Іван Вазов
Ah, excellence!
I
Лікар М. знову запалив загаслу сигару й, коли урвалася шумна розмова, зненацька обернувся до пана Д. і сказав:
– То ви обіцяли розказати дещо цікаве, чом замовкли?
Д. повернувся до присутніх гостей, серед яких було ще двоє лікарів, посміхнувся і сказав:
– Я не можу цього розказати перед таким поважним товариством.
Усі подивилися на нього здивовано.
– Тобто?
– Не можу, незручно це.
– Це якась таємниця?
– Ні, не таємниця.
– Тоді чому вам це видається незручним?
Д. знов обвів поглядом усіх трьох лікарів.
– Так, незручно… так би мовити… неделікатно.
Така стриманість ще більше розпалила цікавість присутніх. І вони почали благати його розказати.
– Але ж тут є лікарі! – сказав він.
– А! Це буде якийсь анекдот про нашу бідну касту? – весело вигукнув лікар Б., який завершив медичний факультет у Парижі. Він був людиною з блискучим розумом, всебічно начитаний, з чорними, сяйливими очима, що пильно дивилися крізь оправлені золотом окуляри. – Нічого страшного. Ми, лікарі, дорогий пане Д., звикли до глузувань ще з часів Мольєра: тільки попи були осміяні більше за лікарів. При всьому тому ви не можете ані жити, ані померти хоч без них, хоч без нас.
– Добре. Втім, моя оповідь не стосується болгарських лікарів…
– Не втішайте нас, не треба, а говоріть, – сказав лікар М., важко сідаючи у крісло. В кімнаті запала тиша.
II
Д. зачав:
– Ця історія сталася у той блаженний час, коли я божою волею був великою людиною, тобто міністром. Стояло літо, я, відчувши себе втомленим, узяв місячну відпустку і намірявся відбути її у швейцарських горах, місцях мого завсідного прагнення. З іншого боку, мене приваблювало бажання здійснити подорож, введену у моду новим германським імператором Вільгельмом, – до норвезьких берегів.
– Пам’ятаю, пам’ятаю; проте ти тоді не поїхав ані туди, ані туди! – зауважив лікар М.
– Заждіть, скажу вам, чому. Перед тим, як вирушити у подорож, я випадково зустрів свого лікаря – пана П., – і попросив його висловити свою думку щодо моєї подорожі. Пан П. зауважив, що було б непогано здійснити таку подорож, і, оскільки в Болгарії, як ви знаєте, зовсім немає ані гір, ані гарних краєвидів, він порадив мені витратити гроші в Європі, як годиться всякому культурному болгарину. Одначе він завагався між вибором, куди саме мені варто було б вирушити: до Швейцарії чи на Балтійське море, проте пораяв мені, якщо я буду у Відні, зайти до знаменитого лікаря і попросити в нього настанов. Він навіть мав добрість написати на візитівці кілька слів до того лікаря, свого колишнього професора, і я вирушив у дорогу.
У Відні я навмисно затримався на один день, аби зустрітися з медичним світилом. Зібравши потрібні довідки, я знайшов дім лікаря і прийшов туди, коли в нього були години прийому. В чекальні було повно людей. Ждати довелося довго, поки прийшла моя черга увійти до лікаря. Зрештою він прийняв мене. Людина п’ятдесяти років, з бородатим строгим обличчям, пронизливим поглядом, він німецькою спитав мене про мої проблеми. Я відповів йому французькою, бо німецькою не володію, й після цього подав йому візитівку лікаря П. Щойно він її прочитав, обличчя йому осяяла приязна, дружня посмішка, наче він побачив в мені старого й дорогого приятеля, з яким зустрівся після довготривалої розлуки.
– Ah, exellence(1)! – вигукнув він і, оскільки ми стояли, поштиво схопив мене за плечі й посадовив у обтягнуте синім атласом крісло.
Він теж сів і спитав мене усміхнено:
– Як справи у вашого князя? Ми з ним добрі приятелі... Прекрасно, прекрасно! А як мій дорогий приятель лікар П.? Привітайте їх від мене, будь ласка, коли повернетесь.
Обмінявшись зі мною ще кількома словами, він мене спитав:
– А тепер, скажіть мені, monsieur le ministre(2), що вас непокоїть?
Я сказав, що, на щастя, проблем зі здоров’ям не маю, лишень хочу, щоб він порадив мені, куди краще поїхати.
Але, лікар не погодився з тим, що у мене нема проблем. Він поставив мені купу запитань: про мої заняття, про мій спосіб життя, про роботу мого шлунка (я сказав йому, що їм за трьох), про мій сон (я сказав йому, що сплю сном праведника по вісім годин без просипу), про мою силу (я сказав йому, що без особливої втоми пішки піднімаюсь на вершину Вітоші).
Проте всі мої заспокійливі відповіді не заспокоїли лікаря. Лікар питально оглядав мене батьківським турботливим оком і, поки я ждав поради, куди мені краще вирушити, сказав мені із серйозним виглядом:
– Будьте ласкаві, роздягніться по пояс.
– Але ж я, пане докторе, не скаржуся на здоров’я! – відповів я здивовано.
– Exellence, залиште мені вирішувати це. Вас доручили мені, і я хочу виконати свій обв’язок.
Нема чого було робити – і я підкорився. Кілька хвилин лікар мацав, усіляко обстежував мене, потім сказав:
– Mеrcie(3), можете одягатися.
