Іван Вазов
БАЛКАНСЬКІ РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА
– Коли ми нарешті прибудемо? – спитав він.
– Якщо вирушили – то вже прибудемо, – відвернула вона.
– Так, вирушили посеред зими у гості. Наче божевільні…
– Ти ж знаєш, що їдемо не у гості, а по справі.
– Хоча… Чом позіхаєш?
– На сон хилить, а от чи заснеш, коли так трясе? Та й ти теж позіхаєш?
– Їдемо вразумити двох стариганів, упертих, мов арнаути(1)… От тобі й маєш!
– Скажи краще: їдемо зробити щасливими двох молодих людей.
– Маєш рацію… проте щось ніяково. Я думаю, якими переконаннями ми зможемо приборкати цю багаторічну ненависть… Ось я адвокат, словом зможу самогубцю з петлі вийняти, а от перед нинішньою місією гублюся
– А я от ні.
– Ну то побачимо…
Така напівсонна, з частими позіханнями, розмова відбувалася в купе другого класу між софійським адвокатом Брезовим та його дружиною Софкою. Поїзд мчав у нічному мороці, його шум зливався з несамовитим виттям хурделиці. Від лампи зі стелі на обличчя чоловіка й жінки прямовисно падало слабеньке світло. Воно залишало тіні під очима й носами обох, під посрібленими пишними вусами адвоката.
Брезов, чоловік п’ятдесяти років, з утомленим добродушним обличчям, у зморшках якого читалося складне – далеко не мед – життя, марно намагався заснути у труському вагоні, обперши голову в куток і простерши ноги.
Його дружина, жінка невиразного віку – між двома верствами, – жвава, балакуча, з лукавим поглядом і повнявим заокругленим обличчям, на якому ще лишалися рештки колишньої краси, так само даремно намагалася заснути, сидячи на протилежній канапі й кутаючись у хустку.
Вони в купе були лише удвох.
Брезов знов розплющив очі й, побачивши, що вона не спить, трохи підвівся й сказав:
– Софко, ось що зайшло мені у голову, коли я подумав про двох наших стариганів.
– Що?
– Колись читав одну історію, ну точнісінько, як їхня.
– Яка історія? – ліниво спитала дружина.
– Один письменник – не пам’ятаю його імені…
Брезов, потираючи чоло та суплячи брови й залишаючись певну кількість часу в такому положенні. силувався згадати щось, читане ним років із двадцять тому.
– Е, яка різниця, хто?.. Що за історія? – спитала Софка, протяжливо й сонно позіхаючи.
– Цей письменник оповідає про два сімейства… Як же ж було їх звати?
І він, замислений, знову потер чоло.
– Нема різниці, як їх звали! То й що?
– Забув… Гаразд… Ті два сімейства стільки довгих років ненавиділи одне одного, та так ненавиділи – просто жах… А дочка з одного сімейства й син з другого полюбилися так, що не могли одне без одного… Ну як, як же їх звали?
– Облиш. Скажи, зрештою вони одружилися? – з нетерпінням спитала дружина.
– Та де там!… Тобто одружилися, проте…
– Слава богу, і наші одружаться, хай як би їм не перечили старі. Любов узди не знає… Недарма кажуть: «За брата до броду, за милого у воду».
– А, згадав: то були сімейства: Монте… Монте… Монте… лукі та Куку… куку… – силився Брезов влучити в імена батьків Ромео і Джульєтти.
– Й у тебе – так само, як і в мене – голова мов решето! – сказала Софка, енергійно позіхаючи. Вона, примружившись, натягла хустку на груди й сперлась головою о стіну.
Чоловік урвав безнадійні шекспірівські спогади й, знову притуливши голову до стіни, вирішив подрімати.
Світло мерехтливого ліхтаря падало їм на обличчя.
Надворі вила завірюха.
Брезов розплющив очі й побачив, що Софка не спить.
– Хочу заснути, а от тільки ця думка не дає мені спокою, – промовив він.
– Яка думка?
– Про яку я тобі казав.
– Далися вони тобі, ці Луковетті й Куковетті… Спи вже.
– Та ні, я про наших…
– Про наших? Нема чого й думати! Поїдемо туди, засватаємо та й по всьому.
– Так легко?
– Авжеж. До вбивства ж там не дійшло?
– Так, але ж є образи…
– Велика річ – назвав циганом! Що в цьому страшного?
– Але ж хаджи(2) образився, і вони вже п’ятнадцять років не розмовляють із дідом Давидком.
– Овва! І чому образився? Хіба він циган?
Брезов значущо кивнув головою.
– Образливо, бач… Уяви, коли б тобі сказали: циганка…
– Не ображуся.
– Не образишся?
– Ні.
– Чому?
– Бо знаю, що я не циганка, а одна з перших пань в Софії. І та, що назве мене нею, знає що це неправда… то я зможу заткнути їй пельку.
