Іван Вазов
ПРОШТИПАЛЬНИК
У Никифорова – багатого софійського мешканця – на третій день Різдва, увечері, мало відбутися свято «проштипальника»(1) на честь його первістка Николча.
Для батька й матері, ощасливлених нащадком, ця подія була особливо радісною й урочистою. Вони хотіли якнайпишніше відсвяткувати її разом з ріднею й близькими приятелями сім’ї.
Багата, зі смаком уквітчана зала була осяяна висячою лампою – люстрою. Вона заливала привітним світлом багаті бельгійські килими, оксамитові, вишневого кольору, крісла, золоті рами на картинах і на великому люстрі, а ще й усілякі дрібні прикраси з мармуру й бронзи, що ними рука й тонкий смак господині підкреслювали привабливість розкішної обстави.
В одному з кутків салону підносилася висока ялинка, влаштована на честь Різдва і на радість синові – недавнє російське запровадження у наші столичні звичаї. По її посипаних штучним снігом темнозелених вітах, – задля того, щоб надати їй вигляду живої ялинки у зимовому вбранні, – оплетених павутинням блискучих срібних і золотих ниток, висіли у вигляді порцелянових філіжанок чи кольорових кадилець численні кошики з цукерками, ласощами, шоколадками; все це було покликано повнити радісним захватом очка й душу маленького чоловічка, царя й слави дому, в якому цього вечора він був ще й героєм.
Господар, сорокарічний гладкий чоловік, мав владний і показний вигляд; рухи його були самовпевнені й різкі, як у людини, що звикла справувати. Він сам клопотався, даючи останні розпорядження слугам, щоб все було до ладу для пристойної зустрічі пожаданих гостей. Дружина його, чорноока красуня середнього зросту з маленькими білими руками, заходила й виходила, шурхаючи влитою на її стрункій фігурі шовковою сукнею і розносячи з собою атмосферу тонких пахощів; вона уважним поглядом оглядала обставу в салоні й надворі.
Третій член сімейства – нинішній герой – Николчо – не показувався. Лишень з сусідньої кімнати чути було срібний голосочок, який часто уривався радісними вигуками або плачем – в залежності від того, вдалося чи ні пройти власними ніжками до стільця. Це була гімнастика, якій його навчала служниця, готуючи його до вечірнього подвигу.
Почали надходити гості. Найперше прийшло сімейство Костаки Аргирова, кума Никифорова, видного торговця; потім прийшов білобородий отець Сребро з попадею і двома дочками, теж ріднею; слідом за ними – майор Грудов з дружиною, чепурною й модною дамою вищого світу. А наостанок господарі вийшли зустріти високого чиновника міністерства Врачевського й пані Врачевську, товсту, проте миловидну тридцятип’ятирічну жінку, дуже ошатно і модно одягнену, трохи легковажну як для свого віку, а ще лікаря Галева, людини поважних літ із суворим, розчарованим обличчям, громадського діяча, якому політика зруйнувала медичну кар;єру, а медицина не дала зробити політичну... Отже, одразу з його появою розмова негайно перейшла на політику.
– Ні, я вам знову кажу, що ми, болгари, самі не дамо собі раду, ми ще незрілі для політичного життя, ми ще знаходимося в дитинній стадії, коли треба дитині дати паличку, а не ножа в руку. Ми маємо конституцію, так? А ми готові до конституції? Зневажили все. Один одного ладні з’їсти. Якщо ще трохи так триватиме, то ніхто вже не зможе врятувати нас від загибелі… – продовжував лікар свої звичні нарікання й зловісні пророцтва про долю вітчизни.
– Знову політика! Облиште її, дорогий мій, краще порадуймося маленькому, – обернувся отець Сребро. – Катинко, де Николчо?
– Парашкева його одягає, – відповіла пані Никифорова.
– У цьому полягає наша помилка: ми біжимо від політики, віддаючи її в руки шахраїв, щоб вони керували долею держави. Чесних і досвідчених патріотів відштовхують від влади, розумні роблять свою роботу – а загальна хай горить вогнем… – підхопив ущипливо лікар Галев.
Врачевський захотів повернути розмову у інший бік, бо лікарева критика ставила його в незручне становище, і він – нібито випадково – звернувся до майора:
– Розкажи, що нового, пане Грудов.
– Що саме? – спитав майор, підводячись зі свого місця, де випадково опинився між попадею й своєю дружиною; він підсів до Врачевського, щоб ближче чути його, оскільки попадя з двома дочками, пані Врачевська й пані Аргирова здійняли були великого галасу про пислугу і про дорожнечу яєць, тож оглухлий майор майже нічого не міг почути з важливої розмови про політику.
Почувши повторне питання Врачевського, він сказав:
– Нічого не знаю… Ах, ось! Цього вечора я чув, що Мартинов отруївся.
– Який Мартинов? – спитав піп, владно махнувши рукою попаді, щоб замовкла.
– Казали, що Мартинов, поет.
– Овва!
– І чим він отруївся? – спитав лікар.
Ця ласа новина миттєво породила тишу в жіночій частині зібрання, де запанувало здивування, ахкання, охкання.
Жінки закидали майора питаннями.
– А хто він, цей Мартинов? – знову спитав отець Сребро, якому не все було тут зрозуміло.
– Мартинов – поет, письменник! – відповів лікар. – Мабуть, узяв велику дозу стрихніну або цианістого калію.
– Байкар? – спитав здивовано отець Сребро, зрозумівши про кого йдеться.
– Ні, він не писав байок, – зауважив майор.
– Календарник, – поточнив піп.
– Ні, не календаррник, дорогий мій, – відказав майор: – Він письменник і поет, дуже талановитий, – його всі знають.
