Цілюща терпчина полинної долі,
і сонечко в небі, і зорі в долоні,
ледь вечір впаде сльози впишуть в скрижалі
безлуння і вітер…замало нам жалю,
замало нам фарб золотисто-багряних,
день, нівби та свічка, так швидко розтанув,
а місяць ховається в тиху хмарину,
до нас надвечір’я знов піснею лине…
Дзвенить прохолода цимбалами щастя,
ми чари духмяні п’ємо, як причастя…
Тій мавці пасує осіння хустина,
вплітає їй в коси червона калина
коралову стрічку і листя кленове,
витає навколо той дух полиновий –
призивно-п’янкий і манливий безмірно
на листя яскраве лягає покірно,
вдихну його боязко, серденько мліє
і в осені свічка кохання яріє…
*****
Как доли полынной целительна горечь,
как солнышко в небе, как звёздная повесть…
вечерней слезы след записан в скрижаль
безлуньем и ветром…их малость мне жаль…
Так мало нам золота в красках багряных,
свечой тает день, без сомненья, усталый,
за облако прячется месяц беспечен
и песнею льнёт к нам доверчивый вечер…
Прохлада звенит вновь цимбалами счастья,
а чары душицы мы пьём, как причастье…
Той мавке, осенний платочек к лицу,
калина ей в косы, подобно творцу,
вплетает лист клёна и алую ленту,
вокруг вьётся воздух полынной легендой,
чрезмерно-хмельной и манящий /бесспорно/,
ложится на яркие листья покорно,
вдохну его робко, душа моя млеет
и в осени свечка любви пламенеет…
03.10.2017