– Бачиш, ти гніваєшся… – посміхнувся її чоловік. – Скажімо, хаджи Василь має право вважати себе ображеним і тому опирається сватанню… А через що твій батько гнівається на нього і не хоче віддати Анастасійку за його сина?
– Писала ж у листі старша сестра? Тато гордовитий – ти його знаєш.
– Ну то й що, як гордовитий? Йому ж подобається хлопець?
Софка знов притягла до себе кінцівки хустки, ховаючи руки під нею, й промовила:
– Він віддасть дочку, хай тільки попросять.
– Отож. І що то воно буде?
– Хай його попросять. Він гордовитий.
– Адже хаджи Василь на це не пристане – він теж гордовитий, до того ж ображений.
– Саме тому ми й їдемо туди, – сердито буркнула Софка.
Згодом, подумавши, додала:
– Тільки ти зваж, Костаке, треба, щоб батько не здогадався, що ми їдемо туди вмовляти, упрошувати хаджу!… Ми їдемо просто у гості. Щоб він не подумав, ніби ми будемо плазувати в ногах хаджи Василя – боронь боже! Пише ж сестра: «Ославлю дочку, – сказав, – але голови не схилю…»
– Так, він голови не хилить, а хаджи ще впертіший. І доки наші обидва яничари один перед одним виказують характер, двойко нещасних молодят зідхають і мучаться вже три роки. В чому їх вина? Іван каже: «застрілюся!», Анастасія каже: «отруюся!» Мабуть, треба, щоб премудрий Соломон зійшов і розв’язав цей вузол.
– Я його розв’яжу!
– Як?
– Я переконаю хаджи Василя по всій формі попросити руку Анастасійки для свого сина. У нас заведено, що свати хлопця стукають до дівочих воріт – такий звичай.
– І як ти вчиниш це диво?
– У мене ж не курячий розум.
– Знаю.
– Язик мені добре причеплений, дякувати богові.
– Годі… Хай хоч як буде причеплений, а все ж спитаю: що ти робитимеш з ними – тобі ж прийдеться розмовляти із каменем.
– Побачимо… А не поможуть переконливі слова і впевнення, я маю й інші засоби, – сказала загадково Софка.
– Які?
– Не скажу.
–Навіть мені?
– Один господь знає, що там в моїй душі.
– Якісь дурниці… – посміхнувся Брезов.
– Ой, ти мені сон розігнав. Давай подрімаємо.
– Давай подрімаємо.
І вони знову стулили повіки.
Проте за кілька хвилин Брезов підскочив і сплеснув руками.
– А, я зрозумів! – вигукнув він з переможним виглядом, з яким колись Архімед був вигукнув «евріка!», відкривши фізичний закон, що носить його ім’я.
– Що сталося? – спитала сердито дружина, розплющивши очі, – налякав мене.
– Монтеккі й Капулетті! – урочисто вигукнув Брезов.
– Хай їм грець! Дай поспати.
І вона знов заплющила очі.
Брезов невдоволено зиркнув на Софку і промимрив:
– Людині з тобою вести літературні розмови – все одно, що говорити із завірюхою за вікном.
Він позіхнув, склав руки під голову й склепив повіки.
Поїзд гримотів у нічній темряві.
Наші подорожани прибули на останню станцію опівночі. Там вони узяли підводу й рушили до міста X., що лежало в одній з балканських долин за дванадцять кілометрів на південь від станції.
Хурделиця стихла.
Підвода нечутно рухалася по застеленому товстим шаром снігу шосе, яке розпізнавалося у сніжному полі лишень по телеграфних стовпах.
Подорожани, закутані в товсті одежини, певний час навіть і не розмовляли, наче всю свою увагу й зусилля спрямовували на те, щоб не рухатися, аби зберегти тепло.
Поле імлисто біліло до певного місця на південь, згодом перед очима за пагорбом випросталася чорна стіна з неясними обрисами в небі.
Брезов дивився на цей пагорб. Повозка мала перейти через нього, щоб дістатися міста.
– Ми божевільні, – простогнав він сердито… – І як це пішов на поводку в тебе?
Софка порушила мовчання.
– Ти завжди такий нерішучий, Костаке, – розсердилася вона.
– Я більше ніж нерішучий, – я легкодухий: не треба було тебе слухати.
– А ти думав, що я знічев’я покинула дім і вирушила в мандри у такий сніг і холоднечу?
– І все це через лист сестри. Жіночі тривоги, безглузді страхи, – відказав Брезов.
– А як станеться лихо? – глухо спитала Софка зі стурбованістю в голосі.
– Нічого не буде. Дурниці.
– Хіба мало людей вбивало себе через ту кляту любов? Хіба не отруїлася пані Делева позаминулого року?... Хіба не наклала на себе руки одна актриса?
Брезов сердито махнув рукою. Він не мав охоти говорити про це. Обернувшись до візника, високого турка, чия широка спина в кожусі чорніла перед ними на козлах, і сказав йому турецькою:
– Селім, у добрий час.