Ці поясненння ажніяк не змінили негативного ставлення попа до Мартинова. Він ніколи в житті не дав би собі труду розрізнити ці різні поняття: календарник для нього був всяк, хто пише книжки, друкує їх і продає задля того, щоб вижити. Про Мартинова він знав лише це – ось чому на його обличчі відбилося почуття між жалістю й презирством.
– І через що він вчинив самогубство? – спитала втретє пані Врачевська.
– Наскільки я можу виснувати з попередніх розмов з Пиперковим, його найближчим приятелем, – підхопив майор, струшуючи попіл з цигарки в бронзову попільничку, – причиною самогубства стала бідність, а точніше – голод.
– А!
– Так, голод і смуток. Злидні й гризоти були причиною його відчаю, вже давно, відколи через незалежний характер його вигнали зі служби й викинули на вулицю з дружиною і трьома дітьми. Він весь час був сумний, замислений; подекуди впадав у відчай і часто говорив Пиперкову: «Пиперков, так мені остогидли таке мізерне життя, досада й нещастя, що колись пущу собі кулю в голову»…
– А отруївся, як жінка, – зауважив суворо піп.
– Тому він завжди був такий сумний… – сказав лікар, – мабуть... Взагалі, поет – то хвора людина, – додав менторським тоном Галев, – або скоріше: на розум небагатий. Людина з мізками й при злоровому глузді замість голодувати з письменництва пошукала б інше заняття. На такий вчинок може наважитися тільки недоумкуватий йолоп.
– Дозвольте, пане лікар, Мартинов не йолоп, а, навпаки, дуже талановитий, чиє ім;я лунало…
– Чиє ім;я лунало, а в животі бурчало, – сказав лікар. – Хто в нас купує книжки?
Певаний час лунали всілякі здогадки й припущення про причини цього самогубства та його наслідки для Мартиновського сімейства. Як водиться зазвичай, новини про чужі нещастя стають найпоживнішою їжею для розмов, і сьогоднішня звістка про Мартинова внесла благодатну свіжість у розмову, яка почала була згасати й втрачати цікавість від лікаревої політики.
– І нащо йому була та слава? Я бачив його кілька разів – злиденний, злиденний! – сказав Аргиров.
– Вчора я знову зустрів одного з тих, що ходять з книжкою під пахвою… на вулиці продає… Та уберіг мене бог купити бодай щось, – сказав отець Сребро.
– Гай-гай, святий отче, це ти зовсім не про те кажеш! – перебив його лікар.
Офіцер знову продовжив:
– Слава не дала йому хліба, натомість дала йому ворогів. Його великий талант збурив заздрощі тих, кого він сягав. Пиперков казав мені про таємну змову братів-письменників проти нього – ця змова тривалий час робила нестерпним життя Мартинова. Постійні друковані напади зусібіч, злостиві кпини, огуда, знецінювання його труду, заперечення його таланту – все це зробило його нервовим і вкрай дражливим, вражало його тонку душу, забирало йому сон і здоров’я. – «Бачиш цей концерт вовчого виття проти мене, брате, – казав він Пиперкову. – Він мене вб;є, бо я слабкий, не встою: я з ламкого кришталю, а не з граніту. І в цій бідолашній Болгарії письменник потребує, крім таланту, й залізної душі, й залізного кулака, якого в мене нема…» З одного боку самолюбство, з іншого – чорна злидарія вкупі з горделивим характером привели до лиха: нервозна дратівливість зломила його волю – і він занепав духом; таке от у нас суспільне життя.
Аргиров подумав і сказав, допивши чай:
– Знову суспільство погане, знов Болгария погана, злобна, заздра! Такої співають йолопи, для яких світ поганий – адже вони не можуть бути корисними ані собі, ані іншим.
– Вибачте, Мартинов приносив користь своєю літературною діяльністю, – сказав Врачевський.
– Кому був корисний?
– Суспільству… народу, в духовному сенсі, звичайно.
– Чому б тоді не жити?
– Бо в нас перо не може прогодувати, книготоргівля вкрай млява.
– Коли на ринку товару не купують, то це означає, що на нього нема попиту, отже потреби в ньому нема. Повторюю: він йолоп, зайва людина і сам винний у всьому.
– Він непрактичний, але не йолоп, – заперечив майор.
– Йолоп. Дозвольте: як би ви мене назвали, коли б я, замість продавати жито й шовковичні кокони, виносив би на базар гладкі кулясті камінці з дна Іскиру(2)? Може, ці камінці згодом, за сто років, комусь знадобляться й матимуть ціну, а нині я з ними здобуду лише одне: помру з голоду або вкорочу собі віку, як його милість; і не матиму права звинувачувати будь кого? Так?
– Ти правий, кумцю! – підтвердив отець Сребро. – На здоров’я, хай буде живий і здоровий нащадок! – і він випив піднесену служницею чарку з бенедиктином.
Всі, за винятком майора Врачевського, більш менш погодилися з практичними поглядами Аргирова. Майор спробував дещо заперечити, але не надто наполягав, відчуваючи правоту його холодної логіки.
– У нас, бай Грудов, письменницька слава й сите брюхо не можуть йти разом, – підсумував Врачевський.
– Якщо ти багатий – то славний, а бідний – то, хоч хапай зірки з неба, все дарма, – додав лікар.
– Якщо я бачитиму, що хтось з моїх дітей прагне цього заняття, вважатиму, що це боже прокляття, – сказав Аргиров. – Якщо не захоче батькового поприща – хай стане чиновником, адвокатом, лікарем, орачем, сміттярем – тільки не письменником…
І піп погодився з Аргировим.
