Розчарування лезом ріже крила.
У серце понатикано голок.
Безсило опустилися вітрила.
Води б цілющої мені хоч би ковток.
Жива вода людського розуміння, -
Твоєї сили так не вистачає!
А розум знов кляне моє сумління,
І нових червів в душу постачає.
Я вкотре вже на рівному спіткнулса,
І вкотре намагаюсь підвестись.
Довіра щира болем захлинулась…
А, може, ще відродиться?... колись?..
Зберу тихенько я відтяті крила:
Мені так шкода ще їх викидати…
Я крок зробил. Ще один зробил…
Кудись дійду… Вперед? Назад? – не знати…