Своє
(Сонет)
Коли останки лицарів своїх,
Вкраїно, ти збереш під отче небо,
аби повіки не було потреби
на відстані вшановувати їх?
Їм також стане вищою з утіх
відчутися нарешті вдома в себе,
пірнувши в знані глинозем та щебінь,
де рідна мова і дитячий сміх.
Своє на те й своє, а не чуже,
що все воно із ранніх років знане,
безмірно дороге, таке кохане,
гуде, лящить, витьохкує, ірже.
Це душу й вічний дух приємно ранить
на Батьківщині чи за рубежем.
–––––––––––––
© Анатолій Загравенко.