– У мене дві дочки на порі, – сказав він, – а як мав би й двісті, а в світі був лише один парубок, не віддав би йому, коли б той був календарником.
Никифоров, повернувшись з сусідньої кімнати, почув останні слова попа й промовив:
– Святий отче, твої думки трохи їржаві, у нашій вітчизні тисячу душ як твоя й моя, – ми живемо й помремо, не залишивши по собі жодного сліду. Уславлені люди – рідкість, і що більше матиме їх народ, то він успішніший і щасливіший. Мартинов направду бідний, проте він – наша гордість, і тільки люди, що не розуміють високе й ідеальне, можуть так легковажно розводити, як ви… Славу не купити за гроші, поет – це явище рідкісне й величне…
Отець Сребро посміхнувся й відвернув:
– Хай вона буде для інших, хай така байкарська слава… з голодом до нас не доходить.
– Ех, отче, ти того не розумієш… тому й не цінуєш таких людей.
– Ти б хотів, щоб твій Николчо став поетом, зажив слави й помирав з голоду?
Зайшов шурин Никифорова, який, вчувши цю розмову, сердито сказав:
– Та то отруївся не поет, а якийсь бакалійник Мартинов.
– А! – вигукнули всі.
– Це дехто Мартинов з Ючбунара(3): вкоротив собі віку через те, що заборгував, а хату його забрали за борги, – додав новий гість.
Господиня з осяяним посмішкою обличчям увійшла до зали, тримаючи на руках Николча.
– Ось воно, голубенятко!
Присутніх охопив захват. Вони почали пестити, милувати, цілувати карапузика у щічки, цілувати йому пухкенькі м;які рученята. Коли святий отець уколов його своїми вусами, дитя насумрилося, насупило брівки й заплакало, однак, миттєво втішене маминим поцілунком, розквітло знову ясною посмішкою на своєму ніжному щокатому личку й синіх херувимських очках.
– Николчо!
– Колчо!
– Коленько!
– Колю!
– Коко!
І безліч пестливих імен, мовлених з неймовірним виявом радості, посипалося на маленького товстунчика, який обернув до себе погляди й серця присутніх. Йому принесли візочок з конячкою, щоб він возив його по паркету й ходив, спираючись на нього. Коли дитина побачила ялинку, радісно розсміялася, залишила візочок і самостійно попрямувала до чарівного дерева. Це дорогоцінне й ніжне створіння своєю присутністю у залі, де щойно відбувалася така невесела розмова, розлило чарівну радість і переможно завоювало увагу, думки й очі, що не могли наглядітися, надивуватися й нарадуватися на дитину.
Попадя склала губи, ніби збиралася заплювати:
– Тю на тебе, тю який негарний(4)! – з набриженим від сяйливої посмішки обличчям сказала вона.
– Параскевко, віднеси поки що Николчо, приготуй проштипальника, – звелів Никифоров і, обернувшись до присутніх, урочисто промовив:
– Панове, цей старий болгарський звичай є одним з найпрекрасніших, і я дотримуюсь його. Він особливо важливий для мене, бо я скажу вам як на сповіді: я трохи забобонний і вірю в те, що скаже проштипальник про майбутнє дитини.
– Як не вірити? Це заведено в нашій вірі, – глибокодумно зауважив піп.
– А ще спитайте: чому вірю? – продовжував Никифоров. – Ось вам факти. Колись на моєму проштипальнику я був узяв материне намисто із золотими дукачами і ось бачите…
– Зрозуміли, граєш тепер з дукачами, – сказав отець Сребро.
– Тобто став торговець – дукати, гроші тоді означали торгівлю... Бачо(5) на своєму проштипальнику узяв хреста…
– І став попом, царство йому небесне, – додав отець Сребро.
– Мій молодший брат Димитр вхопив ножа…
– Гайдук(6)? – промимрив піп.
– На той час так, святий отче… а тепер офіцер.
– Направду – офіцер. Бач, як здійснилося! Божий промисел. – І отець Сребро перехрестився.
Майор зауважив:
– А от що цікаво: я теж був узяв ножа – й батько подумав, що я стану різником.
– Не набагато змилив. Цей хрест на твоїх грудях, що ти отримав за «відвагу» після Сербської війни, що він значить? – усміхнувся лікар.
Отець Сребро чухав потилицю і морщився, ймовірно, намагався згадати свій проштипальник.
– Бачите, – продовжив господар, – в нашому сімействі пророцтва проштипальника жодного разу не обманювали. Тепер розумієте природу моєї надмірної цікавості до цього вечора.
Лікар і Врачевський теж підтвердили, що якась таємнича воля втручається у випадковість того звичая...Не мимоволі й не сліпма дитина хапається за той чи інший предмет – веде його сила якогось внутрішнього імпульсу; якесь сліпе чуття, інстинкт, розумний магнетизм керує першими рухами його рученяток… Може, в цьому виявляється атавізм… Обидва навели й інші приклади передбачення долі. Усі решта безумовно приєдналися до їхньої думки. Попадя пригадала, що її брат свого часу узяв чорнильницю, от він двадцять років – за турків ще – і був збирачем податків, завжди маючи при собі чорнильницю й зошита; збирачем податків і помер.
Уся спільнота тут перебувала у якомусь гіпнотичному стані. І тільки майор залишався скептично налаштованим, проте, маючи такт і ґречність, не хотів порушувати зворушливу єдність у думках і ображати недоречними сумнівами урочистість старого болгарського звичаю.
Господарка, осяйна від щастя й молодості, прийняла від служниці срібну широку тацю з предметами для проштипальника і разом з чоловіком порозкладала їх на килимку, постеленому на паркетній підлозі.