Потім надряпав щось на великій візитівці, поклав її в конверт і, подаючи мені, сказав підкреслено:
– Ваша ясновельможносте, на мою думку, ви мусите відкласти на потім свою подорож, а поки я раджу вам поїхати – він назвав мені одне відоме німецьке місто – і піти до лікаря Л., який вам дасть наступні поради. Передайте йому цього листа й мої привітання.
– А який ви ставите мені діагноз, пане лікарю? – стурбовано спитав я.
– Ви здорові, пане міністре, але їдьте туди, де чисте повітря, ліси, гори – й там ви все це знайдете. А пан лікар Л., після ретельного обстеження, вам скаже. Раджу вам, їдьте.
Я тихенько залишив на краєчку письмового столу наполеона і вийшов крізь інші двері, а добрий доктор проводив мене поштивими поклонами.
III
Коли я опинився на вулиці, відчув, що голова моя тріщить. Погані думки обсіли мою голову, чорні сумніви гризли мене. Очевидно, лікар знайшов у мені тривожні симптоми й через свою людяність не відкрив їх мені, залишивши цю неприємну процедуру своєму колезі у німецькому місті.
Я внутрішньо проклинав цього лікаря і лікаря П., який відправив мене до нього – через них я втратив душевний спокій. Я навіть став відчувати, що насправді не зовсім здоровий і щось мені болить всередині. Може, шлунок мій хворий, може, нирки, жовчний міхур, печінка – грець його зна!
Я забув про снігові альпійські вершини, про норвезькі фйорди, де дрімають хвилі Північного моря…
Я був хворою людиною! Мені рекомендували лікування!
Під впливом таких думок я не помітив, як пройшов кілька багатолюдних вулиць, сів у трамвай і зрештою опинився в готелі «Метрополь».
Повечеряв я без апетиту й ліг спати. Серед ночі прокинувся й почав обмірковувати своє становище. Намірявся їхати в одне місце – а посилають геть в інше!
Я довго міркував і дійшов висновку, що саме через те, що я міністр, у мене знайшли хворобу. А може, лікар, як справжній німецький патріот, виснував, що буде краще, якщо я залишу свої болгарські наполеони на німецькій землі, ніж деінде… Ця думка трохи заспокоїла мене. Разом з нею мені пригадалися легенди про зажерливість деяких європейських ескулапів, коли вони вбачають у хворому дойну корову. Я жалкував, що не попросив лікаря П. не повідомляти віденському професору моє звання – може, в такому разі я б радів своєму квітучому здоров’ю, яке мав раніше. Ні, у мене нема нічого!
Проте хробак сумніву знов заворушився в мені. А що як я дійсно маю потребу у лікуванні? А може, насправді лікар знайшов в моєму організмові чи якусь небезпечну хворобу, чи її зародок? Хто мені дав право сумніватися у тому, що він добропорядна людина? Звання міністра ажніяк не було бронею проти хвороб, цілком ймовірно, що я теж міг бути хворим, як проста смертна людина! Ні, навіть заради власного спокою я мушу поїхати туди й показатися ученому лікарю Л. Мені прийшла в голову щаслива ідея про одну невинну лжу – сховати від нього свою велич, сказати, що я загубив картку віденського лікаря. Моє інкогніто уберегло б його від спокуси знайти в мені хворобу в разі, якщо я цілком здоровий.
Вранці я вирушив.
IV
Після десятигодинної подорожі по квітучих просторах увечері я дістався знаменитого лікувального міста.
Ще дорогою я вирішив зберегти інкогніто не лише перед лікарем Л., а й перед рештою людства, тому в готелі, де я зупинився, напроти свого прізвища написав: «журналіст», що в дійсності не було неправдою, як ви знаєте. Замаскувавшись під цим скромним, майже ремісницьким виглядом, я відчував себе спокійніше, бо позбувався надокучливих поклонів прислуги й вигуків: «Екселенц!» (так німці вимовляють exellence)… Просто я не хотів, щоб мені тут вклонялися! Це дорого обходиться…
Лікар Л. жив у найвиднішому місці на головній вулиці. Поки я йшов до нього, мій мозок був зайнятий думками про те, що мені скаже лікар, і що ближче я наближався до його дому, то моя тривога все збільшувалася, й мені було вже не до милування ані густим мальовничим потоком перехожих, з якого до мого вуха долинали уривки фраз різними європейськими мовами, ані зеленими пагорбами по обидва боки ріки, вздовж якої проходила головна вулиця.
В чекальні лікаря було повно людей.
Нема нічого страшнішого для людини в моєму тривожному становищі, ніж чекати цілу годину в таких приймальнях, де ув око впадають лише хворобливі обличчя, з ознаками внутрішнього смутку або страждання. Я знаю, що міг би пройти поза чергою, показавши знаменитому лікареві візитівку: ясновельможності не дозволили б чекати. Проте я вирішив не являти зрадницького документа й діждати своєї черги.
Доктор Л., чоловік кремезний, серйозний, із холодним поглядом, сердито спитав мене про щось німецькою, а я відвернув йому французькою, бо німецької не розумів.
– О, нічого страшного, ми лікарі – поліглоти, пане, – відповів він французькою й запропонував мені сісти.
Оскільки в чекальні було ще багато хворих, а мій звичайний вигляд не виявляв жодних ознак величі, він без усяких передмов сухо спитав мене, що зі мною.
Я йому розповів, що мене за порадою до нього направив віденський лікар, але, на жаль, я загубив його рекомендованого листа.
– Не турбуйтеся, пане.
