителство на детето си, не смееше да отстъпи от него от страх да не би магията да изчезне и да го нападнат пак страшните терзания на съмнението.
Сред шума на вятъра на пътя се чу гърлеж от файтон, па се спотаи.
След една минута той позна стъпките на Калиопи. Вратата се отвори и тя влезна.
Каржинов, изправен като истукан, впери очи в жена си. Тя разбра какво означава тоя поглед.
– Да – каза тя сопнато и сърдито, като си развързваше ротондата, – не исках да ти обадя, не исках да те питам и излязох! Така ми беше кефа, така направих…
В тези дръзки думи, в този безочлив тон на Калиопи се криеше виноватост на гузен човек, който си туря маската на изкуствено негодувание, за да обезоръжи другиго. Но Каржинов нищо не забележи. Той, смаян, чакаше да чуе обяснението, което съставяше за него въпрос на живот и смърт.
– Къде беше? – попита той със сух, трепетен глас.
– С любовника си бях! – каза тя ожесточено. – Напусни ме!
– Калиопи! – извика Каржинов и падна на колене пред жена си.