Купа дукачів (це значило: торговець).
Хрест (духовне звання).
Орден (чиновник).
Дитяча шабля (офіцер).
Тістеча (жерун).
Чаша вина (весела, життєрадісна людина або пияк).
Китка цвете (кавалер і женолюб).
Один перев;язаний червоним том «Вірші Пушкіна» (поет, письменник)!
Останній символ розумні й шанолюбні батьки поклали подалі, на той край, у тінь від скатертини. З цього ж боку, найближче до очей дитини, блищали дукачі, трохи далі – орден і шабля. Захоплені своєю ніжною батьківською любов’ю вони припустилися такої невинної хитрості й були впевнені, що це полегшить роботу долі.
Золото блищало й привабливо сяяло під яскравим світлом двох світильників; блищав весело і оправлений золотом хрещатий орден на емалі з червоною олександрівською стрічкою. Шабелька, мов маленька біла змієчка, красиво лежала на килимі.
– Б’юсь об заклад, що попрямує відразу до дукачів: нинішні діти хитрі, – зауважив Сребро, не відводячи погляду від купки блискучих предметів.
– Гадаю, що він обере шаблю, – посміхнувся майор, – і хочу, щоб Никифоров пригостив шампанським: шабля означатиме, що син буде солдатом, а значить, і генералом.
– Хай Колчо вибере ордена, ордена! – вигукнув лікар. – Зараз – цей, а як виросте – інший, зі стрічкою на всі груди – міністерський! Згадаєте моє слово, ордена візьме!
Никифоров урочисто звернувся до дружини:
– Давай Миколку сюди!
Присутні знову із радісними вигуками зустріли дитину, щойно пані Никифорова увійшла з ним до зали.
Вона опустила його, дала йому впевнено стати на ніжки й сказала лагідно:
– Коко! Там, там! – показуючи йому на проштипальника.
– Коленце! Візьми, візьми! – мовив до нього лагідно й батько, показуючи рукою на проштипальник і, може, мимохіть, якраз на золоті дукачі.
На обличчях присутніх застигли посмішки – всі вони із напруженою увагою слідкували за рухами Николча. Дитина, побачивши розкладені предмети, радісно засміялася, розливаючи по залі чи то задоволений крик, чи то сміх, чи то щебетання. Потім із розпростертими рученятами, широко розставляючи хиткі ще ніжки, смішно попростувала до купки привабливих предметів.
– Я ж вам казав – саме туди йде, – промимрив отець Сребро.
І Николчо дійсно наблизився до дукачів, нахилився, щоб схопити розчепіреними пальчиками блискучу копичку, проте раптом погляд його перемістився до інших предметів й він потягся до шаблі.
– Генерал Никифоров! – Шампанське! – весело вигукнув офіцер, глянувши на батька.
– Яй... яй... – засміялася дитина, яка, й не торкнувшись генеральського символу, потяглася до квітки.
– Гульвіса! – вигукнув усміхнений, проте незадоволений батько.
Дами лукаво розсміялися.
– Підкорятиме жіночі серця, – сказала майорша.
Але хлопчик знову замішався й зупинився, наче соромлячись. Він приклав пальчика до рота – здавалося, що він вагається, що б вибрати, аж ось очка його втупилися в хреста.
– Візьми хреста, дитино, – вигукнув щасливий піп; – з тебе вийде владика, а не лісовий піп, як з твого діда.
Проте Николчо не узяв хреста, а у нерішучості оглядав всі предмети.
Незрозуміле Николчине вагання нарешті щось вибрати змусило присутніх змінити напружену цікавість на тривожне передчуття…
– Коко! А подивись-но, як сяє? – і мати показала на дукачі, знову намагаючись перенести увагу малюка на них.
– Агу, агу! – засміялася дитина, потім нахилилася й схопила рученятками червону книгу – томик віршів!
– Ах! – вигукнув Никифоров.
Навіть не подив, а майже досада, відобразилися на обличчі батька.
– Славний письменник буде! – вигукнув майор.
– Великий поет! Пушкін! – вигукнув Врачевський.
Никифоров розгублено глянув на дружину.
Піп щось промимрив невдоволено.
Аргиров з кислою миною теж щось промимрив .
Лікар Галев прошепотів:
– Дурниці. Я не вірю в ці передбачення.
Розмова втратила жвавість і нібито зів;яла.
Вона знову пожвавилася, коли стали до столу, до нічної трапези. Пили шампанське за здоров’я. Никифоров притлумив неприємне відчуття й намагався вдати веселого вигляду. Він поштиво подякував за висловлені Грудовим і Врачевським у тостах зичення успіху Николчові на поетичному поприщі й як інтелігентна людина зі світськими правилами вміло задав тон жвавій і приємній розмові.
Коло півночі гості попрощалися й вийшли, веселі й добротливі. Коли Никифоров проводив їх до воріт з дружиною, він обернув до неї раптово засмучене обличчя:
– На кого він вдався? Та в нашому роду не було жебраків!
Ворота зачинилися. Надворі була зимова ніч, ясна й холодна; вона вкривала сутінковою темрявою вулиці, будинки, простір. Далекий шум фаетону стрясав нічне повітря і порушував тишу, що панувала навкруги. Діамантові зорі блищали на темносиньому небосхилі, який таємничо й глухо схилився над поснулою столицею. Десь недалечко весела групка молоді, співаючи арію з опери, гамірно пройшла й потонула у вуличному мороці. І спокій знову цілковито запанував у цілій природі, супроводжуваний німим мигтінням зірок, що тихо мандрують собі глибинами ефіру.
