Іван Вазов
«ТРАВІАТА»
Зимове сонце яскраво освітлювало мою кімнату. Великий золотий сніп променів, широкий – на все вікно – проходив крізь нього і, падаючи на килим, переламувався і торкався кута письмового столу, від чого осяяний шмат сукна палав яскравою зеленню.
Я запропоновував лікарю М. переміститися у тінь, бо під час розмови він, непомітно для себе, посунув стілець до вікна й голова його, що вже почала лисіти над чолом, знаходилася прямісінько під цим сонячним струменем.
– Ні, я навмисно сів на сонечко, я люблю його промені. Сонце — то є здоров’я, – сказав він і продовжив розпочату нами розмову.
У цю мить з вулиці залунали звуки катеринки, які згодом віддалились.
З неприкритим задоволенням доктор слухав повільні звуки інструмента, які поступово слабшали.
– Я люблю музику, взагалі світ звуків люблю, – сказав він.
– Промені й звуки – дивні делікатні смаки у різника людського м’яса! Лікарю, ти, очевидно, помилився у своєму покликанні, – зауважив я жартівливо.
– Нерон, милуючись пожаром у Римі, грав на арфі! Одне іншому не завадить, – відвернув лікар тим же тоном.
– Певна річ, ти йдеш сьогодні ввечері на концерт у «Славянску беседу»*?
– Хотів піти, бо виступатиме знаний європейський артист, – проте передумав.
– Шкода! А чому?
– Побачив програму концерту.
– І вона тебе не вдовольнила? – спитав я, подивований розбірливістю лікаря – в програму входили уривки з найвідоміших опер.
– В ній була й опера «Травіата».
– Тим краще.
– Я не терплю «Травіати», вона мені навіть огидна…
Відчувши, що моє здивування чимраз більшає, він пояснив:
– «Травіата» – божественна музика, у Росії її так і називають: «Божественна Травіата». я завмирав, слухаючи її, проте однієї ночі я зненавидів її на все життя.
– Що то була за ніч?
– Я зненавидів її в ніч на 30 травня 1891 року і відтоді не можу чути її без жаху і дрожу, без того, щоб не відчути, як волосся мені стає дибки. Вона для мене пов’язана зі страшними спогадами.
– То що то за дата – 30 травня?
– Цієї ночі, після одинадцятої, жандарми перевели мене до третього відділку з четвертого, де я провів тринадцять місяців. Ти знаєш, що я був у затворі по справі Белчева**?
Лікар насупився і продовжив.
– Третій поліцейський відділок знаходився біля готелю «Люксембург» на Алабинській вулиці. В тому приміщенні розміщалася й тодішня міська рада. Вартові охоронники, приставивши мені багнети до спини, привели мене у широку темну кімнату, де на стіні ледве мигтіла одна лампа. Я замислився про своє становище. Справи були кепські, оскільки привели мене сюди: про третій відділок ходили найжахливіші чутки. Не було ані постелі, ані ковдри – самі лише голі дошки, вкриті порохом і брудом. У повітрі стояв сморід від каналізаційної труби, що проходила близько… Я ходив туди-сюди, збираючись з думками, а крізь стіни було чути музику «Травіати». Грали в саду «Люксембурга». Незважаючи на смуток в душі, ці божественні звуки тішили мені серце. Я страшенно любив цю оперу. Я напружив слух, аби не пропустити найтихішого тону. З одного боку, я прикрився через те, що потрапив сюди, в нову невідомість, з іншого – зрадів, бо щовечора до півночі я міг би тішитися концертами. Я здобув, так би мовити, друга, живу істоту, якій я міг би довірити свої почуття і розсіяти печальні думки затворницького життя… Уяви: в четвертому відділку тринадцять місяців я не чув не тільки музики, а й вуличного шуму, і людського голосу: жандармові, що носив мені їсти, було заборонено розмовляти зі мною. Коли співачка завершила, мені захотілося долучитися до оплесків.
Обличчя лікаря охмарювалося все більше й більше; очі впали долу, і він замислився.
– Від того, що ти мені оповів, я зрозумів одне: ти, навпаки, маєш усі підстави ще більше любити цю чудесну «Травіату».