– Евалла(3), чорбаджи(4), – відвернув турок, ледве повернувши вусате лице до них.
– Дорога до міста хороша?
– Хороша; тільки по такому глибокому снігу коні втомлюються, та й кучугури намело.
Дійсно: двоє коней важко тягли воза, хоча плюскіт батога лунав все частіше.
Брезов запалив цигарку.
– Що новенького в місті?
– Нічого, дякувати богові, – обернувся знову турок. – Но-о! Чорти б тебе забрали, лінива скотино! – і він кілька разів ударив лівого коня, потім двічі – правого.
Проте на швидкість повозки це не вплинуло.
– Ха, чув, що сталася біда, – підхопив Селим, – двоє втопилися в річці.
– Двоє? Хто? – поцікавився.
– Не знаю, хто. Чоловік і жінка.
– Як втопилися?
– Та, кинулися з мосту… Но-о! Хай би вас обох вовки з’їли, – він знову вилаявся на коней, огрівши їх батогом по спинах.
– Кажеш, чоловік і жінка?
– Чоловік і жінка чи парубок і дівчина – хто їх знає… не спитав… Такі новини не додають нам хліба, то чого тоді цікавитися… Кажуть, що спіймали лишень капелюшка чи то жінки, чи дівчини.
Брезов здригнувся. Він обернувся до дружини й сполохано подивився на неї. Проте на її обличчі читався спокій – вона не розуміла турецької.
– То ти не чув, чиї вони? – спитав Брезов.
– Ні.
– Коли це сталося?
– Вчора ввечері, щойно я виїхав звідси… Як все сталося і хто то був, дізнаєшся сам, чорбаджи, як приїдеш на місце.
Волосся Брезова стало дибки від цієї жахливої думки.
– А що як це вони? – подумав він… – Боже мій! Я мушу нічого не говорити Софці. – І він знову винувато подивився на дружину.
– Що тобі сказав цей турок? – спитала його дружина.
– Нічого.
Насуплений Брезов втупив очі собі на коліна.
– Боже мій, а якщо це вони? – настирливо думав він.
Від зловісного передчуття у нього запаморочилося в голові.
Коли вони прибули до підніжжя пагорба, Селім зупинив повозку й обернувся до Брезова:
– Чорбаджи, ми не можемо їхати далі.
– Чому?
– По такому глибокому снігу ми на цю стрімнину не зможемо піднятися. Та й темно вже. Один кінь лякливий дуже. Та й темно вже. А шосе проходить над прірвою – це небезпечно.
– Рушай! – крикнув Брезов.
Проте Селім вперто стояв на тому, що пагорб переїхати неможливо.
– Хіба що ви йтимете пішки, а я поведу коней, інакше не вийде, – додав Селім..
Коли Софка зрозуміла, що сказав турок, вона скипіла і обсипала його гнівними докорами.
– Пішки? По снігу? Цілий кілометр та ще й нагору!
Кричав і Брезов. Проте все це було марно.
– Перебудьте тут, в заїзді, поки розвидниться, та й коні спочинуть. І ви зігрієтесь. Опісля з божою допомогою знов потягнемо, – сказав холоднокровно візник.
Недалечко край дороги чорнів заїзд. Там горіло одне віконечко.
Нема чого було робити, і вони, підкорившись долі, зайшли до заїзду.
*
Хазяїн заїзду радо зустрів їх і запалив в корчмі висячу лампу.
– Одну теплу кімнату, байо(5), – сказав Брезов.
Хазяїн показав на двері в глибині й мовив:
– Будь ласка, сюди, я зараз розтоплю грубку.
Софка відчула, що гнів її пройшов, і вона посміхнулася.
– Добре, побачимо, як спиться в заїзді, – сказала вона, знявши капелюха з голови, адже в корчмі було тепло.
А от Брезов був нетерплячий і знервований.
– А ця кімната вільна? – спитав він, показуючи на освітлене віконечко зі спущеною червоною ситцевою завіскою.
В цій кімнаті було ще одне освітлене віконечко, зовнішнє – його було видно ще знадвору.
– Тут у нас гості, – сказав хазяїн заїзду.
Дійсно, з тої кімнати доносилися голоси.
– Хто в ній? – поцікавилася Софка.
– Один пан зі своєю панею.
– Веселі, – зауважила Софка, вслухаючись у голоси, що перемежалися з хихотінням.
З притаманною Євиним дочкам цікавістю Софка наблизилась до віконця і зазирнула в кімнату. Оскільки вікно було щільно затулено завіскою, вона задовольнилася підслуховуванням.
Брезов, стурбований своєю тайною тривогою, відкликав хазяїна й спитав його тихо, чи не чув він міських новин.
– Вчора втопилися двоє в річці, – відповіва той. – Самі кинулися.
– Хто?
