Якось дружина з дітьми поїхала до мати,
А чоловік залишився, одразу став бухати.
Часник, цибуля, бульба, Шампанського є пляжка.
Кума йому тут дзвонить: “Давай до мене. Важко.
Мій чоловік поїхав, а я сама лякаюсь.
Тому без тебе, милий, на ніч не роздягаюсь.”
Жінкам байдужий, знаю, весь чоловічий світ,
Борщами їх гукають, щоб в ліжко заманить.
Соромливість вкрашає, але жінок лише
Життя яких не сяє коханцями уже.
І як кума дізналася, що чоловік самотній?
Прийшлось ховати овочі, цукерки брати модні.
В куми пів сотні парубків, але вона пристала
До того, чиї вірші вона раніш читала.
За нього б на дуелі вона жінок забила.
Пів вулиці без неї до нього приходили.
І Бог у сільській церкві за це їх не карав,
Бо дуже він вродливий, і щось таке він мав.
Демографічний вибух на нашому селі.
Це Вам не в Інтернеті. Це прямо на Землі…
Село давно вмирає. Всі в місто подалися.
Поет не відмовляє. Життя це Вам не листя.
Так може і я теж до нього раз подамся.
Фейсбук це фейк, авжеж із долею бодатись.
Візьму і я мобільний, йому телефоную.
Хай він, любвеобільний, візьме мене, врятує.
Дай Бог його дружині, що зовсім не уграла,
Три тижні він наш, вільний. Три тижні – це так мало.
Сьогодні перша ніч. Кума іде без черги.
Вся вулиця не спить. Всі хочуть бути першою.
І я свою вечірку у нього проведу.
Я кинута і більше не треба нікому.
Поки читала вірша і черга підійшла.
Мені не треба більше, а крихітку тепла.
Як діжку меду разом по черзі ми смоктали.
І нам не було соромно, бо ми в віршах пірнали…
Погано це чи добре, це Ви рішайте самі,
А кожній жінці хочеться, щоби взяли віршами…
07.07.2016 Дмитро Дробін