София, 1903
1 Проштипальник (болг.) – народний звичай відзначати перші самостійні кроки дитини; хліб або пиріг, який спеціально готують до цього свята.
2 Іскир – річка в Болгарії, права притока Дунаю.
3 Ючбунар – житловий квартал в Софії.
4 негарний (болг. грозотник) – негарна людина, некрасива. За болгарським звичаєм малих дітей називали недоброзвучними йменнями, тим самим ніби захищаючи їх від уроків: казали так, аби відвести від них негаразди.
5 Бачо (болг.) – мтарштй брат.
6 Гайдук - повстанець-партизан.
***
Оригинал:
Иван Вазов
ПРОЩЪПАЛНИК
У Никифорова, богатия софийски гражданин, предстоеше да се извършва на третия ден на Коледа, вечерта, прощъпалника на първородния му син Николча.
За бащата и за майката, ощастливени с наследник, това събитие беше особено радостно и честито. Те бяха поискали да го отпразнуват по най-бляскав начин в средата на роднини и близки семейни приятели.
Разкошно и с вкус накичения салон, озарен от висяща лампа – люстра, която заливаше с приветлив светлик скъпите белгийски килими, кадифените, вишнев цвят, кресла, златните кръжила по картините и на голямото огледало, и всичките ония дребни накитни неща от мрамор и бронза, с които ръката и тънкия вкус на младата домакиня бяха умели да повишат привлекателността на великолепната обстановка.
Единият кът на салона се пълнеше от високата «йолка», устроена по Коледа, за радост на сина, пресно руско нововъведение в нашите столични обичаи. По нейните тъмнозелени клони, посипани с изкуствен снежец, за да се науми бориката в зимната си премяна, и умотани с паяжина от блестящи сребърни и златни жици, висяха във вид на фарфорови чашки или цветни кандилца многобройни кошнички с конфекти, бонбони, шоколадчета – всичко това назначено да изпълни с радостен възторг очите и душата на малкото човече, царят и славата на къщата, в която тая вечер беше и героят.
Домакинът, четирийсетгодишен мъж, висок, пълен, с поглед внушителен, господарски, с движения самоуверени и резки на човек, привикнал да повелява, сам шеташе и даваше последните разпореждания на прислугата, за да бъде всичко в ред за приличното посрещане на очакваните гости. Жена му, черноока хубавица със среден ръст и с малки красиви бели ръце, влизаше и излизаше, шумейки с копринената, залепена на стройната й снага, рокля, носейки със себе си атмосфера от тънки благовонни миризми, и фърляше надзорни погледи върху уреда в салона и извън него.
Третият член на семейството – героят сега – Николчо – не се показваше. Чуваше се само сребристият му вик в ближната стая, често пресичан от радостни изхълцвания или плач, според сполуката или несполуката да достигне вървешком стола – гимнастиката, на която го обучаваше слугинята, приготвяйки го за тазвечерния подвиг.
Гостите задохождаха. Най-напред семейството на Костаки Аргиров, кум Никифоров, виден търговец, после белобрадия дядо поп Сребро с попадията и двете си дъщери, тоже сродници, почти едновременно с майора Грудова и жена му, прелестна и модна дама от висшия свят, а най-сетне домакините посрещнаха високопоставения чиновник от министерството Врачевски и г-жа Врачевска, дебела, но миловидна трийсет и пет годишна жена, твърде гиздосийно и модно облечена, малко вятърничка за възрастта си, и доктора Галева, с напреднала възраст обществен деятел, със строго, разочаровано лице, на когото политиката бе побъркала на докторското поприще, а докторското му на политическото... Ето защо при неговото появяване разговорът незабавно мина на политика.
– Не, аз ви казвам пак: ние българите няма да се оправим, ние не сме узрели за политически живот, ние сме още в оная детинска стадия, когато трябва пръчка за децата, а не нож в ръцете им. Конституция имаме, нали? Ний способни ли сме за конституция? Омаскарихме всичко. Едни други ще се изядем... Тъй ако отиваме още малко, ще пропаднем, та и никой не може да ни избави от тая пропаст... – продължаваше докторът обичните си еремиади и зловещи прокобвания за участта на отечеството.
– Пак политика! Оставете я джанъм, да си видим радостта – обърна се поп Сребро. – Катинке, де Николча да го видим?
– Парашкева го облича сега – отвърна г-жа Никифорова.
– Та именно, там бъркаме я: от политика бягаме, оставяме я на вагабонтите, те да ръководят съдбата на държавата. Честните и опитните родолюбци са оттикани, умните си гледат своите работи – нека общите да горят на огън... – подзе ядовито доктор Галев.
И Врачевски поиска да отклони разговора на друга страна, защото докторовата критика го туряше малко в неловкост, и той попита уж случайно майора:
– Кажи ново-вехто, господин Грудов.
– Какво заповядате? – каза майорът, като стана от мястото си, дето се бе случил между баба попадия и жена си, и седна при Врачевски, за да може да го чуе отблизо, понеже баба попадия с двете си дъщери, госпожа Врачевска и госпожа Аргирова бяха дигнали голям шум едновременно по важния слугински въпрос и скъпотията на яйцата, та заглушеният майор почти нищо не бе можал да чуе от важния разговор по политиката.
Когато зачу повторния въпрос на Врачевски, той каза:
– Нищо не знам... Ах, да! Тая вечер се научих, че Мартинов се отровил.
– Кой Мартинов? – попита и дядо поп, като махна повелително на баба попадия да не пищи.
– Казаха, че е Мартинов, поетът.
– Бре!
– С какво се е отровил? – попита докторът.