– Давидкова дочка і син хаджи Василя – через любов, кажуть…
У Брезова завищало у вухах. Йому здалося, що тут не вистачає повітря й він вискочив на вулицю. На чолі йому виступив гарячий піт.
– Хто тут? – тихо спитала Софка хазяїна.
– Кажу ж вам: чоловік і жінка. Вечеряють.
– Звідки вони?
– Не знаю. Я їх не знаю. За півгодини до вас приїхали. І то, госпожо, пішки, по коліна в снігу йшли. Залишили свою повозку по той бік пагорба. Замерзли дуже, замерзли!… Молодка плакала…
– А тепер сміється, – зауважила Софка, почувши дзвінкий сріблястий сміх жінки в кімнаті… І вона знову прислухалася, наче силувалася впізнати голоси.
– Тепер їм весело, бо зігрілися. Відніс їм вечерю: курчат і яйця, й дуже гарне вино… Ви, якщо хочете закусити дещо… і випити? Краще зігрієтеся.
– Костаке, хочеш чогось замовити? – обернулася вона до чоловіка, що заходив знадвору.
Брезов був сумний. Він не почув слів дружини. Софка помітила тривогу на його зблідлому обличчі.
– Що з тобою?
– Нічого, – відповів він сухо.
Софка більше не звертала уваги на його поганий настрій, пояснюючи його неприємностями в дорозі. Потім знов зупинилася коло віконця.
Хазяїн вийшов з кімнати подружжя, де запалив для них лампу.
– Прошу, я розтопив грубку. Не хочете випити? Є добре вино, – звернувся він до Брезова.
– Нічого не треба! – відповів Брезов.
Він не знаходив собі місця і сумно, майже з гнівом, дивився на свою спокійну дружину. «Вона навіть не підозрює, сердешна!» – подумав він.
Коли хазяїн приніс їм у кімнату їхні речі й постелив м’якого коця поверх сінника на ліжку, Брезов спитав:
– Коли вранці рушатимете?
– Рано, перед тим, як почне розвиднюватись.
Хазяїн уважно глянув на засмучене обличчя Брезова.
– Ваша милосте, чи вам не родичі ті потопельники?
– Які потопельники? – пожвавішала Софка.
Брезов підскочив, махнув рукою до хазяїна, наче хотів затулити йому рота, потім безсило сів на стілець.
Хазяїн не зрозумів значення цього поруху Брезова й відповів Софці:
– З мосту, пані госпожо, кинулися вчора дочка чорбаджи Давидка і хлопець хаджи…
Він не завершив і зупинився, вражений, побачивши, що Софка раптом знепритомніла й впала на ліжко.
– Води! Води! – покликав Брезов і вибіг до корчми по воду, щоб привести дружину до тями.
Забігався й хазяїн у пошуках води.
Проте води не було...
– Води! – метався Брезов.
– В ось цій кімнаті є великий глек, – сказав хазяїн і показав на освітлене віконце.
– Ой леле, що тут діється! Ця жінка померла!
Брезов підійшов до дверей кімнати і почав штурхати її:
– Відчиніть! Дайте води!
Й у нестямі він, не чекаючи й хвилини, натиснув на двері, ламаючи їх. Вони заскриготіли й відчинилися.
Брезов увірвався в кімнату, наче завірюха.
Аж тут він здригнувся і наче скам’янів на місці.
Він побачив, що то сиділи при столі й вечеряли русявий хлопець і чорноока дічина. І ці двоє теж скам’яніли!
*
Рано вранці повозка спускалася з другого боку пагорба, наближаючись до міста, яке чорніло і курилося посеред засніженої снігової долини.
В підводі тепер було четверо подорожан: Брезов і Софка, Іван і Анастасія.
Софка сяяла і сварила молодят:
– Ви божевільні, божевільні! Хіба так можна? Вирушили голі, в таку хурделицю, не думаючи, що можете замерзнути… А ти, Анастасіє, хоч би капелюха узяла!… Та хіба твоя голова тоді думала про капелюха?
І вона із повними сліз очима нахилилася, обхопивши двома руками гарненьку голівку сестри, і поцілувала її.
– Я ж тобі, сестро, сказала, що вітер вихопив його та й відніс у воду, коли я бігла по мосту.
– Уявляєте, що діється зараз з вашими батьками, вашими хатніми! Вони думають, що ви втопли! Збожеволіти можна!… Селіме, жени швидше.
Підвода з новою силою покотила униз.
– Дісталося, ох дісталося цим яничарам! – вигукнула Софка.
Брезов обернувся до неї, посміхаючись.
– І що, скажи, то був за останній засіб, про який ти мені не хотіла говорити? Що б ти зробила наостанок?
– Я б порадила Івану і Анастасії вчинити те, що вони вчинили… По бороді й бритва… Вони забули, що колись теж любили…
Чи варто розказувати, як раділи хаджи Василь і Давидко, коли вранці разом з Брезовими підводою приїхали їхні чада, тепер вже наречені, і яким гучним було весілля балканських Ромео і Джульєтти... Чи не дивилися всі гості з подивом і захватом на двох старих сватів, які, узявшися один за одного, пружно й легко, як двадцятирічні хлопаки, грали «пайдушку»(6), повернувшись на хвилину в молоді буйні роки, коли жили, шаленіли й любилися так палко, а світ був такий гарний?
