Памятаю дзвінки близько першої ночі,
Це той кайф, якого постійно так хочу,
Відверто і пошепки, чи навіть тихіше,
Від розмови аж ковдра ставала тепліша.
Поруч з тобою - сором’язлива,
Вголос сміюся, як доросла дитина.
Мене такою не кожен бачив,
А зрозуміти мене.. хм.. то тим паче.
Жодних дотиків, мовчим собі в унісон,
Голос в слухавці в мить занурює в сон.
То ж блін... а як зустрілись віч-на-віч,
В легенях в обох такий стиснув параліч..
Аааа..
Погляд у вічі більш відвертий за ліжко,
Коли в шию зануритись носом, так ніжно,
Твій обожнюю запах. І тендітні долоні,
Що вже на обличчі. Я, здається, в полоні..
Місцевий вітер сумнів розвіяв,
Таємницю тепер зберігає не Київ.
Години часу, скоро на потяг,
На смотровій сидимо, нам так пофіг!
В здоровому глузді сенсу не має,
Підступна логіка з пантелику збиває,
Роздивлялася б далі нічного міста споруди,
Затилком спираючись на твої груди.
Не бачу жодної перешкоди,
Від посмішок серце не знатиме шкоди..
Збираю спогади в голові низкою,
Найчесніші слова були українською.
Знов сама на балкончику вдома,
В тілі й в думках вкрай така втома,
Занадто багато не вистачає,
Третя кава вже, ай, наллю краще чаю.
Все, ховаю під вії горизонти зіниць.
Обіцяла ж тобі не робити дурниць..