Тая лакома новина въдвори мигновено тишина в женската част на обществото. Удивления, охкания, смайвания.
Жените обсипваха майора с въпроси.
– Ами кой е тоя Мартинов? – попита пак поп Сребро, комуто остаяше неясно нещо.
– Мартинов поетът, писателят бе! – отговори докторът. – Трябва да е зел стрихинин в силна доза или цианкалий.
– Баснаджият ли? – извика очудено поп Сребро, като се сети сега за кого е реч.
– Не, той не пише басни – забележи майорът.
– Календарджият де – поправи се попът.
– Не е календаржия, джанъм – каза майорът: – Той е писател и поет, много талантлив, кой го не знае.
Тия обяснения никак не измениха ниското попово мнение за Мартинов. Той никога в живота си не беше си дал труд да различи тия разни понятия: календарджия за него беше всеки, който пише книжа, печати ги и ги продава, за да се поминува. За Мартинова той знаеше само това и ето защо по лицето му се появи изражението на някакво чувство средно между жалост и презрение.
– И каква ще е била причината? – попита трети път госпожа Врачевска.
– Доколкото можа да съдя от един по-предишен разговор с Пиперкова, негов най-ближен приятел – пое майорът, като си изтърси пепелта от цигарето в бронзовата изваяна пепелница, – причината да посегне върху живота си ще е бедността, по-добре – глада.
– А!
– Да, гладът и огорченията. Мизерията и грижите го отчайваха още от дълго време, откогато бе изваден от служба и фърлен на пътя с жена и три деца, поради независимия си характер. Той беше все мрачен, умислен; имало минути, в които дохаждал в отчаяние. Той казвал често на Пиперкова: «Пиперков, дотегнал ми е тоя мизерен живот, ядове и тегла, някой път ще си пръсна главата с куршум»…
– А земал отрова, като жена – забележи строго попът.
– Затова го гледах – каза докторът – все такъв смутен… трябва да е... Въобще, който е поет, е болен човек – прибави с доктринален тон Галев, – или по-добре: серсем човек. Един човек със здрав ум и с мозък в главата би потърсил друга печалба, вместо да гладува от писателство. На Мартиновата постъпка може да се реши само един извеян глупец.
– Позволете, г-н докторе, глупец не е Мартинов, а, напротив, твърде даровит поет, чието име се славеше...
– Чието име се славеше, а коремът му куркаше – каза докторът. – Кой купува у нас книги?
Няколко време следваха всякакви догадки и тълкувания за причините на това самоубийство и нещастните му сетнини за Мартиновото семейство. Както обикновено, новините за чуждите злощастия са най-питателна храна за един оживен разговор и сегашното известие внесе благодетелно освежение в беседата, станала бледна и незанимателна от докторовата политика.
– И за какво му бе тая слава? Аз съм го виждал няколко пъти – вехтък, вехтък! – каза Аргиров.
– Вчера пак срещнах едного от тях с книги под мишница... продава ги из улиците… Ама пазил ме бог да купя нещо – каза поп Сребро.
– А бе, не е, дядо попе: ти за другиго разбираш! – пресече го докторът.
Офицерът пак пое:
– Ако славата му не даде хляб, тя му спечели врагове. Голямата му дарба възбуди завистта на ония, които тя засягаше. Пиперков ми казваше за мълчалив един комплот на пишущите братя, който отдълго време правил живота на Мартинова несносен. Непрестанните злъчни и от всички страни печатни нападки, хули, клюки, обезценяване на трудовете му, отричания таланта му го правили нервен, раздразнителен, уязвявали извънредно чувствителното му самолюбие и убивали съня и здравето му. – «Видиш ли тоя концерт от вълчи воеве против мене, брате, казвал той на Пиперкова. Той ще ме убие, слаб съм, няма да устоя: от чуплив кристал съм направен, не от гранит. А в тая злощастна България на един писател е нужен при таланта, и желязна душа, и железен юмрук, който аз нямам...» От една страна самолюбието, от друга – черната сиромашия при горделив характер докараха злото: нервозната раздразнителност сломи духа му, а отчаянието уби куража му; такъв е нашия обществен живот.
Аргиров помисли и каза, като допи чая си:
– Пак обществото криво, пак България лоша, злобна, завистлива! Така пеят всичките глупци, за които светът е лош, защото те не знаят ни на себе си да бъдат полезни, ни другиму.
– Извинете, Мартинов беше полезен със своята литературна деятелност – каза Врачевски.
– Кому беше полезен?
– На обществото... на народа, в духовно отношение, разбира се.
– Защо тогава не живее?
– Защото у нас перото не може да храни, книжната търговия няма пазар.
– Щом няма пазар една стока, то значи, че тя се не дири, че не трябва. Повтарям ви, той е глупец и ненужен човек и на себе си трябва да се сърди само.
– Непрактичен, но не глупец – възрази майорът.
– Глупец. Позволете ми: какъв бихте ме нарекли, ако вместо да правех търговия с жито и пашкули, аз изнасям на тържището гладки валчести камъчета, извадени из дъното на Искъра? Може би тия камъчета подир сто години да потрябват за нещо някому и да добият цена, но сега с тях аз ще мога да постигна едно нещо: да умра от глад или от отрова като негова милост, без да имам право някого да обвинявам. Тъй ли?
– Имаш право, кумче! – потвърди поп Сребро. – Хай наздраве, да е жив наследникът! – и той изпи чашката с бенедиктин, що поднасяше слугинята.
С изключение на майорът и Врачевски, всички се съгласиха много или малко с практическите възгледи на Аргирова. Майорът възрази нещо, но слабо, чувствувайки правотата на студената му логика.