София, 1903
1 арнаут – албанець.
2 хаджия – звання.
3 Евалла (тур.) – дякую.
4 чорбаджи – господар.
5 байо – звертання до старшого за віком чоловіка.
6 пайдушка – болгарський народний танець.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
БАЛКАНСКИТЕ РОМЕО И ЮЛЯ
– Кога ще се пристигне най-после? – попита той.
– Като сме тръгнали – ще пристигнем – отговори тя.
– Тъй, тръгнали сме, като луди, посред зима, да ходим на гости...
– Ти знаеш, че не отиваме на гости, а за работа.
– Макар... Ти се прозяваш?
– Дрямка ме пак налегна, но това друскане оставя ли да спиш? И ти се прозяваш?
– Отиваме да сбираме ума на двама стари, и двамата упорити като арнаути... Приятна работа.
– Кажи по-добре: отиваме да направим честити двама млади.
– Имаш право... но се неприятно. Аз се питам с какви убеждения ще можем да прикротим една многогодишна умраза... Аз съм адвокат и с устата си кръвник мога да сваля от въжето, но пред сегашната мисия губя кураж.
– А аз го не губя.
– Да те видим...
Тоя полусънен, пресечен с чести прозявки разговор, ставаше в купето на втория клас между софийския адвокат Брезов и жена му Софка. Влакът фучеше из нощния мрак и сливаше шума си с бесния вой на веявицата. Ламбата от потона осветляваше отвесно с блед светлик лицата на двамата съпрузи, като оставяше сенки под очите им и под носовете им, и под прошарените големи мустаци на адвоката.
Брезов, човек петдесетгодишен, с уморена, добряшка физиономия, в бръчките на която се четяха грижите на един живот нетекъл по масло, се мъчеше да заспи на канапето, опирайки глава в ъгъла, с крака прострени, цял тръскан и разклащан от друскавото движение на вагона.
Съпругата му, жена жива, речовита, между две възрасти, с лице дебелко, закръглено, с остатки от прежна хубост, в което блещяха две хитри очи – когато ги отваряше, се опитваше тоже да заспи на срещното канапе, седешком, свита в шала си, но също безуспешно.
Те бяха само двамата в купето.
Брезов пак отвори очите си и като видя, че и тя гледа, той се поизправи и каза:
– Софке, дойде ми едно нещо на ума, като мислех за нашите двама дъртаци.
– Какво?
– Бях чел една история, ама съща като тяхната.
– Каква история? – попита лениво жена му.
– А бе от един списател – как го викаха?
Брезов се силеше да си науми нещо, което беше чел преди двайсетина години, като си натискаше с ръка челото и веждата, и няколко време стоя в това положение.
– Е, кой и да е... Та каква история? – попита Софка, като се прозина с дълга дремлива въздишка.
– Тоя писател разказва за две такива фамилии... Как ги викаха?
И той пак си натисна челото, замислен.
– Както са ги викали! Е, та какво?
– Забравих ги... Нейсе... Та тия две фамилии се мразили, ама как се мразили – ужасно, и от дълги години... А пък щерката от едната фамилия и синът от другата се обичали, ама как – умирали един за друг... Как ги, как ги викаха?
– Остави ги. Кажи най-после ожениха ли се? – попита нетърпеливо жена му.
– Къде!... Тоест, ожениха се, ама...
– Слава богу, и нашите ще се оженят, каквото и да пречат дъртите. Любов хатър не знае... Нали има дума: «За брата до вода, за либе през вода».
– Ах, сетих се: викаха ги тие фамилии: Монте... Монте... Монте... лукови и Куку... куку... – мъчеше се Брезов да налучи имената на бащите на Ромео и Юлия.
– И ти си ги учил на рашето като мене! – каза Софка, прозина се енергически, тегли шала въз гърдите си и си опря главата о стената, примижала и неподвижна.
Мъжът напусна безнадеждно шекспировските възпоминания и пак си опря главата за дрямка.
Трепливият светлик на ламбата светеше въз лицата им.
Навън виеше фъртуната.
Брезов отвори пак очи и видя, че Софка гледа.
– Искам да заспя, ама се тая мисъл ме мъчи – каза той.
– Коя мисъл?
– Дето приказвахме.
– Много ти трябват сега Луковците и Кукувците... Я спи.
– Не бе, за нашите...
– За нашите? Какво ще му мислиш? Ще идем там, ще направим годежа и свършено.
– Така лесно?
– Че какво? Убийство няма помежду им я?
– Да, но има оскръбление…
– И какво има от едно: циганин? Толкова ли е страшно?