Він поставив мені кілька стереотипних питань, які зазвичай ставлять лікарі своїм пацієнтам. Мої відповіді були відповідями здорової людини, у якої всі органи діють правильно, яка не відчуває ніякого розладу й сама не знає, чому завітала до лікаря.
Лікар послухав мене, зиркаючи мені в обличчя, потім посміхнувся і сказав:
– У вас нема нічого. Проте, якщо ви вже приїхали сюди, можете тут скористатися солоними джерелами. Це непогано: вона корисна й для здорових. Втім, як ви собі хочете…
Він підвівся, даючи знати, що консультацію завершено.
Уявіть собі тільки, яку радість я відчув по тих заспокійливих словах лікаря і з якою вдячністю я залишив йому на столі десять форинтів, вийнявши їх з гаманця.
В цю мить з нього висипалися на стіл кілька моїх візитівок, де французькою було позначено крім мого імені й моє високе звання, а заодно випав і конверт віденського лікаря. Поки я нашвидку все це збирав, очевидно, лікар встиг зиркнути на мій титул: мене викрили!
– Це ваші? – спитав він, затопивши зір ув одну з них.
Не було сенсу відпиратися.
Раптом обличчя його змінилося, він шанобливо й голосно вигукнув:
– Ah, excellence!
Я в душі кляв ці картки, посилаючи їх під три чорти…
– Пардон! Ах, чом ви мене не попередили!… Прошу, роздягніться, – сказав він схвильовано.
Я підкорився своїй долі.
О як я злостився, о як я подумки кляв себе за цю нещасну випадковість.
V
Я стояв майже голий.
Лікар попросив мене лягти горілиць на канапу й взявся мене обстукувати, обмацувати, натискати на моє тіло у різних місцях, прослуховувати крізь трубку дихання, потім, перевернувши мене на живіт, з урочистим і таємничим виглядом приклав вухо до моєї спини. Це тривало майже чверть години.
Нарешті він попросив підвестися, навіть допоміг мені одягтися, а щойно ми розсілися у крісла, сказав мені зі значним, майже стурбованим обличчям:
– Exellence! Вважаю за необхідне після огляду поставити вам ще кілька запитань… Ах, чому ви мене не попередили!
В останніх словах лікаря відчувалися нотки вибачення.
Він мені поставив близько двадцяти питань про мій спосіб життя, заняття, про здоров’я батьків та дідів і від чого вони померли, про клімат у Софії, чи хворів я раніше, чи не надуживав чимось; при цьому значущо кивав головою при всякій моїй відповіді-сповіді.
– П’єте?
– Що?
– Вино.
– П’ю.
– Ви розумієте моє питання, пане міністре… хочу вас спитати… – сказав він, ніяковіючи, – хочу спитати, ви п’єте багато?
– Тільки за трапезою.
– Багато?
– Від одної до трьох чарок.
Він, мені здалося, похитав головою недовірливо, наче хотів сказати:
«Хитруєте, приятелю. Я знаю, що ви п’єте значно більше, – мене не обдурите».
Я мимоволі схопився за носа: невже йому мій ніс видається червоним?
Лікар сів до письмового столу й узявся писати. Коли він завершив, я спитав його стривожено:
– Що ви в мене знайшли, пане лікарю?
Замість прямої відповіді він мені сказав:
– Exellence, одне можу сказати: вам неодмінно треба лишитися тут на місяць, ваш загальний стан вимагає невідкладного лікування; утома, на яку ви скаржитесь, не витікає лишень з напруженої праці, вона – від органічного розладу, і запобігти його розвиткові, а також небажаних наслідків необхідно енергійним втручанням. Якщо хочете, ці негаразди полягають в… (він засипав мене купою дивних латинських термінів, з яких я нічогісінько не зрозумів). Завтра, будь ласка, зайдіть до мене ще, я вам дам потрібні рекомендації; і принесіть аналіз сечі (і він дав адресу фахівця, який робить такі аналізи). До побачення, пане міністре!
Я повернувся до готелю у вкрай пригніченому стані.
Овва! Я був хворою людиною! І, якщо судити по латинських словах, маю якнайменше п’ятнадцять хвороб, – а я навіть і не здогадувався про це. Вранці, коли я віднесу аналізи фахівцю, ймовірно, виявляться нові, ще небезпечніші хвороби.
Прокляття!
VI
Вранці лікар уважно переглянув результати аналізів, що я йому їх подав – вони були написані німецькою, – і обличчя його посерйознішало. Він написав мені на довгій смужці паперу режим, якому я мав слідувати впродовж місяця, з’являючись до нього через день:
Щоранку о дев’ятій я мусив ходити до головного мінерального джерела, розташованого в центрі міста (забув його назву), і випивати склянку води.
На десяту мусив іти до іншого джерела випивати другу склянку мінеральної води.
Після того мав приймати ліки з аптеки, яку він мені порекомендував.
Об одинадцятій на мене чекала ванна в одній з водолікарень.
Потім – тривала прогулянка.
Після обіду мусив робити шведську гімнастику в спеціальній для цього установі, до завідувача якої він написав кілька слів на одній з візитівок (ох, ці кляті візитівки!)
Їсти – лише булочки з молоком і компот; пиво, вино — категорично заборонено.