Лікар подивився на мене значущо, наче хотів сказати: «Зажди, я ще не скінчив», і продовжив свою спокійну, рівну оповідь. Йому був властивий стриманий тон, без риторичних прикрас, і я по можливості спробую передати його мову з усією простотою й щирістю.
– Публіка аплодувала у захавті, викликаючи на біс, і я приготувався знов слухати співачку, що мала вийти ще раз. Вона заспівала знов. Несподівано десь близько, наче з-під землі, пролунав стогін: «ой, леле!», потім – удар: «бух!», знов: «ой, леле!», і знову: «бух»! Цей – «ой, леле!», «ой, леле!» – повторювалося, і за кожним разом – удар: «бух!» «Травіата» розтинала повітря, проте я її вже не чув. Волосся мені дибилося, піт заливав чоло. Я наблизився до вікна – воно було причинене – тому й голоси доходили до мене. Зазирнув туди – і що я побачив? Світилося підвальне віконечко. Крізь нього було видно, що відбувалося у підвалі, звідки лунали голоси. Там стояли четверо чоловіків – жандармів – а на землі лежав випростаний зв’язаний чоловік; він був недвижний і геть увесь обвитий мотуззям, що, коли б не подавав голосу, я б прийняв його за якийсь інший предмет. Цього чоловіка били, і він несамовито кричав. Хто то був? Я не знав. Знайшовши цей зручний для спостереження пост, я вирішив подивитись, що буде далі. Сумно було дивитися на те середньовічне дикунство; проте ня е мав сили відірватися від вікна. Піт з мене лився градом. Я чекав своєї черги. Тепер я зрозумів, чому цієї ночі мене привели сюди. Цей підвал був місцем катування. Якби не забули причинити те віконце, я б нічого не почув крізь товсті стіни, хоча маю гострий слух, який зазвичай формується у мисливців... Завдяки моєму такому гострому слухові я чув ясно ті підземні крики «ой, леле!» і удари по людському тілу. То були удари не від палиці – від палиці йде інакший звук – а від горезвісних мішків з піском***, про які я багато чув, коли був ще на волі. Тепер я на власні очі бачив і на власні вуха чув ці жахи – це зв’язаного чоловіка під землею, посеред ночі, катували так жорстоко! Голова мені гуділа. Мені здавалося, що я перебуваю в якомусь безвихідному місці, оточений жахливим гаддям і чудовиськами, готовими мене роздерти... Чотири-п’ять хвилин тиші. Подумав: «Все, тепер моя черга настала...» Аж ось знову почалось: «бух» і страшні зойки: «ой, леле!». «Мильо! – покликав один (я виразно почув це ім’я – «Мильо!»). – Зав’яжи йому рота!» Зав’язали тому рота. Нещасний більше не зойкнув. Лише звуки «бух» не припинялися. А в «Люксембурзі» овації! Арія «Травіати» втретє зачинала і возносилася в тихе нічне повітря. І овації! Вони мені здалися страшнішими й огиднішими за зубовний скрегіт у пеклі. Таке жахіття – і поруч такий надпорив! Співи – і зойки закатованого! По один бік стіни грає паличка капельмейстера, по інший – торба з піском. Найжахливіше варварство в двох ступнях від найвитонченішої цивілізації! Ні, то не цивілізація, а богохульство, сором!... «Травіата»? Вони мені знемиліла. І вся Болгарія знемиліла мені! Чи для того було пролито потоки болгарської крові, положено двісті тисяч російських тіл по наших полях і горах, щоб ми мали щастя бачити у вільній Болгарії, в її столиці – в самісінькім серці столиці – відродження середньовічної варварщини!
Лікар огидливо плюнув. Зачавши спокійно свою розповідь, він під кінець не стримався й вибухнув, наче вулкан. Очі його заблищали від обурення й сліз. Він напружено витирав рушничком піт з чола, який виступав знов і знов, і ходив туди-сюди невеличкою смугою між моїм письмовим столом і вікном. Кімната йому стала тісною. Він наново переживав страждання тої страшної ночі.