– Но на, хаджият се докачил и от петнайсет години не си приказват с дяда Давидка.
– Е, защо се докача? Той циганин ли е?
Брезов клюмна с глава значително.
– Докачително е, де... Помисли си, че тебе рекоха: циганка...
– Няма да се докача.
– Няма да се докачиш?
– Няма.
– Как тъй?
– Защото знам, че не съм циганка, а съм от първите госпожи в София. И оная, която ме нарече така, знае, че това не е истина... пък аз мога да й счупя устата.
– Видиш ли, че се сърдиш... – усмихна се мъжът й. – Да кажем, че хаджи Васил има право да се счита обиден и затова се противи на сватовщината с баща ти... Но баща ти от какво се гневи на него, та не иска да даде Анастасийка на сина му?
– Нали пишеше в писмото кака? Тато е горделив – ти го знаеш.
– Е, че какво като е горделив? Той нали удобрява момъка ?
Софка пак притегли краищата на шала отпреде си, като скри ръце под него, и каза:
– Той дава дъщеря си, но не моли с нея.
– Е, че какво ще стане сега?
– Нека да го помолят. Горделив е.
– Но хаджият никога не ще да приеме. И той е горделив, освен че е оскърбен.
– Та затова отиваме там я? – каза троснато Софка.
После, като помисли, прибави:
– Само ти внимавай, Костаке, там да не разбере тато, че отиваме с тая цел – да предумваме хаджият, да го молим!... Ние отиваме тъй, просто на гости. Да не усети, че ще работим пред хаджи Василя – пази боже! Нали пише кака? – «Закалям дъщеря си, рекъл, ама глава не клатя...»
– И той глава не клати, и хаджият още по-упорит, и додето нашите двама еничери си правят ината, клетите двама млади въздишат и се мъчат от три години. Какво са криви те? Иван казва: «Ще се опушна», Анастасия казва: «Ще се отровя!» Трябва премудрий Соломон да слезе да разреши тоя въпрос.
– Аз ще го разреша!
– Как?
– Ще убедя хаджи Василя да поиска формално Анастасийка за сина си. У нас от мъжка страна тропат на момините порти, тъй е обичая.
– Как ще направиш това чудо?
– Не съм с кокоши ум я.
– Знам, че не си.
– Дал ми господ и уста.
– Виж, това по виждам... Но хилядо уста да имаш, аз пак се питам какво ще направиш с тях: ти ще приказваш на една скала.
– Ще видим... Ако не помогнат благите думи и убежденията, аз има и друго средство – каза заканително Софка.
– Какво средство?
– Не обаждам.
– На мен?
– Един господ го сега знай в моята душа.
– Глупост някоя... – усмихна се Брезов.
– Но ти ме разсъни... Да подремем.
– Да подремем.
И те пак замижаха.
Но след няколко минути Брезов скокна и плесна с ръце.
– Ах, сетих се! – извика той с изступлено-победоносен вид, с какъвто някога Архимед беше извикал «еврика!» при откритието на физическия закон, който носи името му.
– Какво има? – отвори очи и стреснато попита жена му, – уплаши ме.
– Монтеки и Капулети! – извика тържествуващ Брезов.
– По врага отишли! Не ме разбуждай.
И тя пак замижа.
Брезов погледна недоволен Софка и избъбра:
– С тебе да приказва човек по литературата е се едно, като да говори с оня, дето вей навън.
Па се протегна пак, сключи ръце под глава и склопи клепки.
Влакът гърмеше и бучеше сред нощния мрак.
Нашите пътници пристигнаха на последната станция посреднощ. Там се качиха на кола и тръгнаха по шосето към града X., отстоящ двайсетина километра на юг, сгушен в една долина в разклоненията на Балкана.
Фъртуната беше престанала.
Колата вървеше глухо по застланото с дебел сняг шосе, което се разпознаваше от снежното поле по телеграфните стълпове.
Пътниците, огънати добре в дебелите си дрехи, няколко време не си приказваха, сякаш че всичкото си внимание и усилие полагаха в това, да им бъде по-топло и да стоят неподвижни.
Полето се белееше мъгловито до известно място на юг, после се изправяше черната стена на един рид с неясни очертания в небето.
Брезов гледаше към тоя рид. По него трябваше колата да се изкачи и да слезе, преди да стигне града.
– Луди сме, луди – изпъшка той сърдито... – И как се повлякох аз по ума ти?
Софка напусна тогава мълчанието си.
– Ти си вечно нерешителен човек, Костаке – изгълча го тя.
– Аз съм повече от нерешителен, аз съм слабохарактерен: не трябваше да те слушам.
– А мислиш, че и аз от слободия съм зарязала къща и съм се дигнала в тия студове и снегове да пътувам?
– И всичко това от какиното ти писмо. Женски тревоги, глупави страхове – отговори Брезов.
– Ами ако станеше злото? – попита глухо Софка с безпокойство в гласа.
– Нищо няма да стане, празни работи.