– У нас, бай Грудов, писателска слава и сит корем не могат да вървят заедно – заключи Врачевски.
– Богат ли си – славен си, беден ли си – лови звезди от небето – вятър – добави докторът.
– Ако забележа, че някое от децата ми ламти за тоя гладен занаят, ще счета, че това е едно проклятие божие – каза Аргиров. – Ако не ще бащиното си поприще – нека стане чиновник, адвокатин, доктор, орач, буклукчия, но само писател – да е просто...
И попът се съгласи с Аргирова.
– Аз имам две дъщери за женене – каза той, – но двесте да имах и в светът един ерген, пак нямаше да му ги дам, ако беше календарджия.
Никифоров, който се завърна из другата стая и зачу последните попови думи, каза:
– Дядо попе, твоите мисли са малко ръждиви, нашето отечество има хиляди души като тебе и като мене, ние ще живеем и ще умрем, без да оставим някакви следи. Славните хора са редки и колкото повече ги има един народ, толкова по е той напреднал и честит. Мартинов наистина е беден, но той е гордост за нас и само хора, които не разбират от високото и идеалното, могат да съдят тъй лекомислено, както прави светинята ти… Славата не се купува с пари, поетът е нещо рядко и високо...
Поп Сребро се ухили и каза:
– Нека тя бъде за другите – славата до нас да не дохажда... такава баснаджийска слава с глад.
– Ех, дядо попе, не отбираш... затова не цениш такива хора.
– Ти белким би искал твоя Николчо да стане поет, да се слави и мре от глад?
Влезе шуреят на Никифорова, който се вслуша в разговорът, па троснато каза:
– А бе не поетът Мартинов, а се отровил някой си Мартинов бакалин.
– Ах! – извикаха всичките.
– Някой си Мартинов от Ючбунар: самоубил се, че имал дългове, та му продали къщата – добави новият гост.
Домакинята влезна в салона със засмяно лице, носейки на ръце Николча.
– Ето го, гълъбчето!
Настана общ възторг. Загалиха, замилуваха, зацелуваха по надутите бузки, по гойните меки ръчици детето. Дядовите попови мустаци го ободоха, то навъси чело, дигна накриво вежди и изплака, веднага утешено от майчината си цалувка, от която се разцъфтя ясна усмивка по нежното му бузесто личице и сини херувимски очици.
– Николчо!
– Колчо!
– Колинка!
– Коле!
– Коко!
И галените имена с безбройните драгостни изявления на любов се сипеха върху здравото дете, което сбра сега всичките погледи и сърца. Донесоха му количката с кончето, да я тика напред по паркета, вървейки по тоя начин опряно на нея. Когато то видя елхата, то извика хлъцнало от радост, остави колцата и самостоятелно закрачи към вълшебното дърво с прострени ръчички към висящите богатства на него. Присъствието на това драголюбно и нежно същество тук разля чаровна радост, след одевешния невесел разговор на събранието, и победоносно завоюва вниманията и умовете, и очите, които се не насищаха да му се очудват и радват.
Баба попадия направи с уста движение, като че го заплюва:
– Грозотнико! – каза тя с намусено от сияюща усмивка чело.
– Параскевке, отнеси Коленцето оттатък, нареди прощъпалника – заповяда Никифоров и като се обърна към присъствующите, той каза тържествено:
– Господа, този стар български обичай е един от най-хубавите наши обичаи и аз държа за него. Но той особено е важен за мене, защото, да ви се изповядам: аз съм малко суеверен: вярвам онова, което предскаже прощъпалника за бъдащето на детето.
– Как да не вярваш? Това си е наредено от нашата вяра – забележи попът дълбокомислено.
– А ще ме попитате: защо вярвам? – продължи Никифоров. – На основание фактите. Някога на моя прощъпалник аз съм вземал майчиния си гердан с жълтиците и сега видите...
– Играеш с жълтици, разбрахме – каза поп Сребро.
– Тоест, станах търговец – жълтиците, парите тогава значеха търговия… Бачо на своя прощъпалник земал кръста...
– И станал поп, бог да го прости – допълни поп Сребро.
– Малкият ми брат Димитър грабнал ножът…
– Хайдутин? – избъбра попът.
– За тогава, дядо попе... а сега офицерин.
– Истина – офицерин. Как се сбъдна! Божия промисъл. – И поп Сребро се прекръсти.
Майорът забележи:
– Любопитно е, че и аз съм бил вземал ножът и баща ми си помислил, че ще стана касапин.
– Не е много сбъркал. Тоя кръст, дето го получи за «храброст» на гърдите подир Сръбската война, какво е? – усмихна се докторът.
Поп Сребро се чешеше в тила и се мръщеше, вероятно искаше да си спомни за своя прощъпалник.
– Та видите – продължи домакинът, – в нашата фамилия предсказанията на прощъпалника не са лъгали ни един път. Сега разбирате колко е голямо и справедливо моето любопитство тая вечер.
Докторът и Врачевски потвърдиха също, че някаква тайнствена воля се намесва в случайностите на тоя обичай...Не произволно и слепешки детето грабва тоя или оня предмет, а по силата на някакъв вътрешен нагон, някакъв сляп усет, инстинкт, разумен магнетизъм ръководи първото движение на ръчицата му... Може би тук се проявява и атавизъм... Припомниха и други примери за сбъднати предвещания. Другите безусловно се присъединиха към тяхното мнение. Баба попадия спомни, че брат й зел дивитя, а той бил двайсет години капзамалин в турско време, винаги с дивит и тефтер в пояса – капзамалин и умрял.
