Спиляли яблуню – як серце розпиляли.
Стара, горбата, в виразках кора,
Правицю-гілку мовчки відрубали.
Себе дурили, мов прийшла пора.
Вона ж їм до останнього служила,
Сипнула яблучок дрібних й тепер поділ.
Чи хазяйнів попутала зла сила,
Що радість їх розпиляна навпіл?
Прийдеться нині жити скупувато:
Зима чургикає – дровець в хлівці катма.
Нам довго наказала жить зарплата.
І забарилась міні-пенсія – нема.
Від яблуні хоть клопоту багато:
І ліки не дешеві,й шкідники…
Та все ж весною зацвітали святом
Її старі, уже знекровлені, гілки.
Морока господині: копка,листя,
Гнилицями усипано двора…
Тепер в подвір'ї виметено ,чисто,
А душу,ніби хтось та замарав.
Згадалися сусіди: - Став ледачим.
(Коня сліпого в бойню віддали!)
Скотились дві сльози з очей незрячих,
Коли коня на бойню повели.
- Отак і нас ,– Хазяйка просльозилась.
- Чого зарюмсалась? – Хазяїн, - То – пусте.
Чогось душа при цьому затрусилась
- А мо з пенька ще гілка відросте.