Я суворо дотримувався рекомендацій лікаря. Від голоду, ходіння, купання, шведської гімнастики, ліків, від моральної муки добряче схуднув. Я слідував рекомендаціям лікаря й через день приходив до нього, залишаючи йому на столі по десять форинтів; він міняв джерела й кількість склянок, які мені належало випити, радив мені продовжувати цей виснажливий режим. Я вже боявся дивитися на себе у дзеркало. Дехто зі знайомих болгар, які бути там і незабаром поїхали, дивувалися моєму стрімкому схудненню, тим більше, що й раніше я не був товстий і, як бачите, нині я теж далеко не товстий. На їхні питання, від чого я лікуюся, лише відчайдушно знизував плечима… Коли в ресторанах я бачив щасливців, що їли все й охолоджувалися золотавим пльзенським пивом, я відчував Танталові муки... Щодень я виконував рекомендації лікаря: я лікувався зранку й до вечора; з ранку й до вечора – пиття води з джерел, ванни, шведська гімнастика, довге ходіння, постування, ліки – вічне недоїдання й спрага. Крім того незнання німецької обмежувало мене на кожному кроці; болгар, з ким би я міг перекинутися бодай одним словом, вже тут не було, тож самота моя буда цілковита. Часто мені хотілося бігти світ за очі; проте спогад про жахливі латинські слова мене стримував від тої втечі й я героїчно відтерплював стан людини, яка мусить лікуватися від безлічі хвороб. Опріч занепаду фізичних сил, я й морально відчував себе зломленим в цьому німецькому місті, яке, незважаючи на свою природну красу, багатий і розкішний вид, стало мені огидним.
VII
Десь на двадцятий день мого перебування хтось зі слуг готелю постукав у двері й, увійшовши до кімнати, поштиво – як ніколи – вклонився й промовив:
– Exellenz!
– Який exellenz? – вигукнув я зачудовано й незадоволено, бо в готелі я не оголошував свого звання, яке на моє прохання не фігурувало навіть на конвертах, що я отримував з Софії.
Слуга знітився.
– Перепрошую, exellenz, але так вас назвав пан…
– Який пан?
– Там якийсь пан питає про вас…
– Хто? – спитав я здивовано.
В цей саме час у двері постукали і на мою відповідь «Entrez!»4 до кімнати стрімко увійшов один пан і розцілував мене.
Тільки коли він назвав себе, я зміг збагнути, що той гість – мій старий приятель-хорват, лікар Франц Г., який служив десять років тому в Болгарії, де ми й потоваришували.
Буквально з перших його слів я зрозумів, що він викрив моє інкогніто в готелі. Він випадково дізнався з одного софійського вісника, що я знаходжуся у цьому місті, тож обійшов усі готелі й нарешті знайшов мене тут.
– Ах, пане Д.! Скажіть заради бога, яка хвороба вас мучить? – спитав він після перших дружніх обіймів, глянувши на моє змарніле обличчя.
– Яка хвороба? Спитайте краще: які хвороби, лікарю! Я маю щонайменше п’ятнадцять хвороб.
– Жахливо! А які саме? – спитав він украй стурбовано.
– Я не можу вам сказати через те, що лікар називає їх латинською, а я її не розумію.
І я розказав йому про мордування, яким я добровільно піддаюся вже двадцять днів і наскільки мені остогидло життя в цьому місті.
– Бідний мій приятелю, мені вас шкода! Я наче відчував, що маєте потребу в мені, й ось вже три дні я нишпорю цим містом.
Він поставив мені кілька лікарських питань, передивився аналізи, які збереглися в мене; згодом радісно промовив:
– Слава богу, тут нема нічого страшного. Проте давайте й я вас огляну…
Я роздягся, й він якнайретельніше обстежив мене.
Потім довго й зачудовано дивився мені у вічі, потім торкнув свою густу кудлату бороду й сказав:
– Дорогий пане міністре! Доктор Л. знає, хто ти такий?
– Так.
І я повідав йому про ставлення до мене лікаря Л. від самого початку й після викриття мого рангу.
Він пильно глянув на мене:
– Отже, ви у небезпеці!
– І ви так вважаєте! – вигукнув я злякано.
Він узяв мене за руку.
– Хочете щиру приятельську, братську пораду від мене?
– Кажіть, лікарю.
– Біжіть звідси!
Я остовпіло дивився на нього.
– Це моя порада. Біжіть! У вас нема нічого, ви абсолютно здорова людина… Ах, приятелю, ви дуже добре вирішили були найперше приховати своє становище… Знайте, що тут є лікарі знакомиті, проте є й такі, яким треба тільки багато грошей, заможних жертв, що вони їх скубуть безбожно; вони мають відсоток і від установ, якиим доручають своїх хворих, вони шарлатани від науки, Л. Очевидно, довідавшись, що ви болгарський міністр, подумав, що ви багаті, як індійський раджа. Їдьте до Швейцарії чи до Софії, якнайскорше!
– Лікарю! Ви мене врятували! – зворушено вигукнув я, щиро стискаючи руку доброго хорвата.
– Ходімо тепер прогулятися, – сказав лікар, узявши капелюха.
– Лікарю, прогулянка потім, а тепер я до смерті хочу їсти, їсти, їсти! Мене гризуть голод і спрага!
Лікар посміхнувся. – Очевидно, німець хотів вас помучити, відчувши, що ви русофіл… Ходімо в сад Belle-vue, де чекає моя дружина. Там і побенькетуємо разом, вип’ємо доброго пльзенського пива за слов’янське братство.
VIII
Цього ж таки дня я відправив в конверті лікарю Л. стосик форинтів – додаткову винагороду за його турботу, виявлену до лікування моїх хвороб з латинськими назвами, сповіщаючи, що по невідкладних справах я мушу виїхати з міста.