И цялото общество тука се намери в хипнотическо верующе настроение. Скептичен остана майорът, но той от такт и приличие не иска да нарушава ненужно умилителната общност в мислите и да накърнява с неуместни усъмнявания тържествеността на стария български обичай.
Домакинята, лучезарна от щастие и младост, пое от слугинята сребърната широка синия с предметите на прощъпалника и заедно с мъжа си ги наредиха въз килимче, постлано на паркетния под. Една ламба насред килима осветяваше следните вещи:
Куп жълтици (те означаваха търговец).
Кръст (духовно звание).
Орден (чиновник).
Детска сабица (офицер).
Пасти (чревоугодец).
Чаша вино (весел, жизнерадостен човек или пияница).
Китка цвете (кавалер и женолюбец).
Един подвързан в червено том «Стихотворения Пушкина» (поет, писател)!
Умните и честолюбиви родители туриха последният символ на оня край, който почти оставяше в сянка под увисналия край от покривката на масата. Отсам, най-близо до погледа на детето, блещяха жълтиците, после орденът и сабицата. В увлечението на своята нежна родителска любов те си допуснаха тая невинна хитрост, уверени, че улесняват работата на орисията.
Златото лъскаше и блестеше съблазнително под яркия светлик на двете светила; блестеше весело и кръстатия орден от емайл, златообкован с алената си александровска лента. Сабицата, като едно бяло зъмче, лежеше красиво на килима.
– Облог правя, че ще налети право на жълтиците: сегашните деца са хитри – забележи поп Сребро, като впиваше погледа си в лъскавата купчинка.
– Аз съм за сабята – усмихна се майорът – и искам да черпи шампанско господин Никифоров: тя значи войник, значи генерал.
– Колчо да гледа ордена, ордена! – извика докторът. – Сега този, а като стане мъж – друг, с лента през гърдите – министерски! Помнете ми думите, орденът ще вземе!
Никифоров извика тържествено към жена си:
– Коленцето сега!
Радостни възклицания посрещнаха пак детето, когато госпожа Никифорова го внесе в салона.
Тя го сложи, закрепи на краката му и каза нежно:
– Коко! Там, там! – посочвайки му прощъпалника.
– Коленце! Вземи, вземи! – каза му галено и бащата, като ръката му сочеше прощъпалника и, неволно може би, право в златната купчинка.
Всички със замръзнала усмивка на лицето следяха с напрегнато внимание движението на Николча. Детето, като видя предметите, хлъцна от радост, която се изрази чрез някакъв самодоволен звук, полувик, полусмях, получуруликане. Па с прострени ръчици то закрета смешно с неукрепналите и разкрачени нозе право към съблазнителните вещи.
– Нали ви думах – право там отива – избъбра поп Сребро.
Николчо действително приближи златото, наведе се да грабне с разперените пръстчета лъскавото купче, но внезапно погледът му мина на съседните предмети и то посегна към сабицата.
– Генерал Никифоров! – Шампанското! – извика весело офицерът, като погледна бащата.
– Яй... яй... – изсмя се детето, което, без да свали ръката си до генералския символ, премести я над китката.
– Чапкън! – извика засмян, но недоволен бащата.
Дамите се изкикотиха лукаво.
– Ще гори жените – каза майорката.
Но детето пак се спря в нерешителност, сякаш засрами се, тури пръстче в уста, като да се затрудняваше в избора, па очите му се впиха вторачено в кръста.
– Земи кръста, къзъм – извика щастлив попът; – от тебе ще излезе владика, а не орман папазъ, като дядо ти попа.
Но Николчо не пипна кръста, а гледаше нерешително на всичките предмети.
Непонятното колебание на Колето да си избере нещо замени напрегнатото любопитство с тревожно чувство…
– Коко! Я виж как свети? – и майката посочи жълтиците, за да пренесе пак вниманието му на тях.
– Ъхъй, хъй! – изсмя се детето, па се наведе и грабна с двете ръце червената книга - томът със стиховете!
– Ах! – извика Никифоров.
Недоумение, почти досада, се изобрази по лицето му.
– Славен писател ще стане! – извика майорът.
– Велик поет! Пушкин! – извика Врачевски.
Никифоров погледна жена си стреснато.
Попът бърбореше нещо недоволен.
Аргиров също измънка нещо с кисело лице.
Докторът Галев пошушна:
– Празна работа. Аз не вярвам в тия предвещания.
Беседата сякаш стана хладна и увяхнала.
Тя се оживи пак, когато се сложи трапезата за нощно закусване. Запиха се здравици с шампанско. Никифоров задуши неприятното си чувство и придоби весел вид. Той учтиво поблагодари за изразените при тостовете от Грудова и Врачевски пожелания за успеха на Колча в поетическото поприще и като интелигентен и със светски правила човек даде духовито тона за приятни и живи разговори.
Къде полунощ гостите се сбогуваха и си излязоха весели и благоразположени. Когато Никифоров ги изпрати до вратнята с жена си, той се обърна към нея с внезапно намусено лице:
– На кого се е метнал? Та в нашия род не е имало просяци!
Вратнята се затвори. Навън зимната нощ, ясна и студена, покриваше с дрезгавата си тъмнина улиците, къщята, пространството. Далек шум от файтон тресеше нощния въздух и нарушаваше тишината и съня на нещата. Брилянтоподобни звезди блещукаха на тъмносиния свод, тайнствено и глухо надвесен над заспалата столица. Близо една весела група младежи, пеейки къс от опера, мина шумно и се отдалечи в мърчината на улицата. После покоят пак се въцари в цялата природа, при нямото мигане на небесните звезди, пътующи тихо из дълбочините на ефира.
София, 1903