Заспокоївшись, він продовжив:
– Запала тимчасова тиша, потім знов почулися кроки в коридорі. Я затремтів. Чути було, що ступають багато ніг – схоже, несли щось важке. Пройшовши мої двері, вони зайшли у сусідню – зліва – кімнату, скинули на дошки щось м’яке і важке, може, людський труп, і почулося хлюпання води з глека. Не чути було жодних голосів. Я чекав, що відхиляться мої двері, що мене схоплять жандарми й відведуть до підвалу. Поки я чекав з примерлим серцем, з кімнати зліва, куди кинули нещасного, продовжували доноситися слабкі зойки. Він опритомнював і стогнав, але так, як людина, яка перебуває в агонії й скоро вмре. Я подивився крізь шпарини туди, де було світло. Побачив чоловіка вже розв’язаного, але все ще розпростертого. Впізнати я його не міг – я ніколи не бачив це обличчя. Воно було мокре від крові. Чоловік плював кров’ю. Мабуть, від ударів у груди. А що то могло ще бути?.. Ані до ранку, ані вдень не чув, щоб йому надали медичну допомогу. Хоч би мене покликали… Він все стогнав і агонізував. Аж на другий день лікар лишень на хвилинку увійшов до нього. Я чув, що він йому лише сказав такі слова: «Клятий сине! Так тобі й треба! Здохни!» І вилаявся грубо, та й вийшов, не оглянувши його. Я обурився! Це була більша нелюдськість, ніж та, що вчинили жандарми! Тільки в Болгарії святість науки може бути зганьблена подібними типами!... Ще один день минувся – і хворий зник з кімнати…
– Що сталося?
– Про це я дізнався вже потім, аж через п’ять місяців, коли був виправданий воєнним судом і звільнений. Він був нещасний, якого безневинно заарештували по тій самій справі, що й мене. В ту ж таки ніч його перемістили з іншого відділку у той, коло «Люксембурга». З відділка його вночі принесли в лікарню, а з лікарні – знов таки вночі – на кладовище, де й закопали без відспівування!
Ти розумієш тепер, що я не можу піти на концерт, де будуть співати «Травіату».
Лікар був правий.
* «Славянска беседа» – камерна сцена в Софії.
** Справа Белчева – йдеться про вбивство міністра фінансів Христо Белчева у 1891 р.
*** від прочутих мішків з піском – в болгарській поліції довгуваті мішки, наповнені піском, служили засобом катування ув’язнених; такі мішки не лишали на тілі слідів катування.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
«ТРАВИАТА»
Зимното слънце биеше добре в стаята ми. Един голям златен сноп зари, широк колкото прозореца, през който минаваше, падаше наклонно въз килима и се пречупваше в един ъгъл на писмения ми стол, от което озареният къс на сукното пламваше в ярка зеленина.
Аз поканих доктора М. да се отмести на сянка, защото във време на разговора той нечувствително беше поместил стола си към прозореца и главата му, оплешивяла вече над челото, се намираше сега под правия удар на слънчевия сноп.
– Не, аз нарочно дойдох под слънцето, аз обичам зарите на слънцето. Слънцето е здраве – каза той и продължи разговора си, който имахме.
В това време на улицата засвири латерна и полека отмина.
Докторът се ослуша с видимо удоволствие в талазливите звукове на инструмента, които постоянно слабнееха.
– Аз обичам музиката, обичам звуковете въобще – каза той.
– Странно деликатни вкусове у един резач на човешко месо: зарите и звуковете! Докторе, ти очевидно си сбъркал призванието си – забелязах му шеговито.
– Нерон е гледал пожара на Рим и свирил с арфа! Едното не пречи на другото – отвърна докторът със същия тон.
– Разумява се, ще идеш довечера на концерта в «Славянска беседа»?
– Щях да бъда – артистът е европейска знаменитост, – но се отказах.
– Жално! Защо?
– Видях програмата на концерта.
– И тя те не удовлетвори? – попитах аз, зачуден от мъчния вкус на лекаря, защото в програмата влизаха късове от най-прочутите опери.
– Имаше там операта «Травиата».
– Толкоз по-добре.
– Аз не мога да търпя «Травиата», отвращавам се даже…
Като видя растящото ми удивление, той поясни:
– «Травиата» е божествена музика, тъй я наричат и русите: «Божественная Травиата», аз умирах за нея, но вътре в една нощ я намразих за през целия си живот.