Оскільки у мене лишалося ще десять днів відпустки, я вирішив провести їх у Празі, аби відпочити від лікування й похарчуватися по-людськи, щоб хоч трохи від’їстися, бо інакше мені страшно було повертатися в такому жалюгідному стані до своїх хатніх у Софії.
1901
1 exellence (фр.) – ваша величносте.
2 monsieur le ministre (фр.) – пане міністр.
3 Mеrcie3 (фр.) – будь ласка.
4 еntrez! (фр.) – увійдіть.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Иван Вазов
Ah, excellence!
I
Доктор М. запали изгасналото си цигаро и като прекъсна шумния разговор, обърна се внезапно към г. Д. и каза:
– Да, вие щяхте да ни разкажете нещо любопитно, па млъкнахте?
Д. се обърна към присъствуващите гости, между които имаше и двама още лекари, поухили се и каза:
– Не мога да разкажа пред това почтено събрание.
Всичките изгледаха позачудено.
– Тоест, как?
– Не мога, неудобно е.
– Някакъв секрет?
– Никак не е секрет.
– Тогава защо намирате неудобно?
Д. пак изгледа тримата лекари.
– Тъй, неудобно... тъй да кажа... неделикатно.
Тая въздържливост още повече раздразни любопитството. Накараха го всички с молба да каже.
– Но тука има доктори! – каза той.
– А! това ще е някаква епиграма против нашата бедна каста? – извика весело доктор Б., който беше свършил медицината в Париж, човек с бляскав ум и всестранна начетеност, с черни, светливи очи, които будно гледаха през очилата със златни кръжила. – Няма нищо. Ние, докторите, драги ми Д***, сме привикнали на присмивките още от Молиера: само поповете са били усмивани повече от лекарите. При все това, вие не можете нито да живеете, нито да мрете без тях и нас. Не се безпокойте, разказвайте храбро.
– Добре. Впрочем, разказът ми се не касае за българските доктори...
– Не ни утешавайте, но говорете – каза д-р М. и седна тежко на креслото. Въдвори се мълчание в стаята.
II
Д. зафана:
– Историята се отнася към онова блажено време, когато и аз по велението на боговете бях голям човек, тоест министър. Беше летния сезон, аз се чувствувах уморен и заради това зех си едномесечен отпуск, с намерение да си почина в разходка из планините на Швейцария, моето всегдашно въжделение. От друга страна, блазнеше ме желанието да посетя норвежките брегове, пътешествие въведено в мода от новия германски император Вилхелма.
– Помня, помня; но ти тогава не отиде нито там, нито там! – забеляза доктор М.
– Чакайте, ще ви кажа защо. Преди да тръгна, срещам се случайно тука с моя доктор г. П. и поисквам мнението му върху посоката, която трябва да зема. Доктор П. намери, че е добре да направя такава разходка, и понеже в България, както знаете, няма никак планини, нито красиви видове, препоръча ми той да си похарча парите в Европа, както прилича на всеки културен българин. Той обаче се затрудни в отговора си де именно да отида: в Швейцария ли или на Балтийско море, и ме посъветва във всеки случай, като минувам през Виена, да видя някой знаменит доктор и да искам от него наставления. Той има даже добрината да ми напише картичка с няколко думи до един такъв доктор, негов бивш професор, и аз тръгнах.
Във Виена нарочно спрях един ден, за да се срещна с медицинското светило. Подир нужните справки намирам къщата на доктора и се явявам в приемните му часове. Приемната му стая е пълна с гости. Дълго чакам, докато ми дойде реда да вляза при доктора. Най-после той ме приема. Човек около петдесетгодишен, с брадато строго лице, със суров, проницателен поглед, той ме попитва по немски какво имам. Отговарям му на френски, че не знам немски език, и след това му подавам картичката на доктора П. Щом я прочете, лицето му светна от едно приятно, дружеско изражение, като че вижда в мене един стар и любим приятел, когото вижда подир десетгодишна раздяла.
– Ah, exellence! – извика той и както бяхме прави, почтително ме фаща за рамената и ме туря да седна на креслото, облечено със син атлас.
Па седна и той и ме запита усмихнато:
– Какво прави вашият княз? Ние сме добри приятели с него... Прекрасно, прекрасно! А моят драг приятел доктор П.? Поздравете го от мене, моля ви, когато се върнете.
Подир размяната на няколко думи още той ме попита:
– А сега, кажете ми, monsieur le ministre, какво имате?
Аз му разправих, че за щастие нямам нищо особено, а желая да ми посочи де е предпочтително да ида.
Но, види се, докторът не беше на мнение, че аз не страдам от нищо. Той ми зададе куп въпроси: върху занятията ми, върху образа на живота ми, върху деятелността на желъдъка ми (казах му, че ям за троица), върху съня ми (казах му, че спя като праведник, осем часа непробудно), върху силите ми (казах му, че пеш се изкачвам без особна умора на връх Витоша).
Но всичките тия успокоителни отговори не успокоиха доктора. Той ме изглеждаше изпитателно с едно грижливо бащинско око и додето аз очаквах към кой край ще ме изпрати, той ми каза със сериозен вид:
– Потрудете се да се съблечете до пояс.
– Но аз, господин докторе, не се оплаквам решително от нищо! – отговорих зачудено.
– Exellence, оставете на мене да реша. Вие сте ми препоръчани и аз искам да изпълня длъжността си.