– Малко ли са се убивали от тая пуста любов? Нали се отрови госпожица Делева по-лани?... Не обеси ли се и актрисата?
Брезов махна с ръка навъсено. Нему се не щеше да говори за това. Той се обърна към возача, едър турчин, чийто широк гръб в кожух се чернееше пред тях на капрата, и му каза по турски:
– Селим, добър час.
– Евалла, чорбаджи – отговори турчинът малко поизвърнал мустакатото си лице насам.
– Пътят до града добър ли е?
– Добър; но в тоя дебел сняг конете се уморяват, па и преспи е навеяло.
Това беше явно: двата коня влачеха вече тежко файтона, въпреки зачестилите плясъци на бича.
Брезов запали цигара.
– Какво има ново-вехто в града?
– Нищо, слава богу – поизвърна се пак турчинът. – Дя! Поганци те зели, ленив скот! – и той удари няколко пъти левия кон, после два пъти и десния.
Но скоростта на колата си остана същата.
– Ха, чух че се случила една беда – подзе Селим: – удавили се двама души в реката.
– Двама души? Кои? – попита с любопитство Брезов.
– Мъж и жена някои. Не разбрах кои.
– Как се удавили?
– А бе, фърлили се от моста... Дя! Вълци да ви ядат и двама ви – скара се пак на конете, като ги плесна по гърбовете.
– Мъж и жена казваш?
– Мъж и жена ли, ерген и мома ли – кой ги знае... не попитах... Тия неща не ни дават хляб, та да издирим по тънко... На жената или на момата уловили само шапката.
Брезов трепна. Той се обърна към жена си и я погледна уплашено. Но тя стоеше спокойна, понеже не разбираше турски.
– Та ти не чу от коя къща са? – попита Брезов.
– Не.
– Кога станало това?
– Снощи, току тръгвах за насам... Как е било и кои са били, ти ще научиш сам, чорбаджи, като стигнеш там.
Брезовата коса настръхна от ужасна мисъл.
– Ами ако са те? – каза си той... – Боже мой! Аз не трябва нищо да обаждам на Софка. – И той пак погледна гузно жена си.
– Какво ти каза турчинът? – попита го тя.
– Нищо.
Брезов, нацупен и мрачен, гледаше в коленете си.
– Боже мой, ако са те? – мислеше той.
От зловещото предчувствие мислите му се затъмниха.
Когато стигнаха до полите на бърдото, Селим спря файтона и се обърна към Брезова:
– Чорбаджи, ние не можем да вървим по-нататък.
– Защо?
– На тая върлина, при тоя дебел сняг, не можем изкара. Па и тъмно стана. Единът кон се плаши. А шосето лази над пропаст, опасно е.
– Карай! – извика Брезов.
Но Селим му обяви, че е невъзможно да превали баиря.
– Мигар, ако вървите пеш, а аз да водя конете, инак не отговарям.
Когато Софка се научи какво казва турчинът, тя кипна и го обсипа с гневни укори.
– Пеш да вървим? Из снега? Цели километри нагоре!
Викаше и Брезов. Но нямаше полза от всичкия тоя шум.
– Престойте тук в хана, доде се развидели и конете да починат. Посгрейте се и вие. После с божия воля пак ще потеглим – каза хладнокръвно возачът.
Недалеко се чернеше край пътя хан. Едно прозорче светеше там.
Нямаше що да се стори, подчиниха се на необходимостта и слязоха на хана.
*
Ханджият ги посрещна радушно и запали висящата ламба в кръчмата.
– Една топла стая, байо – каза Брезов.
Ханджият показа една врата в дъното и каза:
– Тук ще заповядате, аз сега ще ви запаля печката.
Софка усети, че й мина ядът, тя се усмихна.
– По-хубаво стана, да видя как се спи и в хан – каза тя, като свали шала от главата си, защото в кръчмата беше по-мек въздуха.
Но Брезов беше нетърпелив и нервен.
– Ами тая стая не е ли свободна? – попита той, като посочи един осветлен прозорец със спусната червена басмяна завеса.
На тая стая принадлежеше и другия осветлен прозорец, външния, който видяха от пътя.
– Тука имаме гости – каза ханджият.
Действително, из стаята се чуваха гласове.
– Кои са тук? – полюбопитствува Софка.
– Един господар с госпожата си.
– Весели – забележи Софка, като се ослушваше в гласовете, размесвани от разни кискания.
По свойственото на Евините дъщери любопитство, Софка приближи до прозореца и надникна. Но като нямаше никаква отзявка на завесата, тя се задоволи да слухти.
Брезов, гризан от тайната си тревога, спря настрана ханджият и го попита по-ниско, не е ли чул нещо от града.
– Вчера са се удавили двама души в реката – отговори той с равнодушен вид, – хвърлили се сами.
– Кои?
– Давидковото момиче и хаджи Василев син – от севда, казват…
Брезову писнаха ушите. Стори му се, че тук няма въздух да диша, и изскокна навън. По челото му изби горещ пот.