– Коя нощ?
– Аз я намразих през нощта на 30 май 1891 година и оттогава не мога да я слушам, без да ми настръхнат косите, без потръпване и ужас. Тя е свързана със страшни спомени за мене.
– Но каква е тази дата 30 май ?
– Нея нощ, по 11 часа, ме преведоха жандарите в 3-и участък от 4-и, дето бях хвърлен от тринайсет месеца. Ти знаеш, че аз лежах в затвора по Белчевото дело?
Докторът се намръщи, па продължи.
– Трети полицейски участък беше къщата до хотел «Люксембург» на Алабинска улица. В нея къща беше и помещението на градския съвет тогава. Часовите стражари с байонети в гърба ми въведоха ме в широка тъмна стая, дето едвам мъждееше от стената една ламбица. Захванах да мисля аз. Не беше на добро, дето ме преведоха тука: за трети участък се чуваха най-лоши работи. Нямах за лежане ни постелка, ни завивка, само едни голи дъски, покрити с прах и пепел. Въздухът вонеше от миазми на близък отворен гириз... Додето се разхождах насам-натам и събирах мислите си, през стените се чу музиката на «Травиата». Свиреха в градината на «Люксембург». Колкото и да бях смутен, тия божествени звукове поусладиха душата ми. Аз страшно бях влюбен в тази опера. Напрегнах уши да чуя, да не пропусна ни най-слабия тон. От една страна, се тревожех, че ме туриха тука, в нова неизвестност, от друга страна, се зарадвах, понеже всяка вечер до среднощ щях да се разтушавам с концертите. Щях така да имам един вид другар, една жива твар, така да кажа, с която да си съобщавам чувствата и да си разсейвам мрачните мисли на затворническия живот... Помисли си: в 4-и участък тринайсет месеца цели не чух не музика, ами и уличния шум не чух, ами и човешки глас: стражарят, що ми носеше да ям, бе му забранено да говори. Когато певицата свърши, мен ми се искаше да се присъединя към ръкоплясканията.
Докторовото лице се замрачаваше повече и повече; очите му паднаха на земята, той остана замислен.
– От това, което ми казваш, аз разбрах едно: че ти, напротив, имаш причина още повече да си признателен на тая чудесна «Травиата».
Докторът ме погледна значително, като че ми казваше: «Чакай, не съм свършил още», и продължи своята спокойна, равна реч, каквато му беше свойствена, без риторически украшения, и която аз се мъча по възможност да предам тука с пълната простота и искреност, която я запечатваше.
– Публиката ръкопляска с възхищение и с бис, и аз се приготвих пак да слушам певачката, която трябваше да повтори. Тя запя пак операта. Ненадейно чувам нейде близко, като изпод земята, едно изохкване: «леле мале!», и друг шум: «бух!», пак: «леле, мале!», и пак: «бух»! и все тъй «леле, мале!», «леле, мале!», и след всяко едно – «бух!» «Травиата» цепеше въздуха, но аз вече я не чувах. Косата ми щръкна, пот затече по челото ми. Приближих до прозореца, който намерих забравен полуотворен – от това и гласовете дохождаха до мене. Надникнувам и що да видя? Прозорчето на избата, което гледа в коридора, наравно със земята, осветено. През него видях какво ставаше в избата, отдето идеха гласовете. Там имаше четирима прави хора – стражари, – а на земята прострян един вързан човек, така увит с въже и неподвижен, щото ако да не издаваше глас, щях да го взема за някой друг предмет. Тоя човек го биеха и той ревеше. Кой беше? Не познах. Като намерих този добър пост, аз реших да гледам какво ще стане по-нататък. Гнусно ми беше онова зрелище на средновековни зверщини; но нямах сила да се откопча от прозореца. Потът се лееше като град. Аз очаквах същото с мене. Сега разбрах защо ме преведоха тая нощ тука. Тоя зимник нарочно бе място за инквизиция. Да не бяха забравили прозореца, нямаше и аз нищо да чуя през дебелата стена, макар че обладавам остър слух, какъвто обикновено се образува у ловците... Благодарение на тоя мой остър слух аз чувах ясно тия подземни викове «леле, мале!» и ударите