Нямаше какво да сторя и подчиних се. Няколко минути докторът ме пипа, изследва всячески, па каза:
– M;rcie, облечете се сега.
Па надраска нещо на една голяма визитна картичка, тури я в плик и като ми я подаде, каза натъртено:
– Ваше превъзходителство, по мое мнение вие можете за по-после да отложите разходката си, а сега ви съветвам да идете на – той ми назова един прочут курортен немски град – и да се явите при доктора Л., който ще ви даде по-нататъшни съвети. Предайте му това писъмце с поздравленията ми.
– Но какво показа диагнозата ви, господин докторе? – попитах аз обезпокоен.
– Вие сте здрав, господин министре, но идете там, чистият въздух, горите, планините и там ще ги намерите. Господин доктор Л., след по-обстоятелно изследване, ще ви каже. Съветвам ви, идете.
Аз оставих безшумно на края на писмения му стол наполеона и си излязох през другата врата, изпращан с учтиви поклони от добрия доктор.
III
Когато се озовах на улицата, усетих, че главата ми пращеше. Лоши мисли ме налегнаха, черни съмнения ме загризаха. Очевидно, докторът намери у мене обезпокоителни признаци и от чувство на человеколюбие не ми обади значението им, като остави тая неприятна работа на колега си в немския град.
Аз вътрешно проклинах тоя доктор и доктора П., който ме прати при него, за да изгубя душевното си спокойствие. Даже фанах да се чувствувам, че не съм съвсем здрав, че нещо ме боли във вътрешността. Може би стомахът ми е болен, може би бъбрекът, злъчката, черният дроб – кой ги дявол знае!
Аз забравих и алпийските снежни върхове, и норвежките фиорди, дето дремят вълните на Северното море...
Аз бях болен човек! Мене ме пращаха да се лекувам!
Под влиянието на тия размишления, аз не усетих как съм минал през няколко многолюдни улици, как съм се качил на трамвая и как съм се озовал в гостилницата си «Метропол».
Вечерях без охота и си легнах. През нощта се разбудих и фанах да мисля върху положението си. Де се готвех да вървя – де ме пращат!
Дълго мислих и ми дойде на ум, че аз бях министър и затова ме намериха болен. А може би докторът, като добър немски патриот, намери, че е по-добре да оставя българските си наполеони в немска земя, а не в друга... Тая мисъл ме поуспокои. Заедно с нея ми дойдоха на ума всичките легенди за свирепата алчност на някои европейски ескулапи, когато подушат в болника си дойна крава. Аз съжалявах, че не помолих доктор П. да не обажда на виенския си професор званието ми – може би на тоя миг щях да се радвам на цветущото си здраве, каквото имах преди един час. Не, няма ми нищо!
Но червеят на съмнението пак ме загриза. Ами ако действително имам нужда от лечение? Ако наистина тоя доктор е забелязал в организма ми присъствие или зародиш на някаква опасна болест? Кое ми дава право да мисля, че той не е добросъвестен човек? Званието ми министър не беше една броня против болестите, беше възможно да бъда болен като министър, както беше възможно да бъда болен като прост смъртен! Не, даже за моето собствено спокойствие, аз трябваше да ида там и да се представя пред учения доктор Л. Дойде ми щастливата идея за една невинна лъжа да скрия от него своето величие, да му кажа, че съм изгубил картичката на виенския доктор. Моето инкогнито щеше да го запази от съблазън да ме намери болен, ако аз бях здрав.
Сутринта тръгнах.
IV
След десетчасово пътуване из цветущи предели, аз пристигнах по тъмно в знаменития лечебен град.
Още из пътя реших да запазя инкогнитото си не само пред доктора Л., но и пред останалото человечество, аз написах в регистра на гостилницата, дето слязох, срещу името си: «журналист», което не е лъжа, както знаете. Закрит под това скромно, почти еснафско рухо, аз се чувствувах по-спокоен и отърван от досадителните поклони на прислугата и от възклицанието: «Екселенц!» (тъй немците произнасят exellence)... Да е просто, не щях величие тука! То се плаща скъпо...
Доктор Л. живееше на най-видното място в главната улица. Додето отивах към него, умът ми беше цял съсредоточен върху онова, което ще ми каже докторът, и колкото приближавах къщата му, тревогата ми се увеличаваше и аз нямах охота да се любувам нито на гъстия живописен върволяк, из който отфърчаха до слуха ми думи от всички европейски езици, нито на зелените гористи бърда от двете страни на реката, край която върви главната улица.
Намерих приемната на доктора пълна с гости.
Няма нищо по-досадно за човек в моето тревожно състояние на духа, отколкото да чака цял час в такива докторски приемни, дето погледът пада само въз лица болничави, с признаци на вътрешно безпокойство или на страдание. Аз знаех, че можех да ги прередя, стига да пратя на знаменития доктор картичката: едно превъзходителство не го оставят да чака. Но решил да не показвам предателския белег, аз дочаках реда си.
Доктор Л., човек едър, сериозен, със студен поглед, ме попита троснато нещо на немски, но аз му отговорих по френски, че не разбирам тоя език.
– О, няма нищо, ние докторите сме полиглоти, господине – отговори той по френски и ме покани да седна.
Понеже в приемната чакаха още болни, а в моята проста външност не откри никакви признаци от величие, той без всяко предисловие попита ме сухо що имам.
Аз му разправих, че съм пратен от виенския доктор да ми даде съветите си, като изказах съжалението, че съм изгубил препоръчителното писъмце.
– Не вреди, господине.