– Кой са тука? – попита Софка ханджият ниско.
– Казах ви: мъж и жена му. Вечерят.
– Отде са?
– Не знам. Не ги познавам. Половина час преди вас пристигнаха, и то, госпожо, пеш, до колене в сняг вървели. Оставили си колата отвъд баиря. Измръзнали, измръзнали!... Булчето плачеше…
– А сега се смее – забележи Софка, като чу едно звънливо изсмиване на женски сребрист глас из стаята... И тя пак се вслуша, като че искаше да познае тия гласове.
– Сега им е драго, защото се стоплиха. Сложих им вечеря; имахме пиленца и яйца, и много добро винце... Вие, ако обичате да закусите нещо... и да пиете? По-добре ще се сгреете.
– Костаке, искаш ли нещо да земем? – обърна се тя към мъжа си, който влазяше отвън.
Брезов крачеше мрачен. Той нито чу думите на жена си. Тя забележи прибледнялото му лице и тревогата му.
– Какво ти е?
– Нищо – отговори той сухо.
Тя не обърна повече внимание на лошото му разположение, като си го обясни с неприятната случка на пътуването. После пак се спря при прозореца.
Ханджият излезе из стаята им, дето запали ламбата.
– Заповядайте, запалих ви печката. Не обичате ли нещо да пиете? Или друго? Има добро винце – обърна се към Брезова.
– Нищо! – отговори Брезов.
Него го не свърташе. Той гледаше мрачно, почти гневно спокойната си жена. «Тя нищо не подозира, нещастната!» – мислеше си той.
Когато ханджият им донесе в стаята вещите и постла мекият им китеник въз сламника на кревата, той попита:
– Утре по кое време ще тръгнете?
– Рано, още преди да фане да се развиделява.
Ханджият погледна внимателно разстроеното лице на Брезова.
– Ваша милост, да не са ви нещо роднина удавените?
– Кои удавени? – попита Софка живо.
Брезов скокна, махна с ръце към ханджият, като да затули устата му, па седна на стола безсилен.
Ханджият не разбра значението на това му движение и отговори на Софка:
– От моста се хвърлили вчера, госпожо, момичето на чорбаджи Давидка и момчето на хаджи...
Той не довърши и се спря смаян, като видя, че Софка изведнаж падна на кревата примряла.
– Вода! Вода! – извика Брезов и изскокна да дири вода в кръчмата да свестява жена си.
Разтича се и ханджият да дири вода.
Но вода нямаше...
– Вода! – щуряше се Брезов.
– Голямата стомна е в тая стая – каза ханджият и посочи осветления прозорец.
– Майчице, какво става тука! Тая жена умря!
Брезов се спусна към вратата на стаята и фана да блъска:
– Отворете! Дайте вода!
И в полудата си той, без да чака повече, натисна вратата, тя изпращя, строши се и се отвори.
Брезов се втурна вътре като хала.
Но той се дръпна внезапно и остана вкаменен на мястото си.
Той видя, че ония, които вечеряха на масата, бяха един рус момък и една вакла девойка. И те останаха вкаменени!
*
Рано сутринта файтонът се спускаше оттатък рида, наближавайки града, който се чернееше и пушеше посред снежната долина.
В колата бяха сега четворица пътници: Брезов и Софка, Иван и Анастасия.
Софка беше сияюща и ги гълчеше:
– Луди, луди! Да тръгнете тъй голи, в такава фъртуна, без да мислите, че ще замръзнете... А пък ти даже, Анастасио, и шапката не си си земала!... Та твоята глава де е мислила тогава за шапка!
И тя се наведе, фана с две ръце хубавата глава на сестра си и я целуна с просълзени очи.
– Нали ти казах, како, вятърът я отнесе във водата,като припках през моста.
– И на каква грижа сега са бащите ви и домашните ви! Мислят ви удавени! Те ще полудеят!... Селиме, карай по-скоро.
Файтонът с нова сила полетя надолу.
– Пада им се, пада им се на тия еничери! – викаше Софка.
Брезов се обърна към нея усмихнато.
– Е, какво беше последното ти средство, което не щя да ми обадиш? Какво щеше да направиш най-после?
– Щях да съветвам Иван и Анастасия да направят това, което направиха... На ония глави такъв бръснач трябваше... Те забравят, че и те някога са либили...
Не е ли излишно да разказвам радваха ли се хаджи Васил и Давидко, когато сутринта пристигнаха заедно с Брезови във файтона им и чедата им вече годеници, и весела ли стана сватбата на балканските Ромео и Юлия... Всички граждани с очудване и възторг не гледаха ли двамата стари сватове, фанати един за друг, как скокливо и леко, като двайсетгодишни момци, играеха «пайдушката», повърнали се за минута в младите буйни години, когато са живели, лудували я либили тъй горещо, и светът бил хубав?
София, 1903