по човешко тяло. Тия удари не бяха от тояга – тоягата прави друг звук, – а от прочутите пясъчни торби, за които много бях слушал, додето бях свободен. Сега виждах с очите си и слушах с ушите си тия ужаси – вързан човек, посред нощ, под земята да изтезават така жестоко! Главата ми бръмчеше. Усещах като че съм в някое безизходно място, обиколен от чудовища и ужасни гадове, готови да ме разкъсат... Четири-пет минути пауза. Рекох: «Свърши се, сега мой ред иде...» Не, пак захванаха: «бух» и «олеле, мале!» и страшни охкания. «Мильо! – извика един (хубаво чух, че се извика «Мильо!»). – Завържи му устата!» Завързаха му устата. Клетникът вече не гъкна. Само звуковете «бух» не преставаха. А в «Люксембург» ръкопляскания! «Травиата» трети път се захващаше и възнасяше из нощния тих въздух. И ръкоплясканията, и те ми се видяха сега по-страшни и отвратителни от скърцането на зъбите в ада. Такива страхотии и такова възхищение едно до друго! Песен и охкания, облегнати гърбом; от оная страна на зида играе пръчката на капелмайстора, отсам – пясъчната торба. Най-дълбокото варварство на две крачки от най-префинената цивилизация! Та тая цивилизация беше подигравка, богохулство, срам!... «Травиата» ли? Тя ми се погнуси. Погнуси ми се цяла България! Трябваше да се пролеят порои българска кръв, да легнат двеста хиляди руски тела по нашите полета и балкани, та да бъдем честити да видим в свободна България, в столицата й, в пъпа на столицата й, повторение на сцени от правосъдие и варварщини на мрачните средни векове!
Докторът плюна с омерзение. Захванал спокойно речта си, той не се удържа към края, а кипна като вулкан. Очите му заблестяха от негодувание и от сълзи. Той бършеше усилено с кърпа пота от челото си, който пак бликваше, и ходеще назад-напред из тясното пространство между писмения ми стол и прозореца. Стаята му стана тясна. Той преживяваше изново страданията на оная страшна нощ.
Като си почина, той продължи:
– Настана пак малко мълчание, па се чуха стъпки в коридора. Аз треперя. Чувам, че идат много нозе и като че носят нещо тежко. Отминаха моите врата и в другата стая, отляво, строполиха на дъските нещо меко, отпуснато и тежко, като човешки труп, и се чуваше разливане вода от стомна. Никакви гласове не се чуваха. Аз очаквах да се бутне моята врата, за да ме грабнат жандарите и ме заведат в зимника. Докато чаках тъй с примряло сърце, чух слаби охкания в стаята отляво, дето стовариха нещастника. Той се окопитваше и пъшкаше, ама тъй, като човек, който скоро ще умре, който е в агонията си. Аз погледнах през резките, дето светеше. Видях човека развързан, но все прострян. Не го познах; тая физиономия не бях виждал друг път. Лицето му беше мокро от нещо червено около устата. Той беше проблювал кръв. Бяха го удряли в гърдите. Само от това може да се случи такова нещо... До заранта и през деня не чух да му се даде медицинска помощ. Поне мен да бяха извикали... Той все пъшкаше и агонизираше. Чак на другия ден доктор влезе само една минута при него. Аз чух, че му каза само тия думи: «Проклети сине! Тъй ти се пада! Пукни!» И го изпсува на майка, па си излезе, без да го прегледа. Аз се възмутих! Това беше по-голямо безчовечие и от стражарското! Само в България свещената наука може да се опозори от такива характери!... Още един ден се мина и болният изчезна из стаята…
– Какво стана?
– Научих се чак после, след пет месеца, когато бях оправдан от военния съд и освободен. Той бил нещастният, който бе арестуван по същото дело, по което и аз, невинно. Същата оная нощ и той бил приведен от други участък в тоя при «Люксембург». От участъка бил занесен нощно време в болницата, а от болницата, пак нощно време, в гробищата и закопан неопят!
Ти разбираш сега, че аз не мога да ида на концерта, дето има да се свири «Травиата».
Докторът имаше право.