Той ми зададе бързо няколко стереотипни въпроси, каквито обикновено задават докторите на клиентите си. Моите отговори бяха отговори на един здрав човек, на когото всичките органи действуват правилно, който не усеща никакво разстройство и който сам не знае защо е дошъл при доктора.
Докторът ме изслуша, се като се взираше в лицето ми, па се усмихна и ми каза:
– Вие нямате нищо. Но ако желаете, понеже сте дошли тука, можете да се ползувате от солените извори, и това не е лошо: пиенето им е полезно и за здравите. Впрочем, както обичате...
И той стана в знак, че консултацията е свършена.
Вие си въобразявате радостта ми при тия успокоителни думи на доктора и с какво благодарение оставих на масата му десетте фиоринта, които извадих из портофелчето си.
В тоя миг из него се изсипаха на масата няколко мои визитни картички, дето на френски стоеше освен името ми и високото ми звание, и заедно с тях пликчето на виенския доктор. Докато ги бързо събирах, очевидно докторът съгледа титлата ми: аз бях издаден!
– Тия са ваши? – попита той, като се вторачи в една от тях.
Беше глупаво да отричам.
Изведнаж лицето му се измени, то доби друго, почтително изражение и той извика гръмогласно:
– Ah, excellence!
Аз проклинах в душата и пращах по всичките чортове картичките...
– Пардон! Ах, как не ме предупредихте!... Моля, съблечете се – каза той развълнуван.
Аз се покорих на съдбата си.
Но как псувах, о, как псувах в ума си тая проклета случка.
V
Аз останах почти гол.
Докторът ме помоли да легна гърбом на канапето и зе да ме тупа, пипа, натиска по разни места на снагата, оскулигира с тръба дишането на гърдите ми, обръща ме на корем, слухтя с ухо по гърба ми с един тържествен и тайнствен вид. Това трая четвърт час.
Най-после ме помоли да стана и да се облеча, като ми помогна сам, и когато пак седнахме на креслата, той ми каза с важно, почти угрижено лице:
– Exellence! Аз считам за нужно подир преглеждането ви, да ви задам още няколко въпроса... Ах, как не ме предупредихте!
В тия последни думи звучеше нещо като извинение.
Зададе ми около двайсет питанета върху образа на живота ми, занятието ми, здравственото състояние на родителите ми и дедите ми, от какво са умрели, климата на София, от какво съм боледувал други път, прекалявал ли съм в нещо, като климаше значително с глава при всеки мой отговор-изповед.
– Пиете ли?
– Какво?
– Вино.
– Пия.
– Вие разбирате въпроса ми, господин министре... искам да ви попитам... – каза той с някакво колебание, – искам да ви попитам, пиете ли повечко?
– Само на трапезата.
– Много?
– От една до три чаши.
Той поклати глава, стори ми се, недоверчиво, като че искаше да ми каже:
«Хитрувайте вие, приятелю. Аз знам, че вие пиете много повече от това, не мене ще излъжете».
Аз неволно се фанах за носа: нима намерва червен носа ми?
Докторът стана, седна при писалищния си стол и зе да пише. Когато свърши, аз го попитах тревожен:
– Какво намерихте у мене, господин докторе?
Вместо пряк отговор, той ми каза:
– Exellence, едно мога да ви кажа: вие непременно трябва да останете тука един месец, вашето общо състояние изисква грижливо лечение; умората, от която се оплаквате, не произлиза единствено от усилените ви занятия, а от органически ненормалности, на чието развитие и нежелателни сетнини трябва да се попречи по енергически начин. Ако желаете, тия ненормалности състоят в... (той ми изреди една върволица странни латински термини, от които нищо не разбрах). Утре благоволете да дойдете пак при мене, за да ви дам нужните наставления, като ми донесете и анализа на урината ви (и той ми даде адреса на специалиста, който прави такива анализи). Добро виждане утре, господин министре!
Аз се върнах в страшно угнетено състояние на духа в гостилницата си.
Уви, аз бях болен човек! И ако съдя по латинските думи, трябва да имам най-малко петнайсет болести, без да съм подозирал това! Утре, когато му занеса анализата на специалиста, вероятно ще се открият още по-нови и опасни болести.
Проклятие!
VI
Сутринта докторът прегледа внимателно анализата, която му подадох – тя бе написана на немски – и лицето му доби сериозен вид. Той ми написа на една дълга ивица хартия режима, който трябваше да следвам в продължение на един месец, като се явявам през ден при него:
Всяка сутрин по девет часът ще ходя на главния минерален извор, който е всред града (забравих му името), и ще изпивам по една чаша вода.
На десет часът ще ходя на един друг извор да изпивам друга чаша минерална вода.
След това ще приемам лекове от една аптека, до която ме препоръча.
На единайсет часът ще ходя да правя баня в едно къпално заведение.
След това – дълга разходка.
След обед да правя шведска гимнастика в специалното за това заведение, до управителя на което ми написа няколко думи на една картичка (ах, поразена картичка!).
Храна: само една кифла с мляко и компот; пиво, вино — запретени.
