http://www.stihi.ru/2017/11/20/12253
До Дню народження Василини!
Не люби мене: це є гріх тяжкий!..
Я колись дала слово іншому…
Доля не звела, та й не відняла
Обіцянку ту, що є вищою…
В іншій по тобі сльотний водолій…
То ж згірчить життя без обіймів тих,
Що ти в силах вже дарувати їй.
А калини кущ – подивись, як стих…
Візьме біль він твій, не тепла бо жде,
А морозів, щоб шарудилися,
Бо солодшають, мабуть, де-не-де,
Спілі ягідки, що лишилися…
Та не рву я грона калинові,
Щоб робити з них ті смаколики,
Що всім пташечкам – вітаминами,
Для очей – то диво рубінове…
……………………………..
Про весілля бабчине згадую…
На подвір ’ї кожен той кущ знайшов.
А чому – пізніше те згадую:
На весілля хлопець тоді прийшов.
І приніс він грона калинами,
Да такі, що вже у душі пече…
А всього вони коломийками
Два рази пройшлись – зирк через плече.
Дружки зграйкою покидалися,
До нареченой все ж він підійшов –
Ой, як прикро тут бабці сталося,
Бо прогавила отаку любов…
Зрозуміла серцем: не зможе він
Із коханням тим сам упоратись…
І пішла вона – ах ти ж, Божечки! –
До того гурту парубочого…
Старший дружба – той до весільного
До знамена в’яже те гронечко,
Розкрутив спочатку по сонечку,
Та й за хату кинув із силою!..
– «Най ся люба потрощить,
Наче спіла ягода» –
Так вже він приповідав:
…може, й буде злагода?..
………………………….
…Ледь живим – такі діла –
Парубок залишився…
Та з ним разом не пішла,
Бо любила іншого…
Рід би зганьбленим тоді
У селі вважався би…
Посміховиськом би дід
Став – то ж як тримався би?!..
Скоботало у душі:
– Десь дала надію я…
Але треба щось рішить,
Відповісти дією…
На тім боці підняла
Гроно понівечене…
Так усім відповіла,
Бо була наречена:
– «Віддаюсь я досхочу,
То ж чуже не любе є,
Гроно це я розтопчу
Ніжками – не губами…»
Побажали вже посли
Щастечка із газдою.
Та зорівки налили –
Теж, щоб все з гараздами,
Щоб Господь не відвернувсь,
Янголи не зрадили –
На здоров’ячко…І він
Прямував посадою…
Гудаки йому услід
Загули «стражданнями» –
Своєрідний заповіт,
Щоб не зіпсуваннями
Не собі, не їй життя
Був він затурбованим –
Зацвіло б в душі віття
Та любов’ ю новою!..
Оригінал:
Не люби мене, бо це гріх. Бо я дала слово іншому, бо доля не звела нас вчасно.Бо тебе любить інша, і вона страждає. Не люби мене, забудь мене, бо згіркне життя не лише нам, але й тим, хто дорогий тобі і мені. Нехай оту гіркоту неспасенну прийме на себе калиновий кущ і врятує нас. Не люби мене...
...Гіркувато-терпкі калинові ягідки нетерпляче чекають морозів, аби спокусливо посолодшати від крижаних обіймів.
Але я не зриваю калинові грона ніколи, не готую з них лікувальних настоянок чи якихось смаколиків. Хай тішаться ними пташки, хай їхня краса милує око всіх, що проходять мимо моєї хати.
Дивлюсь на кущ калини і пригадую бабчині розповіді із її дівування. Стільки спадає на гадку всього, а сьогодні перекажу оповідь про бабчине весілля.
… Тоді калиновий кущ ріс у кожнім подвір"ї, не тільки на зарінку чи на узліссі. Бо велика потреба була не раз в ньому.
На моє весілля прийшов хлопець із сусіднього села, із яким усього знайомства було, що кілька разів танцювала коломийку на фашангах. Ото він прийшов і приніс калинове гроно, таке жарке, аж пекуче. Дівчата-дружки кинулись до нього, а він повз них, повз них - підступився до мене та й дає мені оту гілочку з ягодами в руки… Ох, як же мені прикро стало, як горяч ударила в серце – бо це значило, що я йому подобаюся і він мав намір мене сватати, та не встиг і признатися… А любов його така, що не годен випустити її із душі своєї, потребує в цьому допомоги, якщо рішився отак перед усіма гостями і родиною прийти із калиною…
Дружечки вхопили мене попід руки та й підвели із тим гроном до парубочого гурту, де і молодий стояв. Даю я те гроно дружбовам, старший дружба, що ладнав курагов ( весільне знамено), прив"язує калину до кураговової палиці та й з усієї сили кидає через хату, приповідаючи голосно: « Най ся та люба так потрощить, як оці ягоди». А отой сигінятко стоїть аж змертвілий на виду, чекає, що ж я далі чинитиму. Бо могла би м підняти ті ягідки і піти з ним геть, та це не дало би нам обом щастя, адже рід би вважався зганьбленим до сьомого коліна, а мій молодий став би посміховиськом у селі. Але я і не гадала про таке, бо любила дуже твого діда, дитино моя. Однак у душі щось скоботало:, може, колись усміхнулася тому сараці приязніше, ніж можна, чи в танці якось не так повелася, давши йому надію… Усе ж, як велів звичай, на тім боці хати підняла я курагов, відв"язала понівечене гроно і кинула собі під правий постолець, розтоптавши навхрест зі словами: « Я вже ся нині віддаю і чужого мені нічого не треба". Легінь вручив мені мідний таляр і через силу промовив: „Най буде тобі добре за твоїм ґаздою". А відтак пляшчиною зорівки погостив дружбів, кажучи: „На гаразди молодих,вби Господь був коло них. На щастя, на здоровля..."
І по цім у супроводі дружбів мовчки попрямував із двору. Гудаки загули йому вслід сумну мелодію Пішов із надією, що не матиме в душі гризоти за чужою молодою, що не зіпсує життя ні їй, ні собі грішними помислами чи вчинками. Із надією, що врятувався від напасливої любові.
Аватар Автора оригинала