Аз заследвах строго предписанията на доктора. От гладуване, от ходене, от къпане, от шведската гимнастика, от лекове, от нравствена мъка аз силно измършавях. По поръчката на доктора явявах се през ден при него, оставяйки на стола му по десет фиоринта; той променяше изворите и числото на чашите, които трябваше да изпивам, и ме съветваше да продължавам тоя изсушителен режим. Аз вече не смеех да се погледна в огледалото. Някои познати българи, с които се намерих тука и които след малко си отидоха, се удивляваха на бързото ми изпусталяване, толкоз повече, че и преди това аз не минавах за пълен човек, както видите, че не съм пълен и сега На въпросите им от какво се лекувам, аз отчаяно дигах рамена... Когато в ресторантите виждах щастливци да ядат всичко по волята си и да се прохлаждат със златното пилзенско пиво, аз изпитвах Танталови мъки... Всеки мой ден беше изпълнен с извършване предписанията на доктора: аз се лекувах от заран до вечер, от заран до вечер – пиене вода на изворите, бани, шведска гимнастика, дълго ходене, постене, въздържане, лекове – недояждане и жадуване. Освен това незнаенето немски език ме спъваше на всяка стъпка; не намерих вече и българин да разменя някоя дума, та самотията ми беше пълна. Често ми идеше да бягам, дето ми видят очите; но споменът за ужасните и тайнствени латински думи ме одържаше от това бягство и аз героически пренасях положението си на човек, който трябва да се лекува от безброй болести. Заедно с физическото отслабване и отпадане, аз и нравствено се чувствувах съкрушен в тоя немски град, който въпреки своята природна красота, богат и разкошен вид, ми стана умразен.
VII
Къде двайсетия ден един от слугите на гостилницата почука на вратата, влезе в стаята ми, поклони се почтително както никога и ми каза:
– Exellenz!
– Какъв exellenz? – извиках аз зачуден и недоволен, защото в гостилницата не бях заявил званието си, което по моя поръчка не фигуруваше и на пликовете на писмата, що получавах от София.
Слугата ме погледна смутено.
– Извинете, exellenz, но понеже господинът ви нарече…
– Кой господин?
– Един господин там пита за вас…
– Кой ще е? – помислих си аз зачуден.
В това също време на вратата се почука и на отговора ми «Entrez!» влезе бързишката един господин, който дойде и се разцелува с мене.
Само когато се назова, аз можах да се сетя, че имам гост старият мой приятел, хърватинът д-р Франц Г., който бе служил преди десетина години в България, дето се бяхме сближили.
Още от първите му думи аз разбрах, че той е открил моето инкогнито в гостилницата. Той случайно бил узнал от един софийски вестник,че се намирам в тоя град, избродил всички гостилници да ме търси и най-после ме намерил тука.
– Ах, господин Д., каква болест имате, за бога? – подзе той след първите дружески излияния, като гледаше моето измахнато лице.
– Каква болест? Питайте: какви болести, докторе! Аз трябва да имам най-малко петнайсет болести.
– Ужасно! Но какво именно? – питаше той твърде обезпокоен.
– Аз не мога да ви кажа, защото моят доктор ги изреди на латински, а аз не разбирам този език.
И му разказах изтезанията, на които се подлагам доброволно от двайсетина дена насам и колко ми е дотегнал животът в тоя град.
– Бедни мой приятелю, как ви жаля! Аз сякаш предчувствувах, че ще имате нужда от мене, та три дена ви диря из тоя град.
Той ми зададе няколко лекарски въпроса, прегледа анализата, която запазих, и каза радостно:
– Слава богу, тук няма нищо обезпокоително. Но дайте да ви прегледам и аз…
Съблякох се и той ме прегледа и изследва с най-щателно внимание.
После ме изгледа в очите няколко време зачудено, фана си рунтавата къдрава брада и каза:
– Драги господин министре! Доктор Л. знае ли, че сте такъв ?
– Да.
И аз му разправих мненията на доктора Л. преди и после откритието на моя сан.
Той ме изгледа вторачено:
– Да, вие сте в опасност!
– И вие намирате това! – извиках уплашен.
Той ме улови за ръката.
– Искате ли един приятелски, искрен, братски съвет от мене?
– Кажете, докторе.
– Бягайте оттука!
Аз го гледах смаян.
– Това е моят съвет. Бягайте! Вие нямате нищо, вие сте съвършено здрав човек... Ах, приятелю, вие добре сте били решили най-напред да си криете високото положение... Знайте, че тука има доктори знаменити, но има и такива, на които трябват много пари, богати жертви, които да скубят безбожно, те имат процент и от заведенията, до които препоръчват болните си, те са ян-кеседжиите на науката, както ще е и тоя доктор Л. Вероятно, като е узнал, че сте български министър, помислил е, че сте богати като индийски раджа. Идете си в Швейцария или в София, по-скоро!
– Докторе! Вие ме спасихте! – извиках аз покъртен, като стиснах от сърдечна благодарност ръцете на добрия хърватин.
– Хай да се разходим сега – каза докторът и си зе шапката.
– Докторе, после разходка, а сега искам да ям, да ям, да ям искам до пукване! Аз съм гладен, жеден човек!
Докторът се усмихна. – Види се, немецът е искал да ви помъчи, като е по-душил, че сте русофил... Да идем на градината Belle-vue, дето чака сега жена ми. Там ще попируваме заедно и ще се почерпим с най-доброто пилзенско пиво за братството на славянството.
VIII
Същия ден още аз пратих в плик на доктора Л. едно снопче фиоринти: допълнителна награда за грижите му, положени за моето лекуване от болестите с латински имена, като му съобщавах, че по неотложни причини аз напускам града.
Понеже ми оставаха още десет дена от отпуска, аз отидох да ги прекарам в Прага, да си почина от лекуването и да се похраня човешки, за да се посъвзема малко, защото инък ме беше страх да се върна в София при домашните в такова плачевно състояние.
1901